Частина сімнадцята. Я ніщо інше, ніж скринька Пандори. Відкрий мене для себе і спостерігай за кінцем усього.

Музика до частини:

2WEI & Edda Hayes – Pandora

Hidden Citizens – Immortalized

MELOVIN - З тобою, зі мною, і годі

 

 

Згідно з давньогрецькою міфологією, Пандора (дружина Епіметея, молодшого брата Прометея) дізналася від свого чоловіка, що в їхній оселі є скринька, яку в жодному разі не можна відчиняти. Якщо порушити заборону, то на увесь світ і всіх його мешканців чекають незліченні біди. Піддавшись цікавості, вона все ж таки зняла накривку скриньки — і на людей як стій упали всілякі лиха. І коли Пандора її зачинила, то на її дні, з волі Зевса, залишилася лише надія.

 

 

            Вона все зробила правильно.

            Вона все зробила правильно.

            Вона все зробила правильно.   

 

            Ніколь сиділа після ефіру у власному авто і не могла заспокоїтись, так в неї тремтіли руки. Вона збрехала зараз на всю країну. Подарувала народу, усім, хто це споглядав з телеекранів, надію та впевненість. Вона все зробила правильно, та якою ціною? Ціною скількох життів, в кінці-кінців?..

            Вони всі жили у брехні. На порозі війни, стикаючись з неминучим у документах та інформацією, що кричала до них звідусіль, вони відхрещувались від неї глибоко всередині себе, даючи собі ще хвилину, годину або день на «подумати про це потім». Відкласти, як неважливе, другорядне питання, а потім його обов’язково розглянути. Адже ще ж нічого не ясно, нікого не видно, це все ще не тут, не поряд. Тож, я дам собі ще часу аби подумати, та зроблю це не зараз.

            Так само жила і Ніколь. Та вона не врахувала один важливий факт. З легкістю брешучи всім, вона не могла брехати собі. І мала усі підстави думати, якою ціною для неї обернеться та брехня. Що вона зробить з нею?

            Пускався сніг, а вона все не заводила двигун і не їхала додому. Вона не бачила в тому сенсу, адже скоро займеться новий день, який не відрізнятиметься від її інших. Робота поглине і втопить її в собі, а думки продовжуватимуть кричати про все. Про те, що вона взяла на себе колосальну вагу відповідальності і не розрахувала, що цей тягар вона навряд чи осилить.

            Вона була настільки розбита своїм останнім, таким простим, але водночас таким важким коментарем, що навіть не почекала Мішу. Не перекинулась з ними жодним словом після ефіру, хутко щезнувши, наскільки це їй дозволяв настирливий біль в нозі, серед коридорів студії. Та вона й не знала, що йому сказати. Він знову злитиметься або ображатиметься, за те, що явилась туди, повчати його, а зараз вислуховувати все те не було сил. Та й біль доймав. Сьогодні вона повністю ослухалась лікаря, Мішу, свій здоровий глузд і порушила всі рекомендації. Скоріш за все, завтра вона не зможе нормально функціонувати в Офісі. Це пригнічувало.

            Та коли Ніколь побачила, як відчиняються двері чорного входу і звідти виходять Міша та Давид, про щось понуро переговорюючись, її охопила паніка. Міша точно побачить її авто і знов захоче поговорити. Він не може інакше, не вміє тримати нічого в собі, а вона втомилась від власних спроб відкриватися та говорити правду. Змушувати себе до цього. Тож, вона хутко ввімкнула фари, завела двигун і її біла ауді, беззаперечно виконуючи її вказівки, норовливо взвизгнула гальмами і понеслась геть від триклятої студії. Нехай думають про неї, що хочуть.

            Сніг ліпив прямо в лобове скло і двірники працювали постійно, та Ніколь швидкість не збавляла. Їй було трохи соромно за її дитячий вчинок, адже вона могла поїхати раніше, не втрапляючи їм на очі, але намагалась всього-на-всього перечекати, поки вгамуються нерви. Чекала, поки заспокоїться. А тепер втрапила в таку от халепу. Ну нічого, хай спишуть це на жіночі примхи, на високу емоційність, на невдалий день та рік! Плювати. Вона також має право на зрив. Вона не залізна.

            Задзвонив телефон і вона кинула погляд на екран. Андрій Борисович. Вона торкнулась кнопки і ввімкнула динамік.

            - Я слухаю, Андрію Борисовичу, - дихання важчало з кожною секундою.

            - Дивився прямий ефір. На початку брався за голову, але ти зробила мій вечір, Ніколь, - задоволено протягнув керівник Офісу.

            Серце впало кудись далеко вниз, а холод скував її всю. – Я щось сказала не те?

