Частина одинадцята. Шукай мяне у ночы, закрый рукамі вочы. Твой водар назаўсёды стаў маім і нават больш, чым ты*

*з білоруської мови

Шукай мене вночі, руками закривши очі.

Твій аромат назавжди став моїм, його в мені більше, ніж свого власного.

[CHEEV – Водар]

 

Музика до частини:

Troye Sivan – Bite

JP Saxe – If the World Was Ending (ft. Julia Michaels)

CHEEV – Водар

 

            Як часто вам хочеться побути з самим собою на самоті? Наскільки легко вам залишитися сам-на-сам зі своїми думками і віддатися їхньому бурхливому плину? Чи є у вас на це час? У Ніколь Терещук не було часу інколи навіть зробити рекомендовану їй зарядку для очей, бо від надмірної роботи за комп’ютером зір шалено підводив, не кажучи вже про доскональний психоаналіз. Та й робити його вона завжди боялась. Тільки не з собою, тільки не вдаватися в глибини своєї ж душі, тільки не дивитися в очі своїм страхам в повній самотності. Вони втоплять її, вони оглушать і не буде поряд нікого, хто допоможе справитися з тим. Як і охочих взагалі мати справу та розуміти глибину тієї чорноти, що охопила її. Тож, вона вибрала найлегший спосіб – зануритися у працю і послати ті думки до пекла. Вона клепала звіти один за одним, сичала на радників, з якими працювала, бо ті ніяк не робили так, як їй хотілось, не до кінця, не ідеально, не так!, бігала на зустрічі та наради, а потім пакувала  документи або ж надсилала їх собі додому безпосередньо на комп’ютер, і допрацьовувала години там. Все, щоб втекти від думок, від передчуття, що чатувало тінню за плечима, від попереджень, які вже почали лунати з екранів телевізорів – легко, ненав’язливо, тихо – та все ж – вона знала, що вони означали. Відмахувалась від них, як від назойливих комарів, бо думала – не час панікувати. В неї на це ще буде достатньо днів, якщо найгірші прогнози справджуться. Самообманом вона не тішилась, на краще не сподівалась, але цінний ресурс під назвою нерви, витрачати не збиралась.

            Тож, черговий вечір вона проводила в компанії цигарок, документів і п’ятої за дві години чашки кави. Спина нещадно нила, та Ніколь не дуже звертала не це увагу, друкуючи чергову вибірку. Коли екран телефону засвітився від повідомлення, довелось взяти декілька секунд на тайм-аут і проморгатись – все рябіло від нескінченних букв та слів. Писав Франсуа з попередженням про гостя. І зразу ж, наче тільки того й чекали, в двері тихенько постукали. Ніколь швиденько побігла відчиняти.

            На порозі стояв чоловік років тридцяти, високий та симпатичний з великою коробкою в руках. Кивнув вітаючись, швидко віддав свою ношу і діждавшись тихого «дякую» враз щез. Ніколь міцно сжала важку коробку, зачинилась на всі замки і повернулась в кабінет, нетерпляче бажаючи поскоріше подивитися на подарунок.

            У коробці лежало два пістолети Sig Sauer, дві чорні кобури до них та декілька коробок з набоями. Вона взяла зброю до рук. Чорний метал був в міру важким і холодив руку, дарував одночасно почуття впевненості, сили і небезпеки. Вона заворожено роздивлялась річ. Це було зовсім незаконно, це було до тремтіння небезпечно, та вона повинна була себе захистити. Себе і Мішу. Вона не знала, що на них чекає, як розвиватимуться події, та те, що на них горіли червоними точками мішені – знала напевне. Ніколь звикла думати про все на випередження, і подбати про найближчу для себе людину було найважливішим для неї. Щодо Льоші… він був військовим, очевидно, що зброєю той володів. Додати шансів на виживання і на потенційний захист таким чином – все, що вона могла і повинна була зробити.

