Частина девʼятнадцята. Ти завжди будеш найсумнішою частиною мене. Людиною, яка ніколи не стане моєю - це ж так очевидно. Сьогоднішня ніч буде найсамотнішою.

 

Лейтмотивом до всієї частини виступають легендарні:

Måneskin - THE LONELIEST

 

Додатковий музичний супровід:

Omana і Vivienne Mort - Демони

Hidden Citizens - Paint it Black

 

Мені завжди було байдуже, скільки часу мені тут залишилося.

Єдине, що я знаю - я хочу провести його з тобою.

Більше ні з ким.

Сьогоднішня ніч буде найсамотнішою.

 

 

      Вечір виявився передбачуваним з самого початку. Міша потягнув її в чергове пафосне місце - з вишуканими стравами, з гарним вином і з невідомими і відомими людьми, які топили лютневий холод у кришталевих бокалах алкогольного чогось. Вони поринули у своє минуле життя - складне і невтомне, вже трохи забуте - там де були присутні ділові зустрічі і де вони говорили не про війну і зброю, а максимум про перспективи співпраці по тому чи іншому питанню. Там де був присутній спокій та впевненість у завтрашньому дні. Де можна було забутись. Власне, у Ніколь і так непогано виходило забутись - вона вирішила перекуштувати добру половину коктейльної карти після голосної заяви Подоляка, що він платить. Зелені очі хитро звузились, а язик сам повернувся замовити одразу пʼять Маргарит. Алкоголь туманив голову, музика розслабляла і додавала настрою - з настанням пізньої пори очікувано посилили гучність. Ніколь не уявляла, як вони повертатимуться додому і як вона завтра працюватиме з неодмінним похміллям від намішаного алкоголю, але на даний момент то було останнє, що її турбувало. Вона вже втретє вмовляла Мішу піти танцювати, але той очікувано хмурився і відмовлявся. Ніка у відповідь дулась і погрожувала йти шукати кавалера на стороні. Після фиркання і глузливого Мішиного: «ну-ну» - сердилась ще більше, та покидати його не поспішала. Льоша слав короткі повідомлення, цікавився, чи все в них добре і навіть подзвонив, аби запевнитись, що Ніколь не потрібна допомога, щоб дістатись додому. Ковтаючи сміх і з усіх сил намагаючись видати власний голос серйозним і тверезим, вона запевнила його, що все добре і до того ж вона тут не сама.

      - Та скільки ж в тебе їх поміщається? - Міша вражено спостерігав, як вона осушує вже восьмий келих і кличе офіціанта з проханням про добавку.

      - Подоляк, - вона вказала на нього пальцем і зробила серйозний вираз обличчя, - сам же сказав - сьогодні все за твій рахунок. Просто ловлю момент, знаєш. - Вона вдячно помахала офіціанту і прийняла з його рук черговий напій. - Дякую вам!

      Міша філософськи знизав плечима і потягнув свій віскі.

      - Мені нудно, - капризно протягнула Ніколь. - Он той симпатичний чоловік за баром не відводить від мене очей вже хвилин двадцять. Піти познайомитись, чи що, - і багатозначно засмикала бровами, лукаво всміхаючись. Михайло у відповідь лише багатозначно зітхнув.

      - Ой, та всядься вже.

      - Міша, а тобі казали, що з віком чоловіки стають зануднішими? Ось, переді мною справжнісінький тому доказ! - Міша тільки розсміявся і закотив очі.

      - Ти нестерпна.

      - Ага, саме за це ти мене й обожнюєш, - Ніколь ковтнула ще трохи солодко-приторного напою і потягнулась за його рукою. - Ну пішли танцювати, ну сумно ж просто так сидіти! - Міша лише похитав головою, осушуючи келих. Вона сумно зітхнула і всілась позручніше на своєму місці. Вивчаючи поглядом зал і разномаїття відвідувачів, що сміялися, відпочивали, спілкувалися, Ніколь зовсім не хотіла помічати, що настрій і вигляд Михайла Подоляка сьогодні аж зовсім не святковий. От навіщо він тільки її сюди покликав? Чоловік кидав на неї задумливі погляди і не випускав свою склянку з рук, хоч його напій вже скінчився.

 

Ти забираєш в мене кисень, яким я дихаю.

Кожного разу коли я заплющую свої очі, я бачу твоє обличчя.

І це муки для мене.

 

 

      - З самого ранку мене турбує одна річ, Ніколь, - ну ось, чого вона й очікувала - цей його серйозний тон ні до чого хорошого точно не вів. Михайло серйозно дивився на неї і уважно вивчав емоції на її обличчі. За ці два роки їхнього спілкування він чудово навчився зчитувати її емоції і дуже часто йому це навіть вдавалось без похибок. А зараз то й подавно - в ній бурхав хвилями різноманітності майже весь алкоголь з бару цього ресторану. Ніколь у відповідь скорчила гримасу всесвітньої втомленості від перспектив серйозних розмов, роботи, політики, Офісу Президента і найзануднішнього радника в цілому.

      - Ти подарувала мені зброю з метою захисту мене самого. Немов очікуючи, що війна прийде аж сюди, що військові зайдуть у наше місто, а танки їздитимуть цими вулицями і обстрілюватимуть усе підряд. Доберуться до Офісу. - Його пальці нервово барабанили по поверхні столу. - Невже ти думаєш, що я дозволю такому статися, невже думаєш, я допущу, щоб ти залишилась тут при таких умовах?