            - О, ні-ні, навпаки. Ніколь, це було неперевершено! Нічого лишнього, та водночас… ти відповіла на все і одразу.

            Вона намагалась з усіх сил, аби вирівняти дихання, та здається, воно наростало панікою всередині все більше та більше. Кров гулом бухкала десь в барабанних перетинках.  

            - Дякую. Я намагалась максимально відвернути їхню увагу від скандальних запитань.

            - Скажу одразу, тобі це вдалось. Знаєш, я б з задоволенням видвинув тебе як речницю, та, боюсь, Зеленський буде проти. Та й…

            - Запевняю вас, я теж від такої ідеї не в захваті, - Ніколь здригнулась і затремтіла. – Як одноразова акція – це було доречно, але ви й самі розумієте, що світитись лишній раз мені не потрібно, - Ніколь почала гальмувати, під’їжджаючи до пішохідного мосту. Потрібно опанувати себе і заспокоїтись. В такому стані вести авто, в таку погоду… Не вистачало ще розбитись нахєр.

            - Ти права. Молодець, Ніколь. До завтра.

            - До завтра, пане Єрмак.

            Остаточно загальмувавши, вона ледве стрималась, аби не закричати і з силою вдарила кулаками декілька разів по керму. Молодець? Вона? Чому?! Бо бреше, а про те ніхто не здогадався? Бо брехня ця всеодно випливе назовні рано чи пізно? Бо за це хтось може поплатитися життям? Вона вийшла на вулицю, з силою хляснувши дверцятами і попрямувала до мосту. Вітер кидався їй снігом і гострими скельцями сніжинок, царапаючи шкіру. А навкруги не було ані душі. Схопившись за поручні обома руками, вона пальцями вп’ялась у сніг, що встиг достатньо їх покрити і схилила голову. Видихнула гаряче повітря з грудей, намагаючись заспокоїтись, та нічого не виходило. Сльози бризнули з очей, і оскільки її всеодно ніхто б не почув тут, вона дала собі волю і заридала. Вона з силою вчепилась в ті поручні і судомно видихала парами гаряче повітря з грудей, задихаючись від сліз. Від розпачу і болю від того, що вона коїть з власним життям і як маніпулює іншими. Вона дивились на себе зсередини і не впізнавала у що вона перетворилась. Чого були варті їй ті зміни. І як далеко вона взагалі зайде у своїх спробах?

            - Ніколь?..

            Вона замовкла, зціпивши зуби і подивилась прямо поперед себе. Переферійним зором вловила світло фар іншого автомобілю і силует, що наближався. Дивно, вона навіть не почула, що хтось під’їхав, так занурилась у власні думки. Тремтячими холодними пальцями стерла доріжки сліз (ой, та наче так важко було не помітити їй стан!) і обернулась. 

            Міша зупинився за метри два, побачивши її погляд. Нахмурився, та чомусь не наближався. Невже з нею все було так погано?

            - Не потрібно тобі було приходити на той запис, – тихо проговорив він.

            Вона лише скривилась. – Це щось би змінило?

            - Так, - він підійшов ближче. – Така брехня тебе руйнує, Ніколь. І тобі цього не приховати. Від самої себе не сховати.

            Вона відвела погляд, не стримуючи сліз, що все котилися по щоках. Чортова сентиментальність, ну чому вона така вразлива?

            - Ти не розумієш… ти не знаєш! – вона підняла погляд і вдивилась в уважні серйозні карі очі. – Міша, тоді, в кафетерії, я не зривалась на твої балачки просто так! В ту ніч мені наснився сон, що всі ви мертві. Мертві через мене! - вона відвернулась від чоловіка і знов підійшла до поручнів мосту. Вдивилась у чорну гладь води, що розкинулась під нею. Хвилі пожирали лапаті великі сніжинки, сніг розчинявся там, безслідно зникаючи. Вона судорожно видихнула повітря, намагаючись з останніх сил себе заспокоїти. Вдавалось погано. – Я не можу допустити, я не можу собі дозволити не робити нічого, коли спроможна на щось вплинути! Навіть, якщо це даватиметься мені такою ціною.

            - До чого тебе це доведе, Нік? – він підійшов зовсім близько, та все ще не наважуючись її торкнутися. – Якими жертвами ще для тебе це обійдеться?

            - Це неважливо, якщо в кінці я не побачу жодного з тих мертвих, скалічених облич, - процідила вона крізь зуби.