            Що ж, цього року вона перевершить свій минулорічний подарунок для Міші.

            Залишилось лише навчитись стріляти.

 

            Прокручуючи події наступних тижнів, Ніколь вже навіть перестала дивуватися, у що перетворилось її життя. Вона кожного дня ходила по лезу, працювала понаднормово, приділяла найкращому другу Міші Подоляку весь свій вільний час, мовчала і не знаходила слів для Льоші, з яким наче щось і могло бути, а наче й ні, а у вільні години пропадала в тирі, практикуючи стрільбу. Скептично посміхалась на те все, бо знала, її життя не могло б бути іншим. Вона притягувала до себе такі події, а вони весь час крутились навколо неї. Не вдивляйся в безодню, бо відчуєш одного разу, як безодня вдивляється в тебе…

            У неї був найвідбитіший, а отже найкращий інструктор по стрільбі, якого вона тільки спромоглась знайти. Строгий, жорсткий, колишній військовий, весь в татуюваннях та з кремезним мускулистим тілом. Він мабуть тільки собою міг затулити її від куль і навряд чи боявся Ніку навіть з зарядженою зброєю в руках. Андрій говорив твердим голосом, повчав, лупцював по пальцях, аби відучити її від неправильних чи необачних рухів. Не жалів, не шкодував і не давав спуску. Кілька днів відпрацьовував лише правильну стійку, замучив її до напівсмерті, коли пояснював як збирати та розбирати зброю (то була справжня наука) і гаркав кожного разу, коли вона не встигала забрати палець зі спускового крючка вчасно. Та вона вчилась, зціпивши зуби, стояла на своєму і йшла до успіху поступово, бо від того залежало її життя.

            Грудень сипався до свого логічного кінця снігом і морозними ранками. Повертаючись з чергового уроку по стрільбі, вона вирішила зайти до найближчої кав’ярні, зігрітись напоєм та перевірити телефонні оповіщення. Пальці все ще трохи тремтіли, руки в неї були занадто тендітними, таким жіночними для грубої чоловічої зброї, та ще й швидко втомлювались від ваги пістолету. Вона звикала важко, до того ж, Андрій постійно підвищував навантаження, примушуючи її стріляти по мішеням з різної відстані, на ходу та в статичній стійці. Тобто, повністю заміняв її плани відвідувати спортзал. Вона ніколи й не задумувалась, що просте вміння стріляти вимагатиме такого всебічного навантаження на все тіло. Спершу у неї навіть крепатура була на наступний ранок.

            Замовивши собі простий лате та обравши місце біля великого вікна, щоб споглядати вулицю, Ніколь почала переглядати пошту та оповіщення від колег. Не було нічого термінового, вона швидко відповіла на декілька запитів і повідомлення Міші, де це вона запропастилась. Ці вихідні він проводив з дітьми, хотів і її з собою покликати, та вона ввічливо відмовилась, ссилаючись на роботу. Міша трохи посердився, та перечити не став.   

Раптом її руки легенько торкнулись.

            - Привіт. Не очікував тебе сьогодні зустріти, - Олексій знову підкрався непомітно, розчервонілий від морозу і з ледь помітною радістю в очах.

            - Привіт. Рада тебе бачити, - Ніколь посміхнулась і якось, на автоматі, сжала його руку. – Вирішила зайти і погрітись. А ти знову за мною слідкуєш?

            - Та ні, це скоріше ти за мною, бо моя школа он там на розі, - Олексій посміхнувся і вмостився поруч на стілець.

            - Що ж, тоді нехай це буде так, - Ніколь хитро примружилась. – Ні дня без вихідного, так?

            - Я скоріше не прийду на нараду в офіс, ніж відміню урок, - хмикнув чоловік, відпиваючи свій напій.

            - Ти й так не занадто поважаєш розпорядок робочого дня в Офісі.

            - О, це так нудно, слідувати усім цим правилам! Не хочеш прогулятися? В мене вже більше ніяких планів немає на сьогодні.