      Ну от, приїхали. Вона уникала цієї розмови як могла, та от, напевно, цей час настав. Ніколь нервово ковтнула з келиху і опустила очі.

      - Нічого такого я не думаю. Ти ж сам казав - я прагну все передбачити. Мій подарунок - лише метод захисту. Перестраховка.

      - Була б моя воля, я б не дозволив тобі знаходитися тут вже зараз. Відправив би куди подалі, в іншу країну. Так мені було б набагато спокійніше, аніж знати, що ти розʼїзжаєш по вулицям Києва з незареєстрованим стволом в бардачку, очікуючи невідомо чого, невідомо від кого. Коли ти в листопаді показала мені той лист і знищений авіаквиток в один кінець до Швейцарії - я пишався тобою, вражався твоєїй відвазі та вірності роботі і країні. Та зараз розумію - я не можу жертвувати тобою, власними бажаннями, тільки заради того, аби ти тут зосталась.

      - Власними бажаннями?.. - Ніколь аж повітрям поперхнулась. - А це як накажеш розуміти?

      - Розумій, як сама забажаєш, - він знизав плечима і продовжив. - Ти насамперед - мій найкращий друг, звичайно що егоїстично плювати на твою думку, неправильно казати і вирішувати за тебе, але…

      - Міша, зупинись. Не тобі й правда вирішувати за мене, де мені бути і що мені робити. Їхати чи залишатись, тікати чи боротись. Я свій вибір давно зробила і ніхто мені в цьому не порадник і не наказ.

      - Ти знаєш більше, ніж мені кажеш чи не так? - він не відводив погляду і сверлив її очима. Чим хотів викликати злість і тоді б вона йому розказала. Та він помилявся, очікуючи, що вона на таке здатна. Вона зробила глибокий вдих і на мить прикрила очі, тамуючи власні емоції.

      - Я чесна з тобою настільки, наскільки можу бути, Міш. Звичайно що є речі, які Володимир довіряє тільки мені, але запевняю - ти в курсі всього цього й так. В загальних рисах.

      - Смію припустити, що Президент також просив тебе покинути країну.

      - Ні. Про таке він мене не просив, Міш.

      Взагалі-то вона не збрехала. Адже Вова не пропонував їй їхати за кордон. Лише змінити дислокацію всередині країни. Михайло уважно озирнувся, неначе перевіряючи, чи їх ніхто не підслуховує і не стежить за ними аж занадто пильно і підсів до неї трохи ближче. Це насторожило Ніколь одразу - зазвичай він вдавався до зовсім інших трюків у спілкуванні - тримався осторонь, не підпускав нікого до себе близько і не дозволяв занадто тісних контактів. Це свідчило багато про що: і про глибоку недовіру до людей, і небажання контактувати з ними поблизу, а щодо взаємних доторків там взагалі ніяка мова не йшла. Зараз між ними було не менше ніж півметру вільного простору - вони хіба ледве не торкались один одного.

 

Ти завжди будеш найсумнішою частиною мене.

Людиною, яка ніколи не буде зі мною.

Це ж так очевидно.

Сьогоднішня ніч - найсамотніша ніч.

 

 

      - Саме тому ти з ним, чи не так? - він сказав це зовсім вкрадливо, майже пошепки, а Ніка вражено подивилась у його очі, що палали невідомими їй досі емоціями. - Саме тому ти з Льошею. Бо він ніколи б не став тебе відговорювати і вмовляти. Це не в його стилі. Він ладен втягнути тебе в цей адреналін, у смертельні ігри, де на кону стоятиме твоє життя, дозволити тобі ходити по лезу і піти вслід за тобою. З ним ти відчуваєш вседозволеність і жагу до цієї небезпеки. І не розумієш, не відчуваєш, як буде іншим твоїм близьким, якщо в тій смертельній грі на виживання вони втратять тебе.

      Ніколь вперше не знайшлась, що відповісти. Вона хапала ротом повітря, та думок було занадто мало, аби сформулювати хоч якесь твердження. Міша погляду не відводив, а в неї аж в горлі пересохло: він ніколи не дозволяв собі такого. Невже він так багато випив? Чи вона зовсім мало? Вона піднесла келих, маючи на меті промочити горло і знайти хоч якісь слова, а він у відповідь відібрав його і поставив від них якнайдалі. Ніколь злісно підняла брови на такий його нахабний жест. Міша схилив голову, не звертаючи абсолютно ніякої уваги на її роздратування.

      - Перестань пити і ховатися від мене за цими своїми коктейлями. Я хочу почути від тебе тверезу і обґгрунтовану відповідь.

      Ніколь різко видихнула, та все ж спромоглася не відповідати занадто отруйними фразами на його поки що зовсім незрозумілі дії.

      - Я і тільки я вирішую, де і з ким мені бути, Міша. Твої припущення неправильні. І те, що ти тут мені наговорив не має абсолютно ніякого істинного підґгрунтя.

      - Ти брешеш мені чи сама собі?