            - Цього й не станеться. Ти ж не сама, Ніколь, - він все ж торкнувся її передпліччя, легко стискаючи. – Глянь на мене, - вона обернулась і з болем вдивилась в його обличчя. – Живий, бачиш? Живіший всіх живих, - вона вже зовсім не витримала і міцно обійняла його, зі сльозами виплакуючи той жах і біль, що відчувала вже багато днів. Міша мовчав, лише торкаючись її спини в заспокійливому жесті.

            - Поїхали додому, м? – сказав він, коли вона заспокоїлась. – Тобі треба відпочити.

            Він був правий. Занадто багато всього для одного дня і великий колосальний недосип виснажили її. Тож вона навіть не одразу помітила, що він цілеспрямовано веде її до своєї машини.

            - Міш, я краще до себе.

            - Забери свої речі і я чекаю тебе. За авто не переймайся, я зараз попрошу, аби його відігнали, - він її анітрохи не послухав. Можливо, то було й не такою вже поганою ідеєю. А сперечатись зовсім не хотілось. Вони досить швидко дістались Мішиного будинку, чи то вона здрімалась і не помітила, як вже були на місці. Вона одразу ж пішла в душ, аби бодай зігрітися і розпарити втомлену шкіру. Біль в нозі не відпускав, тож вже переодягнувшись і повернувшись на кухню, вона тихцем випила ще дві таблетки знеболювального. Без задньої думки, вона й не переймалась, перевищила вона допустиму дозу чи ні. Дякувати Богу, Міша того не помітив, бо зносив все необхідне для сну до вітальні на диван – вона принципово спала тільки там, біля каміну, обравши це як найзатишніше місце у його домі ще першого разу, коли була в нього. Тоді вона просто вирубилась на цьому дивані від надмірної кількості випитого віскі і сліз за батьками, що пролила так багато, вперше за стільки років. Міша ніколи не гасив світло у вітальні, воно завжди сповіщало кожного м’яким жовтим світлом нічників, а у зимовий період і язиками полум’я з каміну – що вдома є хазяїн. Те світло відбивалось від панорамних вікон, плуталось у важких шторах і дарувало тепло затишку. Найзатишніше місце в цьому домі. Її місце.

            - Давай, я сама, - вона легко торкнулась його, поки той заправляв подушку. – Іди, тобі також треба відпочити.

            - Ти не голодна? – він все ж передав їй подушку, задумливо роздивляючись камінну поличку. Ніка посміхнулась. Щоб в Подоляка вдома їжа завалялась? Тримайте її семеро.

            - Ні, Міш, та від чаю не відмовлюсь. – Він лише кивнув у відповідь і пішов ставити чайник. Вона нарешті достелила свою незамислувату постіль і, скривившись від болю в нозі, осіла на диван, одразу зариваючись тілом в м’яку ковдру. Торкнулась пальцями шкіри, там де боліло найбільше – на згині стопи, їй здалось, що шкіра трохи припухла. Скоріш за все це було спричинено тими клятими підборами. Ніколь дуже сподівалась, що на ранок їй стане краще. Роботу ніхто не відміняв, а вихідний чи, боронь Боже, лікарняний, вона не збиралась брати. Ніколь сильніше сжала багатострадальне місце – і знов поморщилась від болю.

            - Покажи мені, що в тебе там, - вона аж здригнулась, так тихо він підкрався.

            - Господи, чого ж ти так скрадаєшся! – Ніколь здригнулась, притуливши руку до серця, важко віддихуючись. – Налякав!

            - Ніколь. – Подоляк присів поряд і вперто не відводив погляду. – Покажи вже, в кінці-кінців. - Вона на те лиш приречено зітхнула і відкинула ковдру. Він вивчав місце травми обережно, не так, як вранці і врешті-решт зітхнув. – Це розтягнення. Потрібно зафіксувати стопу еластичним бинтом і нанести зігріваючу мазь. Десь в мене була…

            - Мазь я нанесла після душу, лікар виписав, бинт мені не потрібен, - відмахнулась Ніколь, та його вже й слід простиг. – Міш, тебе на мосту протягнуло, ти тепер не чуєш, що я тобі кажу? Не треба мені нічого!

            - Може й продуло, вибірково, бо твоїх оцих легковажних коментарів я й справді не чую, - він знов наблизився з чашкою і бинтом в руках. Ніколь поморщила ніс і дивилась невдоволено. – Чому тобі так важко просто мені вступити і прийняти допомогу? – і знов ці карі жалісливі очі. Вона лиш фиркнула і мовчки спостерігала, як він досить вміло фіксує її ногу бинтом. Між ними запанувала тиша, але тривала вона зовсім недовго, бо інтерес до його дій буквально пожирав дівчину зсередини.

