Частина вісімнадцята.Пообіцяй мені. Пообіцяй мені, хай навіть не збудеться, що «завтра» негайно і невідворотньо відбудеться. Просто пообіцяй мені.

Музика до частини:

Iggy Azalea feat. Rita Ora - Black Widow

Один в каное - Пообіцяй мені

KAZKA - Мовчати

 

З будинку Міші Ніколь поїхала рано-вранці, не будячи їх і не тривожачи. Йому потрібно було побути наодинці з сином, вона б там лише заважала. Все, на що Ніка спромоглася – написати коротеньку записку, поспіхом випити кави і як можна тихіше вислизнути з будинку у вранішній холод назустріч таксі. Думки, які не мали чітких обрисів, тривожили її незрозумілим гулом. Чи все вона вчиняє правильно? Чи до кінця виконує свою роботу? Що насправді мав на увазі Міша, коли кинув їй ту нічну фразу?

Вона боялась любові. Вона відчувала приблизне відчуття лише один раз у своєму житті і того їй було достатньо, аби зрозуміти – кохання нищить душу і повністю здатне змінити твою сутність. Вона пам’ятала першу окриленість від того відчуття, сліпоту в подальшому на найменші та найбільші недоліки людини, яку любила і біль та відчуття абсолютної власної непотрібності, коли все скінчилося. Вона тоді сама пішла. Пішла, бо злякалася. І пішла, бо змінилася через нього і ті зміни їй в собі не подобалися.

Ніколь точно знала, що не відчуває закоханості до Льоші. Вони віддались пристрасті, їм було добре один з одним, та навіть та нічна розмова не була здатна звернути її до почуттів таких глибоких і сильних. Як і його прохання, бути з ним чесною і відвертою. Вона тихо всміхнулась сама собі під ніс. То хіба вона не була? Вона йому нічого, окрім близькості й не обіцяла.

Та все ж, час брав і бере своє. Льоша абсолютно їй підходить, манить і спокушає. З ним їй безпечно і неодиноко. Вона навіть могла б уявити, що вони у далекому і зараз такому нездійсненному майбутньому, мали б сім’ю. Можливо, дітей. Льоша надійний, правдивий і відданий, коли справа йдеться про такі глибокі поняття. До того ж, він і сам зрозумів, з якою відлюдькуватою сутністю має справу. Він буде чекати, якщо на те потрібен буде час. Вона в цьому не сумнівалась.

Вдалий варіант, вигідна партія… На порозі війни – ще й вірний захисник. Ти знову користуєшся людьми, Ніколь і знову сама собі в цьому зізнаєшся. І знову не відчуваєш ніякої вини за такі вчинки.

Та інше ятрило душу. Була в її житті людина, до якої вона вже й сама не розуміла, що відчуває. Заради якої йшла на все, робила необдумані, спонтанні вчинки, не задумуючись про результати своїх дій. Ця людина влізла їй в душу, заповнила під шкірою зсередини і знала про неї абсолютно все. Ніколь величала таке діяння «дружбою». Чи приховувала щось більше навіть від себе?..

Клятий Подоляк.

Вона розуміла, чому так реагує. Бо він єдиний, хто ніколи не звертав на неї увагу так, як звертав кожен довбаний чоловік, який зустрічався в її житті. І це не тільки дратувало повним зламом її очікувань, це змушувало задуматися, що він від неї щось приховує.  В тому ж самому плані, що й вона сама від себе.

 

 

В таких безрадісних думках вона готувала сніданок у себе на кухні, поки Льоша зайняв її ванну після палкої зустрічі та майже безсонної ночі. Він увірвався до неї без попередження, напередодні ввечері і вона була дійсно дуже рада і щаслива знову бути з ним, відчувати його, віддаватися йому… Та виснажена і втомлена, вона впустила такі думки в свою голову і тепер ніяк не могла від них відчепитися. Мабуть, ця війна дійсно змусила її божеволіти, інакше чим ще пояснити, що вона підозрює кожного і кожну у всьому і вся?

  Аби Міша не сказав ту фразу вночі, вона б і не задумалась про таке. Але в тому, як він це говорив, вперше чулась якась неоднозначність. Щось таке, ледве вловиме, наче говорив він не про своїх дітей. Спиною пробігся холодок. Та ні, він би сказав. Натякнув. Показав би свої істинні почуття, вона ж його знає, добре знає!