      - Міша! - вона вдарила рукою по столу і злісно поглянула на нього. - Ти забуваєшся в своїх словах! Якби там не було, щоб ти не казав і не робив, я завжди поважала твою думку і підтримую тебе в будь-чому. Я б просила такої ж самої поваги і до себе. Ти б ніяк не зреагував би на мої відповідні такі ж самі прохання, аби я захотіла їх виказати. Залишатися чи їхати - вибір кожного, та ніхто не має права впливати на нього. Найкращий друг, брат, кум, сват, Арестович - ніхто, чуєш, ніхто!

      - А якби я попросив тебе? - Карі очі змінилися враз, сповнюючись невимовним сумом і ніжністю, впиваючись в неї. - Аби я вмовляв тебе, благав і наполягав? Ти б мене послухала і змінила б своє рішення? Просто через те, що я не хочу тебе втратити. Просто тому що будь-хто, тільки не ти.

      - І навіть тоді не послухала б, Міш. - Він захитав головою і втомлено потер руками обличчя. Він виглядав виснажено, наче такі розмови висотували з нього всі сили і додавали років, робили його старішим. - Та не тому, що не поважаю твої бажання чи нашу дружбу, - вона продовжила, не звертаючи на це уваги, - а тому, що тут моє місце. Саме тут, поряд з тобою і з усіма.

      - Це не твоя війна, Ніколь. Ти не повинна стикатись з нею, якщо в тому немає нагальної потреби. А в тебе її немає.

      - Помиляєшся, Міш. Це - наша війна. І якщо ми не станемо пліч-о-пліч, всі до одного, нічого в нас не вийде. І коли ти говориш мені прямо в обличчя, як нагально необхідно мені поїхати і кинути столицю, в мене самої виникає відчуття, що ти знаєш набагато більше чогось страшнішого, ніж я сама.

      - Я лише хочу тебе вберегти от і все, - він знову не відводив від неї свого погляду.

      - А може справа не в мені, Міш? - о, ні-ні, Ніколь, не ступай на цю хитку доріжку, пожалкуєш же, точно! - може, справа в тому, що твої власні почуття сильніші за просту дружбу? Я знаю, що це таке, коли осліплює щось набагато сильніше, щось таке, що ятрить твою душу і вигризає криваві рани на серці по вині іншої людини. - Вона гірко всміхнулась і продовжила, - може, справа в тому, що я вибрала Льошу, а не тебе? - Ну от, вона це сказала. Алкоголь в її крові це сказав. Вона точно про це пожалкує.

      Ніколь очікувала будь-якої реакції на власні слова. І те, що Міша очікувано пирхне і почне сердитись у відповідь на її невігластво, і те, що просто розсміється їй прямо в очі, за те, що вона така дурна і спромоглася по жіночій недалекості обернути це вбік почуттів, яких насправді не існує, навіть те, що він просто переведе розмову на інше, але такої реакції вона точно не очікувала.

      Міша враз змінився в обличчі і відвернувся від неї. А Ніколь раптом стало невимовно боляче. Не так вона собі уявляла цей вечір. Не таке вона хотіла почути і побачити. Не про те вона хотіла знати. Вона була зовсім не готова до такої реальності, та і як взагалі можна було бути готовим до такого? До того, про що й так підозрюєш, але з усіх сил відмовляєшся дивитись тій правді в очі. Не хочеш її.

      Найменше, чого вона хотіла - втратити Мішу такою ціною. І справа була не в коханні, дружбі чи неможливості обрати між чимось одним. Їй би трохи часу і мирного неба, впевненості в завтра і вона б щось придумала. Але не зараз їй в цьому розбиратися. Надто важко, і Міші вчиняти зайвого болю своїми бажаннями і небажаннями не хочеться. Вона подивилась в обличчя друга. Він все ще не дивився не неї, блукав поглядом десь далеко і минав її обличчя. Все, що завгодно, тільки не в очі.

      - Міш. - Вона хотіла торкнутись його, але все ж не наважилась. - Міш, пробач мене, будь ласка, чуєш? Я не хотіла говорити про це.

      Чоловік засмучено похитав головою, але відповів не одразу. На його обличчі відобразилась сумна посмішка і він глянув їй в очі, уважно розглядаючи усі риси у яскравому світлі вишуканих ресторанних ламп. Його рука сама потягнулась до її власної, ледь торкаючись пальців. Вона не сміла навіть поворухнути пальцями, так ніжно він її торкався. Трепетно, легко, з острахом моментальної її відмови. І карі очі вперше впіймали і не випускали її зі свого полону. Виблискували незліченною кількістю почуттів та емоцій і відзеркалювали світло сльозинками в самісіньких куточках. Чи не вперше знову в її житті вона відчувала такі почуття. Коли зупиняється час, коли ти не бачиш і не чуєш жодного звуку та силуету, окрім того, що навпроти тебе.

      Вона відчувала до Міші багато чого. В різні моменти їхнього знайомства, емоції також були різними: від зацікавленості до поваги, від прихильності до розуміння, від тісного знайомства до справжньої міцної дружби. Ніколь не знала і не розуміла, як його кохати. Але підозрювала, що то було б надзвичайно. Заборонений плід - найсолодший плід.

 

Не сумуй, коли мене не стане.

Знай, прошу, памʼятай лише одну річ.