            - То, який ти лікар, врешті-решт? – вона лукаво поглянула на нього, ховаючи посмішку. Зараз розсердиться або надується, що вона все ж щось шукала про нього за його ж власними плечима. Міша важко зітхнув і закотив очі, знаючи, що Ніколь точно не відчепиться від нього зі своїми розпитуваннями.

            - Справжнім лікарем я так і не став. Звідки ти це вже пронюхала? – він поглянув на неї з-підлоба.

            - Якось мені було дуже сумно на роботі і я мала необачність ввести твоє ім’я в інтернетній стрічці. Вікіпедія сказала, що ти лікар.

            - Ти шукала про мене інформацію в інтернеті, - Міша тихо захихотів. – Дожився. За моєю спиною! – він невдоволено скрикнув, та рухи його були обережними і акуратними, він закінчив з перев’язкою і повернув ковдру на місце. Подав їй чашку. – Могла ж і в мене прямо спитати. Сама постійно всім торочиш, які ми друзі.

            - Тоді ми друзями ще не були, - вона вдячно кивнула на чай і відпила теплого напою зі смаком бергамоту. – Тоді Єрмак як ненормальний дерся у тебе в кабінеті, а мені стало якось не по собі і я притягнула тобі молочну шоколадку.

            - Он як, - Міша кивнув, згадуючи. Помовчав трохи, блукаючи поглядом і думками десь зовсім далеко. – Я хотів бути хірургом. Та вже наприкінці навчання кинув, бо… видались кращі пропозиції, - він сховав очі.

            - Не жалкуєш? – вона зацікавлено схилила голову набік.

            - Іноді трохи жалкую. Та що ж вже зробиш. Доля в мене така – мені не судилось стати хорошою людиною і приносити користь таким добропорядним шляхом.

            - Якщо ж вже ти користі не приносиш, тоді я не знаю, хто взагалі працює в нашому офісі! – Ніколь легко засміялась. – Знов наговорюєш на себе якусь нісенітницю. А дарма, то тобі не Новий рік, я от навіть психанути і втекти звідси не зможу. Авто немає, спати хочеться, - вона солодко позіхнула, допиваючи чай.

            - Тобі вже давно час спати, - він тільки очі закотив. – Поспиш і сили відновляться, - він забрав у неї пусту чашку і встав з дивану.

            - Знаєш, Міш. – Він завмер на місці, не обертаючись до неї обличчям повністю. – Якщо ти думаєш, що твій сум непомітний для інших – то ти помиляєшся.

            Він їй на те нічого не відповів. Просто займався чимось на кухні, перегукувався з нею про щось незначне, вона точно пам’ятала, що попросила його обов’язково її розбудити і нарешті заснула, спокійною і умиротвореною.

 

 

            Ніколь прокинулась від впевненості, що точно проспала. Про це свідчило багато аспектів, по-перше, на вулиці вже було зовсім світло, сніг, що проглядувався у скло, щедро освічував вітальню та й увесь дім. По-друге, відчуття повної тиші, а це означало, що вдома нікого не було. По-третє, будильник не дзвонив. Вона вскинулась з подушки і намагалась віднайти свій телефон. Він був зовсім поряд, прикритий листком паперу, тож вона заразом схопила і те, й те. Телефон був повністю розрядженим, тож було марно намагатися отримати від нього хоч якісь відповіді. Вона розгорнула папір, що виявився запискою.

 

 

«Я попереджу Єрмака, що сьогодні на роботу ти не вийдеш. Не напружуй ногу і відлежись. Твою роботу візьму на себе. Підтвердження твоєї травми в мене на руках – не забувай, тож навіть не смій явитись в Офіс.»

Міша

 

 

            Ніколь лише втомлено зітхнула. Що ж, сама винна, віддала Подоляку в руки всі козирі. Тепер залишалось прийняти це як данне. Якщо вона і явиться в Офіс, Міша її звідти викине з вікна. А нога ж ще так толком і не пройшла.

            Вона повільно готувала собі сніданок на Мішиній кухні. Було досить незвично зустрічати ранок у такій атмосфері, помірній та спокійній, наче з минулого життя. Вона вчора помилилась у своїх думках, і продуктових запасів у Міші вистачало і вражало своїм різномаїттям. Ніколь навіть пару хвилин перебувала у роздумах, що саме їй приготувати. Це на нього було зовсім не схоже, вона не знала, як у них було з Марією в подружньому житті, та холостяком він був досить таки середньостатистичним. Любив чистоту та простоту у всьому, не терпів мити посуд і готувати щось, складніше за каву чи омлет. Міша часто замовляв їжу з ресторанів та доставками, або ж користувався добротою Ніколь, хитро підманюючи її приготувати йому щось, завуальовуючи це черговим фільмом або перевтомою на роботі, від чого не дозволяв їй сідати за кермо власного автомобілю. Вона ж у відповідь задовольнялась його компанією – спасінням від самотності, розмовами ні про що, (але як же цікаво було його завжди слухати!) і промінювала душну та тісну власну квартиру на простір його великого будинку. Вона взяла до рук чашку, потепліше закуталась у теплий плед і вийшла на вулицю, присівши на одне з крісел зовнішньої тераси.