Ага. Ні чорта вона його не знає. Вона лиш обманює себе тим. Не знає і навіть не хоче поглиблюватися в його таємниці і секрети. Хоче залишити так як є. Бо сама собі намалювала образ ідеального друга, який завжди поряд, і з яким надзвичайно легко і спокійно. Для всього іншого в неї є Льоша. І це на краще. Не з Мішою їй варто перетинати такі кордони. Вона лиш все зіпсує тим.

- Ти якась засмучена, - Льоша уважно спостерігав за нею вже декілька хвилин і не відводив погляду, - щось тебе тривожить?

Вона повернулась до нього, відвівши погляд від вікна, де спостерігала за снігом.

Знову брехати.

- Декілька речей. Зрадники у Офісі, війна, яка ось-ось почнеться і найважливіше, - вона посміхнулась кутиком губ, - я не знаю, що брати з собою у сховище.

- Зрадники видадуть себе самі і я одразу ж власноруч їх пристрелю – це раз, - Льоша загнув великий палець, перелічуючи, - коли війна прийде - ми будемо до неї готові і вистоїмо – це два, - він загнув другий палець, - а в тривожну валізку не набирай нічого лишнього, вам же видали приблизні списки – це три, - він загнув останній палець.

- Надійніше почути це від тебе, від людини, яка має досвід на війні. Що там потрібно у першу чергу? Незамінне та необхідне?

- Ніколь, - Льоша нахмурився і сжав міцно її руку, - не забувай, ти йдеш не на війну. Ми просто убезпечуємося, на випадок масованих повітряних ударів. По всій країні перевіряють такі сховища і налаштовують їх. Це лише на деякий час. Не малюй собі поле бою, його тут не буде.

Вона уважно подивилась йому в очі. – Ти впевнений в цьому?

- Київ неможливо захопити просто так. У них на це шансів немає. Я їздив і бачив. І я впевнений, - він легко поцілував її в лоб і заходився збирати брудний посуд. – Не накручуй себе аж так занадто.

Чомусь вона йому не вірила, але вдала, що послухала. Нахмурилась і стояла, спостерігаючи за його нехитрими діями. Він важко зітхнув, відчуваючи той тяжкий погляд навіть спиною, але, завдяки її брехні, інтерпретуючи його для себе зовсім по-іншому. Закінчивши з посудом, він присів на стілець, тягнучи її за собою, у власні обійми.

- Перестань хвилюватися, чуєш? – легкі поцілунки торкались її обличчя. – Я поряд – все інше неважливо. І Боже, я так за тобою скучив… - його руки з силою притягнули до себе і міцно стисли у обіймах, поки губи продовжували виціловувати шию. Що там казати, він умів змусити її забутися, та все ж не так надовго, як варто було б.

- Я теж дуже за тобою скучила, Льош, -  вона із задоволенням торкнулась солодких губ власними, тонучи у солодкому і ніжному поцілунку.

Роздумуючи між тим, як їй пронести зброю в Офіс непомітно.

 

 

 

 

- А от це вже не так погано, як раніше, - Андрій був завжди таким скупим на найменшу похвалу, що вона лише здивовано на нього подивилась. Опустила зброю і глибоко видихнула, заспокоюючи пришвидшене сердцебиття від бігу і навантажень. Вдоволено посміхнулась, адже знала, коли вже почула ці слова – зробила все якнайкраще.

- І руки твої майже не тремтять більше, - його очі звузились, уважно вивчаючи її. – Про що думаєш, коли стріляєш?

- Ні про що. Лише виконую задачу, - вона пожала плечима. – Все, як ти мені і говорив.

- Швидко вчишся на своїх помилках. – Він на те лише кивнув.  – Я так розумію, ти береш перерву в наших тренуваннях?

Вона йому повідомила про це ще декілька тижнів тому. Роботи ставало все більше, що змушувало ночувати в Офісі і в неї просто не вистачало часу ще й на це. Було сумно жертвувати цим заняттям, але виходу не було. Останні тижні вона зачастила сюди, щоб якомога швидше відточити майстерність і відпрацювати всі свої помилки.

