Частина третя

Впродовж наступних восьми місяців у Швейцарії Ніка чула голос Вови Зеленського по телефону вісім разів. По разу на кожен місяць. Що поробиш: її друг тепер президент, і вона розуміла, що й той один дзвінок вартував якоїсь незакінченої або перенесеної справи або відміну важливої зустрічі. Та говорили вони довго, детально, випитуючи справи один одного, вислуховуючи новини та проблеми. Голоси були різними – веселими та сумними, тихими чи голосними, та кожен розумів одне: вони невідворотно змінюються завдяки обставинам та самому життю. Вову розмотувало від держсправ та загального незадовільного стану країни (напряму нічого не говорив, та Ніколь уважно слідкувала за його заявами у ЗМІ), а дівчину роздирали на частини судові засідання, адвокатська практика та додаткові курси юридичної освіти у приватних педагогів. У неї майже не було вихідних і повноцінних вісім годин на поспати. Ніколь наче відчувала: за цей короткий термін треба встигнути багато, потім не буде можливості. А чому її не буде, пояснити не могла.

            Політика, від якої вона так стрімко втікала до цих пір, наздогнала її на повній швидкості. Все більше було знайомств, все частіше вона виступала не адвокатом, а спрямовувала свій ораторський талант у мистецтво дипломатії, вибудовування відповідних зв’язків та схем. Нею захоплювались і пропонували шалені гонорари за виконану роботу. Вона на все погоджувалась, сама того не помічаючи, як затягує на самісіньке дно. Вона гналась за азартом,  за успіхом, за визнанням, не зупинялась ні перед чим, вигризаючи повагу перед усіма, хто смів засумніватися в краплі її некомпетентності. Інколи перед сном, пару хвилин споглядаючи своє обличчя у дзеркалі вона давала собі волю і вражалась, як сильно її змінила її ж робота. Вона дивилась і не бачила більше тієї дівчинки, студентки-практикантки, яка бігала влітку на засідання, а опісля ввечері кокетливо тягнула келих вина десь у місцевому ресторанчику. Все було легко і складно водночас. І мабуть сходити б їй до психолога або спробувати хоч поплакати та коли б знайти на це час? І навіщо взагалі думати про таке, адже все йшло добре?

            В лютому 2020-го, на дев’ятий місяць її стажування пролунав дев’ятий дзвінок. Телефонували з Офісу Президента України, а HR-ом виступав сам Володимир Зеленський. Ніколь відверто веселилась, коли він нудно розпитував про роботу, про погоду, про її особисті справи, ледь не спитав, що вона сьогодні їла та все не переходив до основного. А вона знала, чого він хотів і чого дзвонив, посміхалась у телефон і вичікувала. Довго розказувала про свої успіхи, ляпнула про цілюще гірське повітря і що часто лягає спати пізніше другої ночі. Коли вона почала розмову про бажання завести кота, Вова плюнув і не витримав, рішуче заявивши, що вона йому потрібна. От нема таких юристів як ти, усіх зібрав, тебе ще треба. Наче історія з іграшками в шоколадних яйцях Кіндер Сюрприз. Одна, рідкісна фігурка і ніяк не попадеться.

            Вирішувалась її доля, а вона думала про шоколадні яйця. Недопустимо, як на неї та вона не могла себе стримати. І наче й тягнуло повернутись на батьківщину, і перспективка була неабияка та щось всеодно насторожувало. Можливо та збірна солянка, яку він зібрав довкола себе в тому Офісі, можливо небажання полишати свою зону комфорту, Ніка точно не знала. Як і не знала точно, чи потягне співпрацю з людьми, що можуть дуже скоро стати її колегами.

            Це був справжнісінький такий собі феномен: вона не мала навиків роботи з українцями. За роки практики вона працювала з британцями, французами, швейцарцями, італійцями… Вона знала як вони думають, як відчувають, чого хочуть. Маніпулювала, коли це було вигідно чи потрібно. Та вона ніколи не працювала з такими як сама. І побоювалась, якою ціною для неї стане підтримка юридичної безпеки в Офісі Президента України.

            Вона ще б довго літала у своїх роздумах, аби Володимир не почав голосно алокати, перевіряючи, чи не зник зв’язок. Вона запевнила його, що все добре, вона все почула і зрозуміла і попросила часу на налагодження справ. Пообіцяла йому і, в першу чергу собі, що хоча б спробує, а там буде видно. Адже і не таке переживали чи не так?