Я занадто сильно тебе кохаю.

 

 

      - Якщо ти відмовляєшся послухати мене, якщо не поїдеш звідси, - він шепотів їй ці слова зовсім близько, а вона у відповідь лиш захитала головою, повністю підтверджуючи відмову від усіх його пропозицій, - тоді я не пробачу собі, якщо цього не зроблю. - Міша нахилився до її обличчя і ніжно накрив її губи власними. І на цю коротку солодку мить наче перестав існувати цілий світ. Несвідомо порівнюючи, Ніколь не відчувала пристрасті і шаленої жаги, як у поцілунках і близькості з Льошею. Вона тонула і втрачала себе у тій невимовній ніжності і трепетності, яку показував їй Міша одними своїми діями і доторками, якої вистачало на них обох, тепло, яке він з охотою віддавав - на кінчиках своїх пальців, якими охопив її обличчя і своїми губами, якими до неї не торкався так ще ніхто. Вона задихнулась від надмірних, переповнюючих до краю відчуттів правильності та неправильності того, що відбувалось, захотіла відсторонитися, аби вдихнути трохи більше повітря, бо в голові вже трохи паморочилося, але він не дав їй зробити й того, бо мабуть подумав, що вона хотіла вирватись. Міша заспокійливо охопив її пальці своїми теплими і потягнув їх до власної щоки, притуляючи їх до себе. Він брав усе, усе, що йому дозволяли, усе те, на що йому вистачало часу, бо знав, як знала і вона - таке навряд чи повториться знову. Занадто багато похідних, занадто мало можливостей, аби вони були разом. І від розуміння цієї простої та водночас складної істини цей поцілунок набував нового, сакрального значення. І цілувати його було солодко і неможливо було зупинитись, допоки його теплі і такі ніжні губи торкались її власних.

      Так само несподівано, як все почалось, все і закінчилось. Міша легко розірвав поцілунок і ніжно відпустив від себе її руку невагомим жестом. Схилив голову набік і вивчав її обличчя спокійним, зосередженим поглядом. Ніколь на мить прикрила очі, намагаючись прийняти і змиритися з тою реальністю, на яку тепер підписалась і яку допустила. Все не повинно було так статися. Але навряд чи вона відчувала істинний жаль. Слів бракло, знову ж, чи не вперше в житті, та й не хотілось говорити. Вони обоє розуміли, що вчинили так як вчинили, не правильно і не неправильно. Просто так сталося.

      - Чому ти це зробив? - Ніколь спромоглась на слова першою. - Навіщо, Міш?

      - Ми не будемо це обговорювати, - його твердий сталевий голос здавався невимовно холодним, але він казав занадто істинні речі. - Ніколи знову ми не повернемося до цього. Я просто хотів аби ти знала.

      Ніколь мовчки кивнула не відводячи погляду від його очей. Нехай він спромігся приборкати голос і змінити власний тон: та очі його видавали. Невимовний сум і безмежна ніжність. Впевненість і впертість, ніякого жалю за зроблене. І досить важко було відслідкувати хід його власних думок та мотивів, Ніколь припустила: що Міша вперше пішов на поводу у власних почуттів, а не холодного розрахунку розуму. Він не жалкував як і вона сама, та позбавив її абияких пояснень та розмов. Досить егоїстично з його боку, цікаво, а що їй тепер робити з цим знанням? І що буде творитися в її думках, коли алкоголь повністю очистить її розум? Від його слів і тону, яким були вони сказані, стало боляче і неприємно, та ззовні вона ніяк не видала своїх істинних почуттів. Нехай думає, що її це зовсім не зачепило. Так буде краще для них обох. Дружба, не любов. Вони обидва вже давно зробили цей вибір.

      - Я з тобою повністю згодна, Міш. Тому прошу лише про одне - не проводжай мене і не йди слідом. Зустрінемося завтра, в офісі. І дякую за вечір, - вона встала зі свого місця і направилась до виходу. Вже сідаючи в таксі біля ресторану і називаючи водію свою адресу, вона невимовно радувалась найбільшій мудрості Михайла Подоляка за весь час їхнього знайомства - він не послідував за нею.

 

Сьогоднішня ніч буде найсамотнішою.

Ти назавжди залишишся моєю найсумнішою частиною.

Людиною, яка ніколи не буде зі мною.

І це очевидно.

 

 

***

 

      Ніколь обожнювала свою роботу. Вона обожнювала юридичну справу ще тоді, коли навчалась в університеті і тільки розпочинала практикувати, трохи з острахом, але вже показуючи свої зуби і хижацьку хватку направо й наліво. Обожнювала свої девʼять місяців в Швейцарії, надзвичайно вдалу нагоду попрацювати і повчитись у найкращих юристів Європи і взяти якайбільше досвіду від них. Вона відчувала себе на своєму місці, працюючи на Офіс Президента України і Вову особисто і кожного дня ловила кайф від чергового скандалу, плітки або ж простої занудної паперової роботи. Вона любила свою роботу і себе в ній. До сьогоднішнього дня і всіх інших, що стануть наступними і так до бескінечності.