- На жаль, це так, - вона кивнула і поклала зброю на столик поряд. – Але мені було надзичайно працювати і вчитись у тебе.

Андрій кивнув і протягнув їй руку для рукопожаття. Стиснув міцно. – Бережи себе, Ніколь.

- І ти теж. Дякую, - вона відпустила його руку і попрямувала до виходу, на ходу забираючи свої речі.

 

 

 

Декілька днів потому.

Ніколь, нахмурившись, вивчала список речей для тривожної валізки посеред власної вітальні серед безладу власних речей. І от як зрозуміти, що саме їй знадобиться там? Всі речі здавались надважливими. Вона вже спакувала дві сумки найнеобхіднішого, закупилась ліками, теплим зручним одягом, стіками для айкос та сигаретами (ну а раптом що!), запасними зарядними пристроями, трьома павербанками і ще багато чим. Чим більше вона складала, тим більше ідей виникало того, що ще їй буде необхідно. Ця її завбачливість іноді була аж занадто скрупульозною. Вона зітхнула і перевірила все ще раз по власному рукописному списку. В самому кінці, великими друкованими літарами значилось одне-єдине слово: «ЗБРОЯ». І вона досі не знала, як то все провернути.

З власним пістолетом було трошки легше. Вона вирішила возити його з собою в авто аж до самого початку якихось серйозних заворушень. По-перше, завжди під рукою, по-друге, їй ні до чого він у будівлі Офісу, де й без того повно охорони, військових і Льоші. Цей пістолет повинен оберігати її від зовнішнього світу, з яким вона все ще успішно взаємодіє, їздить на обіди, додому і просто вулицями на зустрічі – ділові і до друзів. Тож власний Sig Sauer вірно покоївся у бардачку її машини разом з двома коробками набоїв. Так, у неї не було на те дозволу і що з того? Ніхто не перевіряв автомобілі досконально, тож цим вона переймалась найменше. Якщо ж вже знайдуть – тоді і буде з тим розбиратися. Вона сподівалась, що такого не станеться, а коли прийде час – нікому не буде більше діла до того, де вона взяла зброю і чим вона захищає своє життя.

З Мішиним «подарунком» було важче. Як велика любителька пафосу та символізму, Ніколь конче потрібно було піднести у дар його саме на його день народження – шістнадцятого лютого. Та вона вже собі всю голову зламала, як ту зброю в Офіс пронести.

Кожен з працівників Офісу проходив металеву рамку перед входом і виходом з будівлі. Це правило було священним і недоторканним, і, особливо в цей час. Від цього не можна було відмовитися, уникнути або якось з кимось домовитися. Не в той час, коли в самому Офісі працюють і винюхують всіляке зрадники держави. Потрібно було б придумати якусь хитрий трюк, Ніколь перебирала багато варіантів, але, оскільки, шанс на те мала лише один – сумнівалась і металась між варіаціями. На що ніколи не впаде підозра? Що таке до біса просте і зрозуміле, до чого не стануть докопуватися? Яка річ не викличе ніяких підозр?

Ніколь, в роздумах міряючи кімнату широкими кроками враз зупинилась і вдоволено посміхнулась. О, то ось же воно, під самим носом.

 

 

Напередодні, п’ятнадцятого лютого, Ніколь вже ввечері облаштовувала свою власну кімнату в укритті підвального приміщення в Офісі Президента. Вона залишилась вдоволеною власною роботою і, наче нічого й не забула. Обвела поглядом простір – не вистачало лише звичних технічних пристроїв – які наразі знаходились в її кабінеті. Вона притягнула з дому два теплих пледи і купила найтеплішу ковдру з усіх, які знайшла, бо не знала, наскільки їй буде тут холодно і чи не вирублять їм отоплення на зовсім. Вона обзавелась взуттям на низькій підошві – яке ненавиділа всією душою, але поради від Офісу оминути не могла. Вона зарядила павербанки і мала провсяк випадок запасні зарядні пристрої і кабелі. Шафа була майже повною від речей і життєво необхідних дрібниць. Вона зітхнула, уважно передивляючись список вже в сотий раз. Ну, наче нічого не забула.

В кишені задзвонив телефон. Не зважаючи на глибину розміщення – зв’язок її тут ще ні разу не підводив, що не могло не радувати.

- Слухаю.