            Сніг, здавалось, не переставав йти з учора. Подекуди стихав, а потім знов посилювався лапатими сніжинками вкриваючи землю. Ніколь затягнулась айкосом і видихнула дим у холодне повітря. Біль в нозі майже минувся, але все ж вона слухняно після ранкового душу нанесла мазь, випила знеболювальне і добре поїла, аби відновити сили. Ніколь окинула поглядом весь простір подвір’я. Міші б сюди хоч когось, і як він справляється з тим усім сам? Як в нього взагалі вистачало сил повертатись сюди, знаючи, що більше ніхто його не чекає? Вона б здуріла.

            Краєм вуха вона почула дзвінок телефону. Похапцем повернулась в дім і віднайшла гаджет. Посміхнулась, побачивши, хто їй дзвонить.

            - Привіт, Льош, - вона зробила ковток кави і поставила чашку на стіл.

            - Привіт, пропажа! І де це ти запропастилась? Телефонував з самого ранку, а абонент все недоступний та недоступний… аж хвилюватися почав, - голос його звучав весело і зовсім не втомлено та понуро, як бувало часто під час їхніх розмов. На фоні чувся який шум, гуркіт двигунів та перекрикування людей.

            - Був важкий день вчора, та й телефон розрядився… - вона трохи зніяковіла, згадуючи вчорашній, зовсім невеселий день. – Тільки от недавно ввімкнула.

            - Ти що, не на роботі чи що?

            - Нєа. Прогулюю, уявляєш?

            - Та ну, ти мене розігруєш! В житті не повірю, що Ніколь Терещук і вирішила по добрій волі та в здоровому глузді пропустити черговий робочий день! – він засміявся від того.

            - Так, тому що так себе можеш поводити лише ти, - вона фиркнула. – Дозволяти собі спізнюватися, відлинювати від роботи і взагалі, кидати все і вся, заради того твого дурного військового обов’язку.

            - Я теж дуже скучив, моя Ніколь, - він сказав ті слова зовсім тихо, але в неї всеодно мурашки пробіглись тілом від його тембру. – В тебе все добре?

            - Так. Трохи пошкодила ногу, тому Подоляк вирішив лишити мене вдома. Ти ж сам знаєш, з ним неможливо сперечатися, якщо вже щось в голову собі вбив.

            - А з ногою то що? – голос одразу змінився на здивовано-стурбований.

            - Розтягнення. Потягнула на… тренуванні, - Ніколь вдавилась повітрям від чергової брехні, але виду не подала. – Нічого серйозного, але Міша як завжди.

            - І він правий, чудово, що наполяг на цьому. Я знаю, як ти себе не шкодуєш на роботі. Краще пропустити один день, аніж зробити собі гірше, - вона лише очі закотила. Нудний, такий же, як і Міша. – В Офісі все спокійно? – вона здогадувалась, на що він натякає.

            - Так, в Офісі все добре, - вона зітхнула. – Тільки от…

            - Що? – він одразу насторожився.

            - Я вчора їздила на запис і виступала від імені Офісу на одній з передач. Сподіваюсь, тобі ще того сорока не встигла на хвості принести і я перша повідомляю цю шокуючу новину, - вона посміхнулась у слухавку.

            Олексій і собі вражено засміявся. – І як же все пройшло? О, ні, дай сам вгадаю - Єрмак тепер співає тобі оди і хоче, аби ти виступала замість тих офісних, нахабних та зухвалих радників!

            - Ти правий як ніколи. Та все ж, я відмовилась від його пропозиції.

            - Правильно зробила. Тобі ні до чого весь той негатив, ти його вже точно не заслуговуєш. Залиш це нам, - цікаво, це він так натякав, що скоро повернеться? Насидівся та надивився вже? Міша був правий, хаотичному Арестовичу довго на одному місці не сиділось. – Коли повернусь – матимуть на кому зриватися. – Точно, таки знудився.

            - Льош, я ж вже говорила вам, що думаю з приводу скандальних заяв, - вона лише втомлено зітхнула на його впертість.