            - Залюбки, якщо пообіцяєш, що я не замерзну на кістку на тому морозі, - Ніколь поморщилась, кидаючи поглядом на вулицю.

            Олексій лише розсміявся, легко й променисто. Вона затримала погляд на його обличчі, відкритому, наче в дитини, яка передбачала цікаву пригоду.

            Вони зайшли у найближчий парк і тепер прогулювались засніженими стежками. Зважаючи на трохи морозний, та все ж сонячний вихідний день, людей було вдосталь, вони гуляли з теплими напоями, вигулювали домашніх улюбленців, грались з дітьми. Було незвично вирватися зі стін офісу і згадати, що тут зовсім інше життя: спокійне, рутинне, зрозуміле. На мить і самій Ніколь захотілось не знати, а стати он тою дівчиною, яка просто прийшла на перше побачення і червоніла від першого поцілунку хлопця, який навряд чи стане її життям, та стане її сьогоднішнім приємним вечором.

            - Знов думаєш про те, що буде? – Олексій загородив їй шлях і тепер йшов спиною вперед.

            - Навчився читати мої думки? Можеш пожалкувати від того.

            - Хотілося б, та цього я не вмію. Та в тебе й так все на обличчі написано, - він показав рукою на її лице. – Вираз такий, наче ти в офісі, а очі сумні. Знаєш, від того, що ти думаєш про це постійно, ситуація всеодно не зміниться. Майбутнє всеодно настане.

            - Ага, я дивилась те твоє інтерв’ю. Великий передбачувач, прямо тобі Нострадамус, - фиркнула невдоволено Ніколь.

            - В мене робота така, аналізувати та передбачати, - Олексій розвів руками і знов примостився поряд, викроковуючи скрипучий сніг.

            - Тоді передбач, що з нами буде? – Ніколь не витримала і зупинилась. – Скажи, ти ж і так все знаєш.

            - Все буде добре.

            - Ой, та не бреши. А якщо вже й брешеш, то роби це так, щоб я цього не помічала, - вона лише махнула рукою і пішла далі. Раптом в її спину врізалась сніжка. – Хей! – вона різко розвернулась і наступна холодна куля врізалась прямо в груди, розбризкуючи холодні скельця на волосся і обличчя. – Він же холодний, ти що робиш?

            - Неперевершені висновки, - він підійшов ближче. – То виходить, сніг холодний? А ти от схожа на колючого їжака, - він окинув її поглядом, - сердитого їжака.

            - Ага, ще й мстивого, - вона злорадно посміхнулась і з усієї сили смикнула гілку над ними. Сніг посипався прямо на них, скрадаючись в комір і жалячи оголені частки тіла.

            - Ти думаєш, одна така хитра? – Олексій миттєвим рухом закинув її собі на плече, наче вона й не важила зовсім нічого, і попрямував в гущу дерев, де сніг був недоторканний і його було набагато більше.

            - Відпусти мене негайно, чуєш? Льоша!

            - Зараз, зараз, ще трошки, - він геть не звертав уваги на її слабкі потуги звільнитись, лише міцніше стиснувши її талію в руках. А потім раптом перед очима розстелилось небо, а сама вона лежала у глибокій кучугурі снігу. Льоша лише засміявся і легко впав поряд, здіймаючи вихор сніжинок, змушуючи Ніколь відчайдушно фиркати від них. Вона невдоволено подивилася в глибокі карі очі зі смішинками, на кристалики снігу, що лягли на вії, вдивилась в обличчя і опустила погляд на губи, які він вмить обвів язиком. Згадала, якими вони були солодкими та манливими для неї.

            - Поцілуй мене, - прошепотіли ті губи. – Будь ласка.