      Вона невимовно втомилась. Від постійного недосипу, від неможливості спокійно поспати через постійні думки та стрес, через неможливість розібратися у власних почуттях і не мучити нарешті усіх близьких й людей. Усе це зʼїдало її зсередини і чим сильніше вона намагалась зосередитись і зануритись у роботу, тим менше їй то вдавалось. Дні змінювались ночами і бескінечному круговороті знову і знову, а вона не розрізняла їх один від одного. Всі вони були сірими та окутували мороком неминучого передчуття поганого. Тепер кожного ранку на обовʼязковій для всіх нараді вони озвучували одну й ту саму фразу - сьогодні без особливих ознак вторгнення на кордонах. І всі добре розуміли - все може розпочатися завтра.

 

 

      - Я хотів би, аби ти сьогодні переночувала у Міші, Ніколь, - сказав несподівано Олексій, поки вони сиділи в неї в кабінеті двадцять третього лютого, пʼючи чай замість обіду, від якого Ніка відмовилась. - Я сьогодні пізно ввечері даю інтервʼю на «плюсах» - не потрібно, аби ти залишалась сама сьогодні вночі.

      Не те щоб Ніколь уникала Мішу після того інциденту в ресторані. Ну може трошки уникала. Та все ж робочі моменти не дозволяли їй це зробити на всі сто відсотків. Не сказати, що між ними щось змінилось - ззовні вони були такими ж - з взаємними підколками і постійно пересварюючись між собою при будь-якій нагоді, але всеодно - повітря електризувалось трошки більше, коли Міша підходив ближче, коли забирав папери і ненароком торкався її руки, коли дивився і затримував погляд. Вони обіцяли один одному і самим собі забути. Очевидно, це було нелегко для них обох. 

      - Я поїду додому і дочекаюсь тебе там, в чому проблема? - Ніколь уважно подивилась на нього і зробила ковток мʼятного чаю. До речі, Льоша вже здорово підсадив її на цей напій, вона навіть каву так часто не пила як його.

      - Проблема в тому, Ніколь, що сьогодні я залишаюсь в Офісі. - Олексій виглядав напружено і дивився не кліпаючи і дуже уважно. - А тобі наполегливо раджу зарядити телефон, не вимикати на ньому звук і не залишатися сьогодні вночі на самоті. Ба, навіть більше, - він торкнувся її щоки і залишив на ній поцілунок, - я прошу тебе сьогодні поїхати з Мішею.

      Від його погляду і раптового розуміння того, що має відбутися, Ніколь скував холод. - То це означає, що… - він перервав її, притуливши свої пальці до її губ.

      - Поки що ніякого хвилювання і ніяких пояснень. Просто зроби так, як я тобі кажу. - Вона у відповідь лише кивнула. Він забрав пальці, натомість міцно її обійняв. І от тоді вона все зрозуміла. Льоша ледве помітно тремтів і відчайдушно крав її тепло та торкався охоловшими пальцями спини у намаганні забутися. Вона зажмурилась від протиречивих почуттів і з усіх сил намагалась не видати своїх емоцій.

       Завтра почнеться війна.

      Вони мовчки просиділи ще недовго. Льоші потрібно було їхати і готуватися до інтервʼю, для Ніколь вся паперова робота також була на сьогодні закінчена. Він провів її до парковки і вони прощались ще декілька хвилин біля його авто, просто стоячи і тримаючи один одного в обіймах. Він пообіцяв їй писати і дзвонити в разі будь-яких непередбачених ситуацій, а вона просто слухала і намагалась переварити цю дійсність. Наостанок, трохи вагаючись, вона залишила легкий поцілунок на його щоці та відпустила руку і попрямувала до чорного автомобілю, припаркованого в іншому кінці підземного паркінгу. Різко здригнулась від враз осліпивших її фар і звуку мотору, який завели, ледве вона наблизилась. Вона й не помітила, коли Міша спустився і як довго він тут взагалі був. Ніколь відчинила сусідні від водійського дверцята і сіла в теплий салон. Міша одразу ж рушив з місця, рухаючись по вже напамʼять завченому нею маршруту.

      - Все добре? - тихий, втомлений голос донісся до неї.

      - Так. Просто дуже втомилася.

 

А я все продовжую думати про те, як мені стало краще поряд з тобою.

І про всі ті божевільні речі, які ми робили разом.

Та зрештою - це неважливо.

Якщо ця ніч буде найсамотнішою.

 

 

      Відчуття дежавю її не відпускало. Таке вже ставалося раніше - в той листопадний вечір, тільки йшов дощ, на вулиці не було морозу і їй тільки нещодавно повідомили про війну. Міша так само віз її додому, а потім просив про откровенну розмову під вікнами її будинку. Так. Це вже ставалося раніше. З усіх сил намагаючись подавити наростаючу паніку у всьому тілі, Ніколь потягнулась рукою до бардачку і відчинила його. Прямо в руки випала давно забута пачка стіків для айкосу. Вона декілька довгих секунд вивчала її поглядом, наче бачила вперше. Витягнувши один стік, вона вставила його в пристрій і затягнулась після характерної вібрації. На язиці ледве проступив ягідний присмак. Вона вже встигла відвикнути від нього, бо все частіше задовольнялась сигаретами - електронна варіація виявилась очікувано легшою за чистий нікотин. Міша мовчав. Звичайно, він також про все знав, не могло бути інакше. Чому вони їхали додому? Невже їм не варто було залишитися в Офісі? Вони взагалі до ранку доживуть?