            - Так, і я ж теж казав, що тебе почув, - він посміхнувся. – не зважай, все буде добре. – Вона почула на фоні голосне і радісне «Арестович!». - О, мені треба йти. Я подзвоню тобі на днях, добре? Бережи ногу і відпочивай більше. І передавай Міші привіт, мені подобається, як він паскудить мене в усіх месенджерах, та відповідати в мене знаходиться час лише для тебе, - вона знов закотила очі. Ну що за підлабузництво? – Цілую, Ніколь.

            - Буду чекати твого дзвінка. Цілую.

            А потім розпочалося найстрашніше. Ніколь не знала, чим себе зайняти. Роботи не було, на телефон ніхто не дзвонив, і вона боялась уявити, якою ціною Міші обійшлася та тиша. Вона поривалась декілька разів подзвонити Єрмаку чи хоча б його помічникам, щоб прислали за нею машину, та все ж не відмовилась від своїх же думок. З демоном з сусіднього кабінету вона не наважилась би сперечатись. Вдома було чисто, прибиранням зайнятися не вийшло, вечерю готувати було ще зовсім рано, а обідати не хотілось. Міша вчора навіть посудомийку встиг загрузити, і вона, з радістю понатирала посуд звідти, що не зайняло в неї і двадцяти хвилин. Всього лиш декілька чашок, тарілок і прибори. Ніколь знову понуро оглянулась посеред вітальні. Телевізор вмикати не хотілось, відраза ще толком не минула після вчорашнього, можна було б почитати, та книги були в робочому кабінеті Міші, а вона ніколи туди без нього не заходила. Вона роздратовано видихнула і впала на диван. Сніг піти поприбирати на вулиці чи що?.. Як на замовлення, задзвонив телефон. Ніколь радісно вскинулась і потягнула його до себе. Та на жаль, то була її надоїдлива нянька і за сумісництвом обломщик всього її кайфу робочого процесу в Офісі.

            - Міша, мені скучно! – капризно викрикнула вона в слухавку. Той у відповідь чимось шарудів на тому боці. – Робити нічого, нога не болить, давай я приїду, мені вже набагато краще!

            - Тебе взагалі, вчили вітатися, Ніка? – вона лише фиркнула на те і знов страдницьки застогнала. – Сказав же, сидіти вдома, значить сиди.

            - Тиран. Справжнісінький узурпатор. Не може бути такого, щоб не було роботи для мене. Благаю, Міш, ну пришли ти мені хоч що-небудь!

            - Нам не можна висилати робочі документи, ти ж сама це знаєш, - він всміхнувся. – Слухай, я тут спитати хотів, де твої останні правки по всім моїм доповідям? Все перешукав, ніяк не можу знайти.

            - Ти рився в моїх документах без мого відома? Подоляк, якщо ти розвів там безлад, подібний своєму, я за себе не ручаюсь!

            - Ти сама робиш точно так само в мене. І ніколи того дозволу не питаєш, - він знов чимось зашурхотів. – О, шоколад!  

            Вона роздратовано фиркнула. Ну все, дорвався до її запасів. – Міша, не чіпай нічого в тій шухляді!

            - Та я одненьку, жалко тобі чи що? То де правки ти скажеш, чи мені наряд з собаками викликати?

            - Шафа з документами, друга полиця. На папці так і написано: «Подоляк, який мене дістав»!

            - Знов грубіяниш, - почулись кроки і задумливий голос Міші. – Та я ж вже тут дивився, наче ж… ага, знайшов, дуже дякую. До речі, Єрмак настільки вдоволений твоєю роботою, що я впевнений, що зможу домовитися про ще два-три дні твого відпочинку. Тільки попроси, - він нахабно захихотів в слухавку.

            - От тільки спробуй, Міша, і я точно ніколи більше в житті з тобою не заговорю. Тепер я розумію, чому Льоша тебе ігнорує і правильно робить. Про що взагалі можна з тобою говорити?

            - Арестович тобі дзвонив? От, зараза, а мені він не відповідає, - він задумливо хмикнув.

            - Бо я подобаюсь йому більше, ніж ти, - прошипіла вона. – Не заздри.

            - І Слава Богу. Слухай, Нікусь, тут таке діло…

            О, ні. Зараз щось проситиме. І те «щось» їй може не сподобатись. Вона продовжила мовчки його слухати.

            - … я не знаю, що там сталося, але в Маші якісь справи, а Даніїл навідріз відмовляється з нею їхати. Проситься до мене. Тобі ж не буде важко посидіти з ним, поки я не приїду?

            Ніколь полегшено видихнула. Що ж вона могла йому відповісти, окрім згоди? Очевидно, з Даніїлом вони точно не знудяться. Можливо вони навіть вдвох рознесуть йому півдому, а винних він покарати так і не зможе. Ніколь щасливо посміхнулась.