            Вона щасливо посміхнулась і притягнула його обличчя до себе. Торкнулась обережно, бо це вперше, коли вона робила це сама. Олексій нетерпляче видихнув і спрагло приник у відповідь, обіймаючи її і перетягуючи на себе. Незважаючи на мороз і холодний сніг, в обличчя вдарив жар. Вони цілувались, забувши про все, наче вперше, не помічаючи ні часу, ну дискомфорту холодної землі. Його руки торкнулись волосся, тремтливо провели по обличчю, не відпускаючи, зігріваючи. Відірвавшись один від одного, обмінюючись диханням, вона знов дивились у його очі. Олексій легенько торкнувся кінчиками пальців її губ.

            - Все буде добре. Ти мені віриш?

            Їй не залишалось нічого іншого, крім кивнути, погоджуючись. Зараз, саме тут, разом з ним, вона почувала себе в безпеці.

            Вони гуляли аж до пізнього вечору. Олексій вже більше не зазіхав виваляти її в заметах, але розщедрився на смачний глінтвейн, коли вона почала замерзати від вечірніх заморозків. Він багато говорив, ще більше випитував, а Ніколь з задоволенням розказувала. Час від часу ловив її за руку і притуляв до себе. Дівчина вже втомилась запитувати себе: хто більше тікав від самотності вона чи він? Що вони хотіли знайти один в одному?

            - Знаєш, я не хочу тебе відпускати сьогодні, - він не відводив погляду, поки вони йшли вечірньою вулицею, освітленою ліхтарями. Пускався сніг. Ніколь теж не горіла бажанням повертатись в свою набившу оскомину нору самотності, тож вона просто мовчки кивнула. – Можемо повечеряти в мене, якщо хочеш.

            Ніколь засміялась. – Цікаво, чи встигла Даша щось приготувати на двох?

            - До чого тут?.. – Льоша смішно насупився. – О! То он, що ви робили на самоті? Ти випитувала в неї всі подробиці про мене?

            - Мені навіть і випитувати не прийшлось, бо Даша обожнює про тебе говорити, - Ніколь посміхнулась. – Та так тому й бути, пішли вже їсти. Я не відмовлюсь, бо вже трохи голодна. Далеко йти? Може таксі піймаємо?

            - Зовсім недалеко, ми вже майже на місці.

            Ніка мимиходом задумалась - як там було, випадковості не випадкові? Хотіла просто випити кави, а у підсумку йде додому до Олексія Арестовича. Непогане завершення вихідного дня, стільки всього нового.

            Йти дійсно довелось недовго. Через хвилин десять вони підійшли до жилого масиву, не таких звичайно новітніх багатоповерхівок, в одній з яких проживала Ніколь, та все ж симпатичних і затишних. Квартира знаходилась на передостанньому поверсі дванадцятиповерхівки, тож підіймались на ліфті. Відчинивши вхідні двері, Олексій гостинно пропустив Ніколь вперед.

            - Почувайся як вдома, - вона з зацікавленням озирнулась. Тони кімнат були підібрані в схожій палітрі, що й її. Такі ж спокійні та пастельні.  Невелика, однокімнатна – ідеальна для життя на самоті. Прямо наче її власна, просто трохи менша. У великій вітальні, що поєднувала й спальню водночас не було нічого лишнього, та її зацікавили книги. Надзвичайно багато книг, що розмістились на полицях вздовж усієї бокової стіни. Психологія, філософія, художня література різних письменників і на різних мовах. Вона зацікавлено провела пальцями по корінцях книжок. Вражаюча колекція, вона багато з цього читала сама, та ще не встигла назбирати власну бібліотеку в себе вдома. Фото майже не було, лише декілька в рамках на не дуже видних місцях, тож ними вона не встигла зацікавитись. Вже взявшись за ручку і бажаючи подивитись на вид з балкону, вона почула оклик свого імені.

            Іншою кімнатою була кухня і вона була значно меншою за вітальню. Знову ж, нічого лишнього, кухонна атрибутика, холодильник з солідною кількістю різномастних магнітиків, обідній стіл зі стільцями усіяний паперами, рукописними записами і ноутбуком на ньому і невелика стінка бару поряд. Скоріш за все, Олексій працював прямо на кухні, що підтверджувало слова Дарини.