      Вона відмовилась від пропозиції Міші повечеряти, бо коли вони вже дісталися до його будинку, від хвилювання її ледве не нудило. Постіль також розстеляла сама: далеко шукати йти її не довелось, з її попередньої ночівлі він сховав її у одну з шаф у своїй вітальні. Михайло побажав їй гарних снів і пішов до себе - спати чи чекати, вона не знала. До неї самої сон не йшов, вона бездумно клацала канали і вже на колі десятому натрапила на Льошу і його інтервʼю. Людина, що завжди їй здавалась невтомною і надзвичайно позитивною у світлі камер зараз виглядала зовсім змарнілою і змученою. Трохи зімʼятий одяг, неідеально виголене обличчя і його очі… Льошині очі все видавали. Широко відкриті, блискучі і занадто уважні. Неначе він видивлявся небезпеку. Неначе звір, загнаний у найневигідніший куток. Його мова була швидкою, він запинався і плутав слова і важко дихав. Ніколь дослухала інтервʼю до кінця, а потім просто вимкнула телевізор, продовжуючи мовчки тупитися в чорний екран. Спробувала зателефонувати Арестовичу - та він не взяв слухавки. Вона написала йому коротеньке повідомлення і хотіла вже знов спробувати повторити дзвінок, як раптом її відволік шум на другому поверсі. Закутавшись в ковдру, дівчина піднялась східцями і побачила світло, що пробивалось з дверей Мішиного кабінету. Очевидно, не їй одній сьогодні було не до сну.

      - Не спиться? - тихо запитала вона, трохи відчинивши двері і залишаючись стояти на порозі. Михайло сидів за своїм робочим столом і сортував якісь папери.

      - Від слова зовсім не спиться, - зітхнув він. - Вже дістало зиркати на телефон кожну хвилину, тож вирішив доробити справи. - Ніколь ковзнула поглядом по обстановці і підійшла ближче до стіни, що вся до стелі була заставлена книгами. Вона бувала в кабінеті Міші нечасто і то мимоходом - він не надто любив ділитися особистим простором, а вона ніколи на цьому не наполягала. Мимоходом задивилась на нього - такого незвично домашнього у повсякденному одязі, відмінному від його офісного лоску і строгості ділових костюмів та ідеально випрасуваних сорочок. Простота звичайного спортивного одягу робила Мішу набагато молодшим і відбирала всю його напускну серйозність та образ невтомного радника Офісу Президента України. Поряд з таким Михайлом Подоляком знаходитись було затишно і безпечно. Раніше вона цього зовсім не помічала. Зараз все здавалось інакшим, наче вперше нею побаченим: те, як мило взʼєрошене його волосся від того, що він занадто часто запускає в нього пальці, роздумуючи, те, що він вдома завжди ходить босоніж, навіть те, що він помітно схуд і змарнів від ненормованого робочого ритму. Михайло піймав поглядом її власний зацікавлений, та Ніколь відвела очі, вдивляючись в ніч за вікном.

      - Розумію. - Вона кивнула і сіла в крісло, забравшись в нього з ногами і вкутавшись в ковдру. - Я б наче й заснула, але якось страшно… - вона не одразу змогла закінчити думку, - страшно прокидатися. Чим займаєшся, крім того, що порушуєш закон і сортуєш офісні папери?

      - Та ні, це не з Офісу зовсім… - Михайло лише знизав плечима, ледь посміхаючись. - Особисті. Потрібно, щоб все було при собі, а то речі я наче й зібрав, а от до документів так і не дійшов.

      - О, а подивись, там твій диплом не завалявся до речі? - Ніколь намагалась пожартувати аби хоч якось розрядити цю моторошну атмосферу.

      Міша дивився на неї суворим поглядом аж занадто довго, але вона помітила, як тремтять його губи у безуспішній спробі не розсміятися. За мить він захихотів, прикриваючи втомлено очі. - Яка ж ти противна, ти ніколи не залишиш мене в спокої з цим!

      - Ага, я вже це чула, - вона підмигнула, посміхаючись. - Он мій на роботі, і речі я вже давно зібрала, все необхідне, давно вже все продумала, а ти як завжди, ну от як таке можливо! - вона вскинула руки, як раптом змінилась в обличчі і згадала. Чорт. Все продумала, все зібрала, все в Офісі… Флешка. Вона була не з нею. Ніколь зблідла і різко зірвалась з місця, вилітаючи з кабінету і спускаючись на перший поверх.

      - Бляха, чорт забирай… - вона марно шукала її в сумці, не було її там! Лише ключі від сейфу, який був в її квартирі і саме там була флешка, яку віддав їй сам Президент, а вона… Вона просто забула про неї. Забула і залишила її там. Що тепер робити? Як її забрати? А якщо в неї не буде більше шансу потрапити додому? Ніколь тихо застогнала і затулила руками обличчя. Безвідповідально. Абсолютно тупо і зовсім на неї не схоже.

      - Нік, що сталося? - Міша також спустився за нею, стурбовано поглядуючи. - Що таке?

      Треба взяти себе в руки. І не вплутати сюди ще й Мішу. Ні до чого йому це.