- Доброго вечора, Ніколь. Мене звати Тетяна і я телефоную з приводу Вашого замовлення. Все готово, на який час вам потрібно доставити на вказану адресу?

- Доброго вечора! Дуже дякую за дзвінок, чекатиму завтра вашого кур’єра до десятої години. Я попереджу охорону, він зможе увійти і зачекати мене у вестибюлі.

- Дуже добре, він перетелефонує вам завтра по факту доставки. Гарного вечора!

Ніколь попрощалась і вдоволено посміхнулась. Все-таки, весь цей адреналін додавав жаги жити і діяти. Поки що все йшло за планом.

В коридорі почулись тихі кроки, слідом скрипнули її двері і світло ламп її кімнатки освітило зацікавлене обличчя Володимира Зеленського.

- Облаштовуєш своє нове житло? - він окинув поглядом простір і ствердно кивнув. - Не тіснувато тобі тут буде? Не зрівняти з твоїми хоромами, га? - він посміхнувся, та якось занадто втомлено. Ніколь вирішила цього не помічати.

- Хороми в тебе, а в мене всього-на-всього маленька малогабаритна халупка з двома кімнатами і нічого лишнього, - вона хмикнула і втомлено сіла на ліжко.

- Ага. Така собі халупка, в центрі Києва, - чоловік саркастично посміхнувся і причинив двері. Трохи потупцявся на місці, наче чекаючи подальшого запрошення чи заклику до дій. Не отримавши ні першого, ні другого, присів на ліжко. Ніколь мовчки вивчала поглядом протилежну пусту сіру стіну.

- Бачу, ти не передумала.

- А збиралась?

- Я сподівався.

- Я б ніколи так не вчинила, - Ніка відповіла на його погляд, вдивляючись нарешті у почервонівші від втоми очі. Він лише кивнув у відповідь. - Ну а ти чого тут так пізно бродиш?

- Вирішив перевірити готовність. Часу зовсім мало залишилось. - Від цих простих, нікчемних двох фраз стелився мороз шкірою. Ніколь на автоматі обхопила себе руками, несвідомо здригаючись та намагаючись сховати те тремтіння. Страх. Він нікуди не дівся і не розсіявся, та залишився первозданним - лише за всіх них, лише за друзів і близьких - ні разу за себе саму.

- Скільки? - вона й сама не впізнала той шепіт.

- Тиждень. Від сили два, - він не відводив від неї погляду. Ніколь лише приречено кивнула, торкнулась пальцем сенсорного екрану телефону, бо враз забула дату сьогоднішнього дня. Відчай охопив крижаними пазурами усе всередині і вона боролась з ним з останніх сил. Руки, на диво, не тремтіли.

- У всіх буде можливість вивезти близьких. Ти вже щось придумала для бабусі? - Володимир легко торкнувся її плеча і несильно сжав, підтримуючи.

- Вже. Вона на лікуванні у Швейцарії. Ще тридцятого січня проводжала на літак, - очі застелила легка пелена сліз, все ж вона тільки зараз зрозуміла, як сильно за нею скучила. Чи побачить вона її хоча б ще раз у цьому житті?

- Щось серйозне? Чому не сказала?

- Справилась сама. Тобі вже точно було не до того, повір, - вона видавила з себе посмішку і часто закліпала, проганяючи з очей непрохані сантименти. - Серце, як і завжди. Там їй допоможуть.

- Ще кого-небудь будеш попереджувати?

- Всі інші близькі в мене тут, - вона знизала плечима. - Нікого попереджувати, всі й так все знають. - Вова все ще не віднімав руки від її плеча і вона торкнулась холодними пальцями на мить. Потім доторкнулась до власного обличчя, намагаючись стерти з себе залишки втоми, та вдавалось погано. Неможливо було приховати все це від того, хто як ніхто був в курсі всього, що з нею відбувалось. Володимир важко зітхнув, прибрав руку, та лише для того, щоб дістати з кишені якийсь предмет. Помовчав трохи, наче зважуючи свої наступні дії та слова.

- Я хотів тебе про дещо попросити. Як вже ти вирішила залишатися і бути тут до кінця. - Він взяв її за руку і вклав в долоню маленьку чорну флешку. Потім так само міцно сжав її руку в кулак і стиснув в своїх. - На цьому носії всі важливі для нас дані. Нехай побудуть в тебе деякий час, добре?