            - То це кухня чи робочий кабінет? – вона легко посміхнулась, киваючи на ноутбук. Льоша лише хмикнув, закривши дверцю холодильника і заходився збирати папери докупи.

            - Доводиться поєднувати. Не бачу сенсу винаймати більшу квартиру. Сідай, – він кивнув на звільнене, місце якраз поряд з поличками алкогольних пляшок.

            - То це не твоя квартира? – вона здивовано підняла брови.

            - Не всі тут успішні юристи Офісу Президента, знаєш. Мене цілком влаштовує винаймати житло. Часто доводиться змінювати місце проживання. Та й фінансово все ще не тягну власне житло, школа такі розтрати поки не покриває, а у вас мені й не платять зовсім. Пропонували звичайно, та я відмовився.

            - Тобто, ти поселився у Подоляка в кабінеті за просто так? Героїчна людина, - Ніколь вивчала етикетки на пляшках і обирала, що найсмачніше.

            - Я ж позаштатний радник, пам’ятаєш? Працюю на громадських засадах. Що будеш? – Льоша знову відкрив холодильник.

            - Я буду… ось з цього можемо почати, - Ніколь дістала пляшку віскі з глибин інших, - в тебе є лід*?

            Олексій обернувся і засміявся. – Я вже казав, що ти мені подобаєшся?

            - Мм, встиг натякнути, коли ліз до мене цілуватися, - Ніколь і собі захихотіла і помахала пляшкою у себе перед обличчям. – То де мій лід?

            - Хто взагалі п’є віскі з льодом? – Льоша лише невдоволено пробурмотів і знову філософськи окинув поглядом полички. – Я думаю, десь був…

            - Багато людей надає перевагу холодному віскі. Знову цей твій нічим неприкритий расизм. Господи, Льош! – вона не витримала, поставила пляшку на стіл і встала зі свого місця. Взяла за передпліччя і відіпхнула від багатостраждального холодильнику. – У всіх чоловіків такі проблеми з тим, щоб щось тут знайти? І лід не зберігається безпосередньо на полицях, йому тут занадто тепло. Вона відкрила відсік морозильної камери. – Ну от, скарб знайшовся, - вона вдоволено схопила форму. – Сідай вже, я сама все зроблю.

            Поки Арестович невдоволено, але вимушено був посунутий з половини кухні, шукав келихи та наливав віскі до них, Ніколь дістала фрукти, сир і додала до склянок лід. До своєї, бо він відмовився експериментувати. Ну то й нехай, ич, який прошений. Вони одночасно мовчки пригубили терпкий напій. Як і завжди, алкоголь розтікся лавою всередині і Ніколь трохи кинуло в жар, до того ж температура в квартирі була аномально високою, навіть для зимового періоду. Вона зняла теплий светр, залишившись в спортивному топі, в якому ще вранці бігала і стріляла по мішенях в тирі.

            - У тебе вдома капець як жарко, - вона відчула, як її щоки вкриваються рум’янцем. – В тебе можна курити? Не хвилюйся, лише айкос, сигарети залишились вдома. - Льоша лише кивнув, посміхнувшись.

            Вона повернулась до коридору, і взявши пристрій, повернулась назад. Урочисто підняла келих і вдруге відпила, паралельно вдоволено затягуючись легким дихом з ягідним присмаком.

            - Я помітив, що ти багато куриш. Давно почала?

            - Та ще зі студентських років. Попросила навчити одну з одногрупниць. Загальний стаж уже десь одинадцять років. Я довго бавилась сигаретами, та зараз все частіше надаю перевагу електронному варіанту. Лінь – двигун прогресу – не потрібно нікуди виходити і, як зараз, морозитися на вулиці, та й сигаретний запах на одязі не надто мені імпонував.

            - Це не дуже корисно, знаєш.