      - Я забула свою зарядку вдома. - Ніка на ходу вигадувала чергову брехню і сподівалась, що звучить переконливо. - Телефон… Льоша просив бути на звʼязку, а я забула зарядку мабуть, не можу знайти…

      - Тю, знайшла проблему. - Михайло усміхнувся. - В мене є, декілька. Чого ти так розхвилювалась?

      - Не знаю, Міш. - Вона відчайдушно намагалась взяти себе в руки. - Це все стрес, я не знаю…

      - Все добре, заспокойся. - Міша розцінив її хвилювання по-своєму, очевидно для себе це пояснюючи тим, що вона боїться пропасти з радарів Арестовича. - Зараз принесу, не хвилюйся.

      Вона щось придумає, головне не панікувати. Флешка в безпеці - ключі в неї, а цифровий пароль занадто складний. Ніхто не добереться до неї, окрім неї - сейф також схований. Все буде добре, потрібно лише дочекатися ранку, вона вхопить годинку часу і швиденько забере її. Ніколь повільно видихнула і вдихнула. Потрібно було взяти себе в руки.

 

      В кінці-кінців, не розпочнеться все ж прямо в Києві!

 

      В решті-решт, її ж не пристрелять  одразу на місці, в її домі, бо якимось чудернацьким способом дізнаються, яким скарбом вона володіє.

 

      Очевидно, в неї ще є час?..

 

Вона кинула поглядом на кухню, що була суміжною з вітальнею - зарядка була ввімкнена в одну з розеток. Мабуть Міша сам там її залишив. Вона підійшла ближче і підʼєднала телефон. Той одразу засвітився екраном, повідомляюючи, що акумулятор заряджений на пʼятдесят сім відсотків і зарядження продовжується. Ніколь важко зітхнула і поклала телефон на стільницю, залишаючи його в спокої. Ну от як вона могла вдіяти так нерозважливо, як можна було забути про флешку, про найважливішу річ, яку їй довірили? Від того гнітучого відчайдушшя, що накотило не неї враз хотілось одночасно ридати і бити кулаками стіни. Ні першого, ні другого вона зробити не могла. Обіцяла ж і в першу чергу сама собі, що ніхто не дізнається про флешку, нехай так буде і далі. Вона обовʼязково щось придумає. Ніколь декілька разів повільно вдихнула і видихнула, заспокоюючись і послідувала шукати Мішу з його зарядкою.

      - Міша! І де ти запропастився? Я знайшла зарядку на твоїй кухні! - Ніколь голосно заговорила на весь другий поверх, збігаючи по сходинкам. Цей вечір вже нагадував їй якийсь дурний марафон під назвою: «побігай по дому Подоляка з метою щось знайти».

      - Я тут! Намагаюсь віднайти тобі нову! - донеслось з його спальні. Ніколь грішним ділом подумала, чи точно він там зарядку шукає. Хіхікнула від власних думок і зайшла до кімнати.

      Вона ніколи сюди не заглядувала. Це було надзвичайно дивним фактом, вона десятки разів була в цьому домі, але ніколи не була в цій кімнаті. Після вечері, цікавого фільму, розмови однієї на двох Міша просто щезав до ранку за закритими дверима власної спальні і вона ніколи не тривожила його до ранку. Його спальня чимось нагадувала їй свою власну - панорамні вікна з важкими шторами, ліжко, шафа для особистих речей, в якій він зараз відчайдушно шукав зарядку і декілька книг на прикроватній тумбі. Все було лаконічно і тут не було того звичного безладу, в якому він звик орієнтуватися і працювати. Тільки тони були набагато темніші, ніж у неї. Тут переважав сірий та чорний колір, навіть дерево меблів було темно-сірим, а не коричневим. Над ліжком висіла картина навпрочуд дивовижного пейзажу: бурхливі хвилі моря розрізали небосхил, а крізь темні важкі хмари пробивалось яскраве проміння сонця, що сідало. Наближався шторм. Ніколь не могла відвести погляду від тієї вражаючої краси - куди її «Ангелу» до такого! Здавалось, наче вона чує далекі відзвуки грому, шум морської води і тепло сонячного світла на власному обличчі. Нестримна сила стихії, що була там зображена, неначе виривалась наззовні і ніякі рамки не могли її стримати.

      - Це… дивовижно, - прошепотіла вона, все вглядаючись в картину. Міша нарешті відволікся від верхньої шухляди шафи, да все ще таїв надію віднайти зарядку і поглянув в той же бік, що і вона. Кивнув і підійшов ближче.

      - Так. Маю доброго знайомого, він захоплюється живописом. Багато подорожує. З однієї зі своїх мандрівок він і привіз мені це. Вона навпрочуд добре вміє заспокоїти, - Міша повів рукою в бік картини і примружився. - Все здається, наче ті хвилі дійсно справжні.

      - Твій друг - дуже талановитий, справді. - прошепотіла Ніколь. - Слухай, не шукай зарядку, дякую. Я підключилась до твоєї, до ранку вистачить.

      - Впевнена? - Міша перевів на неї уважний погляд. Вона лише кивнула. - Добре.