- Як швидко мене вбʼють, якщо дізнаються, що вона в мене? - у Ніколь аж очі засяяли від шаленого передчуття небезпеки та адреналіну.

- Майже одразу. - Володимир не відводив погляду. - Але в тому то й справа. На тебе не подумають. А тримати все в одному місці більше не безпечно і нерозсудливо. Нікому не кажи і не показуй її. Памʼятай - не можна вірити нікому до кінця в цій війні.

- А ти от віриш. - Ніколь заперечно похитала головою.

- Ти не рахуєшся, - він тепло посміхнувся і встав з ліжка, відпускаючи її руку. - Я знаю тебе все життя. - Направився до виходу, та наостанок кинув тихе, сповнене суму і турботи, - надобраніч, Ніколь.

- Надобраніч, Вов. Бережи себе.

Двері тихо зачинились. Ніколь розжала кулак, вивчаючи носій. Нічого особливого - проста чорна флешка, непримітна і звичайна. Дівчина поклала її до кишені своїх брюк, схопила піджак і на ходу його вдягаючи, також покинула приміщення бункеру.

Вже піднімаючись східцями на свій поверх, вона до кінця не розуміла, як спланувати свої подальші дії: де тримати цю флешку, де її ховати, як себе вести аби не виказати нікому. Те, що за нею хтось слідкує залишалось фактом непідтвердженим, Ніколь більше списувала це на власну паранойю. Ніхто з Офісу зараз не був в абсолютній безпеці, та на неї підозра дійсно впала б в останню чергу і Володимир був правий: ніхто на неї не подумав би. Ніхто не був в курсі і Ніколь сама нікому не розказувала, не поглиблювалася ні з ким з неперевірених людей, які функції вона виконувала на роботі. Людей, кому вона більш-менш довіряла, можна було запросто перерахувати на пальцях однієї руки.

Завтра був не менш важливий і нервовий день, тому бачити нікого не хотілось. Тиша коридорів заспокоювала і водночас насторожувала: де були всі працівники? Збирали похапцем речі, як вона зовсім недавно чи просто порозʼїжались додому, борячись з передчуттям невідворотнього і намагаючись абстрагуватись та провести останні дні спокою в теплому колі родин?.. Ніколь насправді не було куди йти, але і в Офісі залишатись не хотілось. І не хотілось зовсім нікого бачити. Тож, зібравши речі і зачинивши кабінет якомога тихіше, вона вислизнула з будівлі і поїхала, не маючи собі на меті чіткого плану та не визначаючи маршруту.

Трохи покружлявши містом, вона все ж вирішила повернутись додому і хоча б спробувати трохи поспати. Та й це їй не вдалось не одразу, телефонні дзвінки по робочим моментам і емейли доймали її аж до опівночі - всі наче сказилися. Нервово видихнувши і закінчивши чергову розмову з черговим надважливим іноземним партнером, Ніколь налила собі келих вина і відпила одразу половину. Алкоголь нерви не заспокоював, лише розганяв ще бурхливіші хвилі, але голову туманив. Вона знов віднайшла флешку і довго роздивлялась її, не відпускаючи її з рук. Природня жіноча цікавість шепотіла і радила подивитись хоча б одним оком, що зберігалось на ній, та Ніка розуміла - не можна. Її власна домашня операційна система компʼютера та ноутбука не захищена від слова зовсім і так ризикувати вона не могла. Востаннє прокрутивши її між пальцями, Ніколь поклала її до маленького домашнього сейфу, де зберігала коштовності і документи, і зачинила замок. Вимкнула світло і без сил впала на ліжко, намагаючись забутись у власних думках, яких було аж занадто багато.