            - Та ну, не повчай мене! Наче ти ніколи цього не робив!

            - Просто констатую факт. Звичайно ж робив та й зараз бавлюсь, але нечасто. Можу одну-дві перед сном, заради розслаблення.

            Ніколь кивнула, мовчки затягуючись.

            - Тож… розмова про колишніх, хочеш? Атмосфера імпонує, - вона окинула поглядом кімнату і ковтнула ще алкоголю. – Я не повірю, що в тебе не було серйозних відносин для твого вже поважного віку.

            Карі очі хитро звузились і виблискували від ламп на стелі. – Були. І шлюб, і діти, - Ніколь не стрималась і поперхнулась димом. – Ой, ну ти ж перша почала.

            - Вибач, у глибині душі сподівалась, що ти дикий одинокий степовий вовк.

            - Кожного разу здавалось, що знайшов щастя і спокій. Та жінки… з ними складно. Ось-ось тобі вже здається, що ти все про неї знаєш, всі її реакції і забаганки, а потім вона тебе дивує черговими вибриками. А я цього не терплю, - він знизав плечима. – А як щодо тебе?

            - Всі, хто були, здавались занадто нудними. Як дешеві книжкові романи. А ті, хто зацікавлював – або вже були у шлюбі, або ж стали найкращими друзями, - вона підмигнула.

            - А як щодо мене? – він підвівся і подав їй руку. Ніколь міцно сжала теплу долоню і притиснулась до жаркого тіла. – Не друг, і наче й не жонатий, - Олексій відійшов на відстань витягнутої руку, не відпускаючи її власну, а потім знову притягнув її до себе, наче в танці.

            - Ти не захочеш…

            - Та ж звідки тобі знати, чого я дійсно хочу? – він хижо випивав її очима. – Звідки тобі було знати, що я не можу заспокоїтися кожного разу після наших поцілунків? Звідки тобі знати, що твої очі переслідують мене кожної ночі і я не можу складно думати ні про що, крім цього? – він насувався горою і вона почувала себе занадто мізерною перед істинною чоловічою силою.

            А що власне їх зупиняло? Одинокі, незалежні, без чіткого майбутнього, чого просто не послати все під три чорти і не здатись? Спробувати побути щасливими стільки, скільки відведено долею і може ще трохи більше. Довіритись, як би важко це не було.

            - Дівчинко, за своє життя я багато чого бачив і відчував. Цілував багато жінок. Зводив їх з розуму, морочив голови, розбивався об їхні почуття і просто слав куди подалі. Але ти… - він шумно видихнув і притиснувся лобом до її власного. Вона не сміла відвести погляд від тих гіпнотичних очей. – Ти зводиш мене з розуму, навіть цього не помічаючи. Навіть не стараючись це робити. Тож, якщо ти готова відповісти мені взаємністю, я зроблю все для того, щоб ти була щаслива. Та якщо ні, я буду відвертим, прошу, не роби боляче і не грайся. Не грай з тим, чого до кінця не розумієш. Я б хотів пояснити, та я й сам не розумію всієї суті. Сенсу, що ти несеш для мене, - прошепотів він і схилився до її шиї, чим викликав табун мурашок по всьому тілу і ніжно провів по ній губами. Ніколь інстинктивно підвела голову вище, задихаючись від таких простих ласк. Він здіймався легкими поцілунками вище, минувши підборіддя, легко прижавшись до губ і прикушуючи нижню. Вона відчувала, яких зусиль йому вартує себе стримувати. Як його руки боряться з бажанням стиснути жадане тіло міцніше, як його тіло подібно її власному заходилось легким тремтінням.