      За вікнами зашумів гілками сильний порив вітру. Тіні відобразились на стінах, ковзаючи деревами-пазурами, чітко відображаючись в напівтемній кімнаті. Цей вид додав моторошності моменту, неначе картинка якогось страшного фільму. Вдало Льоша порадив їй не залишатись сьогодні на самоті. Вона б здуріла в своїй квартирі.     

       - Міш, я хотіла тебе запитати…

      - Про що? - він відвернувся і складав назад речі до шухляди: які встиг звідти повикидати, шукаючи їй зарядку.

      - Про те, що відбулось між нами в той вечір. Ті спогади не дають мені спокою.

      - А я попросив тебе більше не згадувати про те. Не на часі, ти ж сама знаєш.

      Ніколь присіла на ліжко і зітхнула, не відводячи від нього погляду. - Знаю. Але завтра в нас може не бути на те шансу, часу і можливості. А я не хочу, щоб ти тримав це все в собі. Я й так підозрюю, що сил ти витратив на це занадто багато. І мовчав про це досить довго. Тож я маю право знати, чому? Чому ти мовчав?

      Михайло зітхнув і різко наблизився до неї, присівши поряд. Склав руки на колінах, втупивши погляд на свої пальці. Вона думала, що їхня мовчанка затягнеться, або ж він просто вижене її звідси, але не так сталося як гадалося.

 

Є кілька речей, які тобі треба почути.

У разі моєї смерті це все, чого я хочу.

Не сумуй, коли мене не стане.

Лише памʼятай єдину річ.

Я занадто сильно тебе кохаю.

 

 

      - Ти й так знаєш, чому,  Ніколь. - Втомлений погляд відповів їй за мить. - Я точно тобі не пара. Я занадто погана людина, аби бути з тобою. Ні, ти дослухай, - він вперто смикнув підборіддям на її намагання заперечити. - Ти зараз знову будеш казати, що я перебільшую і що немає нічого такого, щоб характеризувало мене як погань, як монстра і як злочинця. Та ти того не знаєш. І не повинна знати. Невже для тебе не доказ, що навіть правду я тобі розказав тільки тоді, коли ти вже перебувала у стосунках з іншим? Я поставив під удар твої відносини з Олексієм. Тобі цього недостатньо? - він не відривав від неї погляду, випиваючи почуття з обличчя. Вона замружилась і коротко кивнула.

      - Можливо. Та ти знову намагаєшся вирішити за мене. З ким мені бути або не бути.

      - Я не знаю, чого хочу, Ніколь. Для мене багато років відігравала найвище значення лише робота. Аж доки не зʼявилась ти. Я не знаю, що до тебе відчуваю насправді. Цього всього занадто багато. А часу в нас немає і ніколи не було достатньо. Тож, прошу тебе, не плекай марних надій і не чекай від мене чогось доброго. Я й так завдав тобі найбільшої шкоди. Ледь не зруйнував твої відносини. Підірвав твою довіру.

      Ніколь заперечно похитала головою. - Ти сказав правду. І я це ціную. Це найвище благо, найвищий ступінь довіри і нехай це для тебе слабкість і недовисказані слова, що мають руйнівну силу, для мене це важливо. І ти важливий. Я не буду з тобою говорити про Льошу. У мене самої в голові сама робота, я не відчуваю, що в стосунках. Просто так сталось. Ми щось обовʼязково вирішимо, але будь ласка… не замикайся в собі, добре? Не віддаляйся від мене. Це все, про що я тебе прошу. - Вона востаннє подивилась в йому в очі, вимучено посміхнулась і встала з ліжка. - Надобраніч, Міш.

      Він різко схопив її за руку, зупиняючи. - Чекай, - його голос хрипів і був ледь чутним. - Залишся зі мною сьогодні.

      Ніка ніяково пожала плечима. - Міша, я…

      - Обіцяю, я не заподію тобі шкоди. Я просто… - він враз поник і опустив голову, зітхнувши. - Я просто не хочу зустрічати завтра наодинці. Залишся зі мною, будь ласка.

      Ніколь може б і сперечалась би з ним ще довго з приводу доцільності та раціональності такого вчинку, але точно не сьогодні. Тому вона мовчки кивнула і швидко сховалась під теплу темну ковдру. Втомлено прикрила очі і чекала, поки Міша вляжеться з іншого боку. Можливо, це було неправильно. Неправильно в першу чергу по відношенню до Льоші, бо він точно не заслуговував такого ставлення, але… Ніколь насправді сама шалено боялась зоставатися на самоті зі своїми думками і демонами. Хотілось, аби поруч була ще одна жива душа, нагадуючи, що вона не самотня сьогодні.

      Саме сьогодні ніхто з них не віч-на-віч з собою.

      Закутавшись в ковдру і відчуваючи тепло Мішиного тіла зовсім поряд, їй здавалось, що сон не прийде і вона просто не зможе тут з ним заснути, але вже через декілька хвилин провалилась у змучену дрімоту. Останнє, що вона відчула, це теплу руку і легкі обійми, в які притягнув її Міша.

      Море бурхало і казилося хвилями шторму над ліжком. Важкі чорні хмари затягнули сонце і закрили світ від його світла. Їх двох враз поглинула пітьма.

 

 

Ти назавжди залишишся найсумнішою частиною мене.

Людиною, яка ніколи не буде зі мною.

І це очевидно.