 

 

 

 

Ранок шістнадцятого лютого нічим не відрізнявся від таких самих робочих ранків, що передували йому. Однак для Ніколь він відзначився нервовим мандражем і майже наростаючою панікою всередині. План, що видавався ідеальним, тепер тріщав по швам - абищо могло піти не так. Ще з сьомої ранку перебуваючи на роботі, Ніколь ловила себе на цих думках, та о восьмій, коли пішла відчитуватись до Єрмака, в метушні документів трохи забулась. Винуватця її нервозу вона поки не зустріла і то було добре, Ніколь не хотіла бачити Мішу до того, як отримає і пронесе свій «подарунок». Якщо їй то вдасться. Повідомлення, що курʼєр на місці прийшло одночасно їй на телефон і трохи з запізненням від пункту охорони на першому поверсі. Вона збігала східцями, намагаючись приборкати дихання, а серце наче прагнуло вискочити з грудей. Шалений адреналін переповнював кров, бушуючи всередині. Вона натягнула найпривабливішу з усіх своїх посмішок і з вдячністю прийняла від курʼєра кондитерської прозорий пакунок. Побажала гарного дня і зайшла назад до будівлі, так само привітно посміхаючись охоронникам. Металева рамка загрозливо виблискувала прямо перед нею.

- І для кого ж така краса, Ніколь Олександрівно? - запитав один з охоронників, зацікавлено окидаючи її поглядом.

- У Михайла Михайловича сьогодні день народження, невже ви забули? - вона здивовано вигнула брову. - Тільки ж йому хоч не кажіть, він того не пробачить! - вона засміялась, та враз зажмурилась, наче від болю і схопилась вільною рукою за рамку, - ох… щось мені недобре… - вона квапливо поставила коробку на стійку і почала картинно опускатись на підлогу, наміряючись зіграти непритомність.

- З вами все добре? - один з охоронників, на бейджику значилось імʼя «Сергій», підбіг до неї і підримав, не даючи повністю звалитись на підлогу. Вона повисла у нього на руках, відчайдушно хапаючись за одяг.

- Наче так… в голові дуже паморочиться, - для більшої правдивості вона застогнала і жалісливо подивилась на нього. - Та я буду дуже вдячна, якщо ви допоможете мені пройти до ліфта. Це лише втома, звичайна втома… - і знов тихенько застогнала.

- Так-так, звичайно! - охоронник вже провів її крізь рамку, - пів-діла було зроблено і Ніколь уважно відслідковувала свої подальші дії. - Ой, я зовсім забула про коробку, допоможете мені? - попросила вона, вдивляючись у сірі очі, зі сльозами у власних.

- Саш, подай коробку, будь ласка. Ну швидше, чого завмер? - викрикнув охоронник.

Без лишньої думки, другий охоронник передав коробку через стійку. Не задіюючи рамку. У Ніколь на мить все перевернулось всередині - а що як передумають. Але ні - охоронник ще й посмішку видав, і допоміг дійти до ліфта, пітримуючи її за другу руку. Все йшло якраз по плану. Вони дійшли до ліфта і Сергій натис кнопку виклику, все ще міцно підтримуючи Ніколь за лікоть. Коли ліфт сповістив характерним звуком про своє прибуття на перший поверх, Ніколь трохи випрямилась і вдячно посміхнулась чоловікові.

- Дякую вам дуже, Сергію, далі я вже сама. Все наче минулося, - вона востаннє міцно стиснула його руку і вдячно поглянула на нього, все ще трохи похитуючись та імітуючи слабкість.

- Впевнені? - охоронник виглядав трохи збентеженим і не наважувався відходити від дівчини, яка ще декілька хвилин тому ледве не вирубилась прямо тут, в нього на очах.

- Запевняю вас, все добре, - Ніколь забрала в нього коробку і зайшла до ліфту.  - Ще раз дуже вам дякую, - посміхнулась і натисла кнопку четвертого поверху. Двері зачинились. Ніка хутко випрямилась, поправила волосся і вдоволено всміхнулась власному відображенню у дзеркалі.