            - Я б так хотіла… - вона відсахнулась від чергового поцілунку, чим викликала нотки суму і легкого розчарування в погляді навпроти і торкнулась долонями його обличчя, - я б так хотіла, щоб ти нарешті перестав себе стримувати, Льош, - його власне ім’я потонуло в пристрасному поцілунку, жадібному та нетерплячому. Вони цілувались прямо в коридорі, не в силах відірватись один від одного. Він з силою провів рукою по її нозі і закинув її собі на талію, пальцями впиваючись до синців, обпалюючи шкіру. Ніколь з невідомою її шаленістю розстібала гудзики його сорочки, бажаючи якнайшвидше торкнутись теплої оксамитової шкіри. Олексій, зазіхнувши на її шию, підняв її на руки, і осліплена пристрастю вона й незчулась, як опинилась на ліжку. Важке, гаряче тіло накрило її, і важкість та була настільки приємна, жива і бажана, що вона вже не віддавала собі контролю, де вона залишає поцілунки, а де укуси і не керувала гучності власних стогонів. Він зводив її з розуму своїми руками, губами, поглядом, який не відривав, поки заціловував кожен сантиметр її шкіри, і в якому був лише вогонь. Здається, він спалював їх обох дотла.

            Вони боролись за верховенство в ліжку так, наче від того залежало їхнє життя. Поцілунки все частіше переходили в укуси, вона навіть здається залишила декілька своїх міток на його шиї. Ніколь розтавала в його руках, розривалась суперновою і ніяк не могла зрозуміти – справа в тому, що вона давно ні з ким не була чи в виключній неперевершеності чоловіка поряд з нею. У черговий раз опинившись на ньому зверху, вона виціловувала їй одній відомі знаки на його тілі, обводила язиком татуювання і здригалась від його стогонів.

            Він легко піднявся і прийняв сидяче положення, міцно притискаючи її до себе. Пальцями зарився у її волосся, ледь відтягуючи і знову притиснувся губами до її шиї. Кінчиками пальців, тремтливими доторками, ніжно вивчав її тіло, слухаючи її стогони, її моління і зачудовано спостерігаючи повну владу над таким бажаним тілом, що перейшло у його повноправне володіння. Чомусь саме думка про те, що вона таки вирішила стати його, бути з ним, доводила до безумства, одночасно спонукаючи розтягувати задоволення до бескінечності і не зупинятись ні на мить.

             Ніколь не могла відірвати погляду від його власних, таких незвичних і гіпнотичних очей, що ні на мить не розривали їхній зоровий контакт. Вона провела кінчиками пальців по його обличчю, наче торкаючись чогось крихкого і занадто дорогіцінного, а Олексій піймав її руку і почав дарувати поцілунки кожному сантиметру шкіри. Вони тремтіли в руках один одного, шаленіючи від такого сильного зв’язку один між одним, вони відчували один одного, здавалось читали думки і бажання, що говорили лиш про одне.

            Будь зі мною поряд завжди.

            Не полишай мене на самоті.

            Моменту злиття їхніх тіл вона майже не відчула: так сильно вона його хотіла. Залишились лише хриплі стогони і дивне та таке правильне відчуття заповненості. Вона вигиналась в його руках, тремтячи від кожного руху, сплітаючи пальці і кусаючи губи. Вони заходились на аж занадто шалений темп, а потім знову вповільнялись, різко вбиваючись тілами. Вона залишала на його спині царапини і шепотіла, благала не зупинятись. До піку залишалось всього нічого, і коли всередині обох розірвалось різким шаленством задоволення, світ погас. Лише важке дихання одне на двох, тремтячі спітнілі тіла і нерозбірливий шепіт. Важкість тіла щезла через мить, та лише для того, щоб притягнути її ближче до себе, в палкі обійми і нарешті провалитись у спокійний та солодкий сон.

            Нарешті не на самоті для них обох.

 

 

* Прим. автора. Пити віскі з льодом - велика неповага до цього напою, особливо для дорогих та видержаних сортів. Ніколи так не вчиняйте, зайва вода притишує смак та аромат, справжню душу цього напою.

Ніколь у цій ситуації робить це лише з однією метою - розбавити льодом міцність віскі і не сп’яніти.