            - Звичайно що посижу, Міша.

            - От за це велика тобі вдячність, Ніколь. Я постараюсь закінчити всі справи якнайшвидше, та…

            - Та я й так знаю, що роботи до біса, Міш, - вона його перебила. – Не хвилюйся, ми знайдемо, чим зайнятися.

            - Якщо що – дзвони. І ще раз дякую, - вона всміхнулась і попрощалась з ним.

            Даніїл Подоляк був меншим з двох синів Михайла Подоляка. І, на відміну від старшого, дев’ятнадцятирічного Назара, раду сам собі давати ще не міг. Йому було всього лиш дев’ять, та він вже був точною копією свого батька. Допитливий, не по рокам кмітливий і зовнішньо, наче маленький автопортрет Михайла. Вони з Ніколь були знайомі, бо декілька разів він все ж витягував її до себе, коли в нього гостювали діти, а одного разу вони навіть водили Даню вдвох в зоопарк. Спочатку, як і будь-яка дитина, він сприймав Ніколь з осторогою, та після години-півтори спілкування, дитяче серце відкривалось і вони знаходили спільну мову, через розмови, телефон з іграми або ж дитячу безпосередність і безстрашність Ніколь, не зважаючи на її вік і поважну посаду. Американські гірки? – Без проблем! Засунути руку у просвіт огорожі, аби погладити оленя? – Давай, поки тато не бачить! (ох і вислуховувала тоді Ніколь, не гірше самого Даніїла). Гратися в хованки вдвох, вдома, поки Міша з друзями спілкувався на задньому дворі і розбити годинника, необачно повернувшись і зачепивши його рукою? (Вони так і не здали один одного, хоч Міша був злий як чорт). Міша казав, що розуму у них – один на двох, а вона всім серцем полюбила того маленького бешкетника.

            Даніїл був весь і повністю прихильний до свого тата. Коли вони з Марією розлучились, йому було вісім і та подія очікувано болісно вдарила по його ще зовсім дитячому серцю. Він частіше старшого просився до Міші додому, він дзвонив йому беперервно і вихідні або ж літні канікули волів проводити в домі батька. Саме його малюнок Ніколь знайшла на журнальному столику Міші в новорічну ніч і той такий простий напис в куточку так її розчулив – вона знала, наскільки Даніїл прив’язаний до Міші.

            Тож, від перспективи посидіти з ним вона була в захваті. Вони зможуть дати раду один одному.

            Марія була трохи невдоволеною, залишаючи дитину на зовсім незнайому якусь-там-колегу, яка взагалі незрозуміло що робить у Міші в домі, але ззовні того не виказала ніяк. Ніколь просто відчувала у повітрі ту невиказану неприязнь. Та дитяча радість, коли Даніїл побачив її і кинувся обіймати, все самі за себе сказали. Тож Марія ще раз повторила Ніколь усі прохання та вимоги, а також всі алергії сина (Ніка й без неї те все знала, але сумлінно слухала і погоджувалась) і попрощавшись, поїхала з Богом. Ніколь зітхнула з полегшенням.

            - Ну, ходи-но обійматись, швидко! – вона згребла його в теплі обійми, слухаючи щасливий сміх. – Як справи, маленький непосидючко?

            - Все добре, Ніколь! – хлопчик розсміявся і окинув поглядом вітальню. – А де тато?

            - На роботі твій тато, де ж іще, - вона підмигнула. – Та він обіцяв повернутись раніше. Тож, поки що на твою голову впала лише я. Тож чимось займемось? – вона взяла його руку і повела до дивану. – Ти голодний?

            - Ні, я поїв вдома, - він вперто помотав головою. – Уроки зробити ще треба.

            - Неси сюди свої уроки, будемо розбиратися, - Ніколь зосереджено кивнула і приготувалась до нудного згадування шкільної програми четвертого класу. Вона сподівалась, що впорається. Все ж, вносити правки в Конституцію іноді було набагато простіше, ніж осягнути ту всю математику.

            Не сказати, аби Дані знадобилась її допомога. Він лише іноді звертався до неї з простими питаннями, поки вона займалась іншими речами, зробити чай, віднайти солодощі для дитини, розпалити камін. Дивно, та з появою дитини і робота в домі враз знайшлась. Коли вечір спустився сутінками на дім, вона знову подзвонила Міші, аби уточнити, коли він повернеться. Михайло відповів не одразу, поговорив з сином, а потім шепнув Ніколь, що буде змушений затриматися. Вони лише запевнила його, що нічого страшного і в них все добре.