Що може бути найочевиднішим подарунком на день народження? Що не викличе підозр, що не спаде на думку нікому перевіряти, яка річ настільки очевидна, що не змусить нікого навіть задуматися над значимістю та якимось лишнім підекстом? Правильно - святковий десерт, звичайний тортик або тістечко, те, чим зазвичай радують людей на свято. Та тільки Ніколь спало на думку замовити коробку з подвійним дном і сховати там зброю. І її план спрацював. Тепер вона лише сподівалась, що Подоляка не хватить серцевий напад від ї витівок. Прямо-таки на власне пʼятидесятиріччя. Вона засміялась від власних думок. Поступово, нервозність відступала і полегшення від того, що все вдалося, накочувало теплими хвилями. Вона вийшла з ліфту і попрямувала коридором, минувши свої двері і прямуючи до сусідніх. Прислухалась біля них, вловлюючи звуки розмови. По тому, що відповіді вона чула, а лише Мішин голос, зрозуміла - пан радник приймають поздоровлення по телефону. Тому вона постукала і, не дочекавшись відповіді, ввійшла до кабінету. Міша кружляв навколо власного білого столу для зборів, угукаючи в слухавку і одразу навіть її не помітив. Ніколь лише всміхнулась кутиком губ, всілась на його місце біля Янгола і мовчки за ним спостерігала. Міша взагалі памʼятав про власний день народження? Навіть костюм одягнув вчорашній - ну ніякого тобі відчуття свята. Хоча, в його то віці… Ніколь захихотіла собі під ніс, поглажуючи однією рукою білий картон коробки. Міша нарешті завершив розмову і обернувся до неї, посміхаючись.

- Привіт, - він підійшов ближче, зацікавлено роздивляючись коробку. - Чим завдячую таким раннім візитом першої юристки Офісу Президента?

Ніколь засміялась. - Не прикидайся, начебто не знаєш, чого це я тут,  - вона встала зі свого місця і підійшла до нього, міцно обіймаючи. - Календарик на моєму робочому столі підказав, що сьогодні мій накращий друг постарішав ще на рік. Не могла ж я оминути таку подію, - теплі руки міцно обійняли її у відповідь, притягнувши до себе міцніше. - З днем народження, Міш, - вона прошепотіла йому у відповідь.

- Дякую, - він відпустив її з обіймів і вдивився у її власні очі теплим карим поглядом. Ніколь відійшла на пів-кроку назад, кивнувши на коробку.

- Маю для тебе подаруночок, - вона вдоволено блиснула очима. - Але для початку дай мені ключі від свого кабінету, - і простягнула руку, очікуючи, поки Міша виконає її прохання. Чоловік нахмурився, знову не розуміючи її намірів.

- Ключі на столі, де й завше, - вона кивнула, згадавши, що там їх і бачила і схопивши їх, швидко кинулась до дверей і провернула замок двічі. Для більшої впевненості натисла на ручку, перевіряючи. Двері не піддались. - Нік, що ти в біса, робиш?

- Тепер можна. - Вона обернулась до нього, підкинувши ключі в руці і посміхаючись. - Ти ж не хочеш, аби сюди несподівано хтось увірвався в кращих традиціях Офісу і розпатякав всім і вся? Повір, мені й так це вдалося надмірними зусиллями.

- О, так, замовити мені тортик - то зусилля і спеціальна таємна операція на найвищому державному рівні, - закотив очі Подоляк, розпакувавши десерт і одразу потягнувши звідти ягоду чорниці. - Блін, так смачно!

Настала черга Ніколь закочувати очі. Вона підійшла до столу і, важко зітхнувши на таку дитячу безпосередність друга, витягла подвійне дно, залишивши десерт в спокої. Мовчки вручила Міші чорний футляр. Той з зацікавленням відкрив його. І оторопів.

- Ти зовсім здуріла?! - він занадто голосно почав говорити, та вчасно себе зупинив, бо Ніка зло на нього зашипіла. - Ти як взагалі додумалась до такого? - вже зовсім тихо продовжив він. - Ніколь, нас обох звільнять за таке! Якщо не посадять!

- Припини говорити дурниці, - Ніколь усміхалась і легенько сжала його руку. - Я не могла придумати нічого кращого, ніж знайти нам обом зброю. Міш, ми повинні будь-якими способами забезпечити власну безпеку. Ти ж сам знаєш, до чого все йде. Я повинна знати, що з тобою у будь-якому випадку все буде добре, що в тебе буде спосіб захиститися, тільки так я зможу бути спокійна. Так що просто мовчки прийми мій подарунок, сховай його в свій сейф, а в момент найбільшої небезпеки, якщо така настане, обовʼязково згадай про нього і не випускай з рук. Сподіваюсь, стріляти ти хоч вмієш?

Міша шоковано переводив погляд зі зброї на Ніколь і назад, та лише зважував почуте. В його погляді читалось забагато, занадто забагато такого, чого вона б воліла не бачити і не читати. Не розуміти. Та не могла. Тому лиш важко зітхнула, торкнулась холодного металу і вийняла його з пакування. Взяла Мішину праву руку і вклала туди зброю. Руки в нього зовсім не тремтіли і погляду він від неї не відводив, у відповідь міцно стиснувши пістолет. Вона ствердно кивнула і сжала свої пальці довкола його руки.

- Все, що я знаю, Міш - я вбʼю заради тебе. А ще, я достатньо знаю тебе, аби стверджувати - заради мене ти зробиш те ж саме. Досить жити марними надіями, що війна не прийде сюди, в ці стіни, по наші душі. Ми не в праві бути нерозсудливими і не забезпечити собі гідний захист. Ти зі мною згоден? - вона уважно вдивилась в його очі, не відпускаючи руку. Міша лише кивнув. - Добре. Тож прийми мій подарунок, будь ласка і найщиріші побажання у цей день, - і відпустила пальці. Подоляк підняв руку зі зброєю, уважно її роздивляючись і зручніше перехоплюючи метал в руці. Повернув, роздивляючись з усіх боків.

- Знаєш, а тобі личить, - Ніколь заворожено роздивлялась його, всівшись на найближчий з білих стільців і розслаблено відкидаючись на спинку.

- Ти сказала - в тебе теж є зброя. - Михайло нарешті обрав найбільш бажану для обговорення тему і поглянув на неї.

- Так. Мій візит в Італію в листопаді закінчився вдалими переговорами щодо її отримання, - вона всміхнулась і кивнула.

- Он як, - він поклав зброю на стіл і сів біля неї. - Скажи мені на милість, Ніколь, ти хоч раз зможеш не довести мене до стану шоку своїми витівками в стилі «я передбачаю все на світі»?

Ніколь засміялась так сильно, що на очах виступили сльозинки. - Та годі тобі! Перестань ти так драматизувати! Зазвичай - це моя прерогатива, - вона підмигнула, продовжуючи при цьому посміхатись.

- Твоя зброя також в Офісі? Як ти взагалі спромоглась на таке, Ніколь?

Вона лише заперечно похитала головою. - Ні, свою я вожу з собою в авто. Поза стінами Офісу більше небезпеки, тут він мені зовсім ні до чого. Та й Льоша майже не відходить від мене останнім часом, як повернувся із тих своїх полів. Тут в зброї у мене немає ніякої потреби. А як пронесла - то таємниця державного рівню, Міша. Однак, все, на що можу тобі натякнути - ніхто не додумався шукати щось заборонене у пакунку з кондитерської.

Міше нервово смикнув кутиком губ. - Олексій знає про це?

- Ні. Йому не варто знати, що насправді я не беззахисна маленька дівчинка. Принаймні, поки не варто. Це занадто вдарить по його его. Навіщо додавати йому лишніх нервів, м?

- Я й сам тепер не впевнений, що до кінця знаю, яка ти насправді, Ніколь Терещук. - Міша смикнув рукою, наче хотів торкнутися її, та враз передумав. І правильно, на сьогодні він і так перевищив допустиму для себе норму тактильних контактів. Ніка відмахнулась від думки, наскільки незвичайно прозвучало її повне імʼя з його вуст.

- Я сприйму це як комплімент, Михайле Михайловичу, - вона всміхнулась і піднялась зі свого місця. - Мені треба працювати, Міш. Заходь як буде час. І сховай зброю й боронь Боже тобі абикому про неї сказати.

Віднайшовши ключі на столі, Ніколь мовчки відчинила двері. Міша вклав пістолет назад до футляру і поклав його на стіл, повернувшись до неї, звертаючись тихим голосом.

- Сходимо разом кудись ввечері? Тож наша маленька традиція - святкувати один з одним, - він наче зніяковів на мить, та враз лучисто посміхнувся, схиливши голову на бік, очікуючи від неї відповіді.

- Так, із задоволенням. Та не можу тебе запевнити, що не напʼюсь до безпамʼятства, - вона розсміялась. - З днем народження, Міш.

Вона легенько торкнулась губ, посилаючи йому повітряний поцілунок і вискочила за двері, все ще посміюючись.

 

 

Яке ж пекельне майбутнє їх очікує…