            - Сонечко, твій тато-трудоголік затримується на роботі, тож – вечерятимемо вдвох, - вона підійшла хлопчика, який щось малював в альбомі. Даня лише кивнув і мовчки всівся за стіл. Вона помітила, що з кожною годиною відсутності батька, він ставав все сумнішим і похмурнішим.

            - Не сумуй, Дань. Скоро ж вже приїде, - вона вдивилась в нього, та він лише сумно втупився в тарілку. Потім важко зітхнув і уважно подивився в очі Ніколь, зовсім дорослим, Мішиним поглядом.

            - Мама каже, що ми скоро поїдемо з країни. А тато залишиться. Я не хочу їхати, - в дитячих оченятах забриніли сльози.

            От, чорт. У Ніколь і в самої ще всередині не всі сльози висохли після вчорашнього, та як можна було встояти перед такою твердою та обеззброюючою дитячою правдою.

            - Даніїл, мама прийняла правильне рішення. Ви поїдете ненадовго, та потім все ж повернетесь. Відпочинете, побачите нову країну. То ж пригода, ти чого? – вона намагалась посміхатись якомога щасливіше.

            - Я хотів би залишитись з татом. Або, щоб він поїхав з нами, - хлопчик тільки сумно зітхнув.

            - У твого батька дуже відповідальна робота, сонечко. На жаль, він не може так просто її покинути. Та, повір, ви повернетесь досить швидко. – Він мовчав.

            - Ніколь?

            - Так, Дань?

            Карі очі, так схожі на очі її найкращого друга, уважно дивились у її власні.

            - Пообіцяй, що якщо щось погане станеться, ти залишишся з татом. Щоб він не був сам. - Якби Ніколь щось пила або їла в той момент, вона б точно подавилась.  

            Вона відповіла йому серйозним поглядом і притисла руку до серця. – Обіцяю, Даніїл. Що б не сталось.

            Після вечері і досить важкої і дорослої, як на неї, розмови, вони вирішили подивитися мультики. Точніше, Ніколь вирішила, бо була впевнена, що прості казкові історії змусять їх хоч трохи розвеселитися. Їх обох. Після двох частин Драконів*, вже на на початку третьої у Дані почали злипатися очі, тож вона відправила його в душ і в ліжко. Хлопчик був сонний, але вже не таким сумним, як вдень. Видно, та обіцянка щось для нього вартувала. У Ніколь приємне тепло розливалось всередині. Він їй вірив, це було видно і вона не збиралась підводити його довіру. Вже вкриваючи його ковдрою і бажаючи солодких снів їй згадалось, як мама вкривала і вкладала спати її саму. Скільки було тоді в ній тепла. Як багато його залишилось в тому такому короткому, але щасливому дитинстві.

            - На добраніч, Дань. Солодких снів, - вона легко поцілувала його в лоб.

            - Ти розбудиш мене, коли тато прийде? – він вже наполовину спав.

            - Буду на сторожі, аж поки він не повернеться і одразу ж відправлю до тебе, - вона посміхнулась. – Спи вже. – Встала з дитячого ліжка, стягнула першу ліпшу книжку і тихенько причинила двері.

            Вже було по другій годині ночі, а вона вже змучилась перечитувати довбаного Колобка. Нарешті зашурхотіли ворота і в двір в’їхав Мішин автомобіль. Ніколь позіхнула і пішла розігрівати їжу. Знову, так схоже на сім’ю. Цікаво, чи наважиться вона сама колись завести її? З ким це буде? Чи переживе вона взагалі цю зиму, щоб мати можливість будувати аж такі далекоглядні плани?..

            - Привіт, - Міша втомлено ввалився в дім і скидав верхній одяг. – Ну і день. Даніл вже спить?

            - Міш, ну ти вже зовсім, подивись на годинник. Звичайно що спить, - Ніколь закотила очі. – Так тебе й не дочекався. – Міша мовчки кивнув і пішов на другий поверх. Ніка закінчила сервірувати вечерю, а потім пішла слідом. Мішу вона знайшла в дитячій, той схилився над сином і щось йому нашіптував. Даніїл щасливо посміхався, сонно тягнучись до нього ручками. Наостанок, Михайло легко торкнувся його волосся і поцілував у висок. І попрямував до дверей. Причинивши їх за собою, він обернувся до Ніколь.

            - Ти розбиваєш йому серце, знаєш? Тим, що тебе так мало в його житті. А скоро, - вона гірко посміхнулась, - зовсім щезнеш на невідомо скільки часу.

            Міша уважно на неї поглянув і зітхнув.

            - Усі ми змушені чимось жертвувати заради людей, яких любимо понад усе у цьому світі.

 

 

 

 

*м/ф «Як приборкати дракона» (2010)