Частина п'ята. Я беру все на себе і роблю це заради любові

Музика до частини:

Labrinth & Zendaya – All For Us

KHAYAT – Говорила

Ari Abdul – Babydoll

 

            Коли Ніка піднімалась на свій поверх у кабіні ліфту, вона мала багато планів по приходу додому. Роздягнутися, сходити в душ, ввімкнути камін для затишку, щось поїсти і випити гарячого чаю, лягти в ліжко і може навіть перечитати документи до завтрашньої зустрічі… Коли Ніка зачинила вхідні двері, сил лишилось лише на повільно сповзти по стінці вниз, втупитися лобом у свої коліна і тихенько знесилено простогнати. Міша був правий в усьому, Міша здогадувався, що з нею щось не так, Міша хотів залізти їй в душу… Вона не збиралась давати цьому відбутися. Йому в житті і так вистачало проблем з жінками. Навряд чи він захоче проблем з жінками-друзями. Після розлучення він повністю переключився на їхнє спілкування. Ніколь тримала його на відстані, щоб не дай Бог вони ще не почали зустрічатися чи не переспали: вона від нудьги, а він від помсти, щоб забути про самотність та біль. Це було найлегшим рішенням з усіх можливих, яке б миттєво зруйнувало їхню дружбу. Вона вже таке бачила і не раз. А вона не хотіла втрачати дружні зв’язки, промінюючи їх на мінливі поклики серця. Вона завжди обирала друзів, партнерські зв’язки і в роботі, і в житті, і не дозволяла собі занадто сильно когось любити, навіть в найбурхливіших своїх романах. Та Міша й тут її здивував: він ні разу не виказав до неї неналежної симпатії і не дозволив собі нічого лишнього. І Ніколь зрозуміла - він не намагався її покохати. Він намагався розчинитися в ній, розтанути в їхній дружбі і щоб вона сама витягнула його з власних темних і сумних думок. Вдало пожартувала, коли його погляд ставав скляним і втрачав осмисленість, витягла за кавою, коли сердито хмурив брови, читаючи повідомлення на екрані смартфону, приїхала до нього додому і просто приготувала щось смачне і просте, вляглась на свою половину дивану і сміялась над черговим простим (чи не зовсім) фільмом.

            Між ними ніколи нічого не було й не могло бути. І не тому, що Міша був набагато старшим, як би вона не заганяла його з цього приводу, зовнішньо він ледь витягував на тридцять п’ять. В самій своїй суті вони могли бути лише друзями. Лише друзями вони рятували один одного. Лише друзями бути було правильно. Та вона й любила його. Як друга.

            І тепер вони помінялись ролями. Міша учуяв, як той мисливський пес, слід чогось темного, що поглинало її. Дивився кожного разу уважніше, затримував погляд, коли вона працювала, друкувала щось, рапортувала перед Єрмаком поряд з ним. Уловлював слабкі тремтливі нотки в її тембрі голосу, те, як різко змінювався її настрій і вона зривалась на крик частіше, ніж раніше. Майже перестав залишати її наодинці, працював поряд, все більше придумував неіснуючі незрозумілості в документах, бо пояснити могла лише вона. І від кого він понабирався тих психологічних уловок?..

            Михайло Подоляк не розумів і не знав й половини, чим лякали її всі знайомі іноземні партнери. Яке майбутнє пророчили і про що просили. Їхні слова були небезпідставними, їхні тези казали лише про одне. Війна буде. Війна неминуча. І у них занадто мало шансів вижити. І не те, щоб Ніка боялась помирати, та пожити все ж таки хотілось. А ще більше хотілось, щоб усі її знайомі, усі її друзі були поряд щасливими і живими. І перед такими безрадісними перспективами кришилась навіть її маска врівноваженої та сильної особистості.

            Боліло за всіх. Що з ними буде? Що буде з Вовою, Мішою, усіма колегами з Офісу? Що буде зі знайомими та друзями з її життя? Як вона буде відчувати себе, дивлячись їм в очі, коли виявиться, що вона знала більше і приховала це від них? А якщо вона когось втратить?..

            Вона працювала майже без вихідних і без повноцінного сну знову тільки заради всіх них. Намагаючись хоч щось змінити. Маючи лише це за мету день за днем.

            Піднімаючись з підлоги та втомлено скидаючи одяг по дорозі, Ніка направилась одразу в ванну. Хотілося змити цей день з себе повністю та остаточно. Після гарячого душу, вона налила келих червоного вина і закурила прямо посеред кухні. Стіки так і залишились у бардачку Мішиного автомобілю, тому прийшлося знайти сигарети. Так навіть було краще. У цієї ночі був гіркий присмак, навіщо було й далі обманювати себе фальшивками? Вино ніяк не хотіло вибивати страшні думки з голови, хоча й закінчувалось напрочуд швидко. Ніколь обдумувала, чи залишилось в аптечці знеболювальне на ранок. Могло знадобитись.

            І тут вона згадала, що ще вранці кур’єр доставив їй посилку зі Швейцарії від Октаво. Октаво Саржені був її першим наставником після випуску з університету та керував її подальшою діяльністю. Перший вчитель, той, хто навчив її всьому, що сам знав. Пояснив, як саме себе вести в цьому жорстокому світі і чого робити не варто. Завдяки йому Ніколь заробила свої перші гроші і саме він рекомендував її до подальшого працевлаштування у знайомих компаніях. Вона швидко підвелась і пішла в коридор, шукати пакунок. Повернулась на кухню, до світла і спішно розгорнула. З коробки випало два конверти чорного кольору. Ніколь взяла до рук перший і відкрила його.

 

 

Моя дорога Ніколь,

 

Як твоє життя?

Сподіваюсь, в тебе все добре. На жаль, до мене доходять не найрадісніші чутки про твою країну. Я чую та читаю багато поганих новин і сильно ними знервований.

Не такого життя я хотів для тебе, моя дорогоцінна. Ти повинна вже зараз обдумати, чого насправді хочеш і які рішення приймаєш. Тобі не місце серед того лиха, яке прийде і в твою країну, і до тебе в дім. Якби я хотів вберегти тебе! І якби я хотів, щоб ти мене послухала…

Я вітаю тебе з днем народження і посилаю тобі всю свою любов та поклоніння.

Зроби правильний вибір.

 

Серцем та думками завжди з тобою

Октаво Саржені

 

 

            В іншому конверті Ніколь знайшла квиток на літак першим класом до Швейцарії. Строк закінчення дії датувався одним тижнем. Октаво давав їй цілий тиждень на роздуми, що робити з власним життям? Що ж, вона вирішить все за секунду.

            Ніколь розірвала квиток на мілкі клаптики і кинула їх до недопалків у попільничку. Допила залишки вина і знову вийшла в коридор, до великого дзеркала, уважно роздивляючись власне обличчя. Сумно посміхнулась сама собі.

            - З днем народження, Ніколь. От ти й подорослішала.

 

            План «виспатись» Ніка з тріском провалила. Бабуся зателефонувала першою, ще о пів на восьму і запустила флешмоб з безперервних привітань, дзвінків і побажань. До десятої Ніколь вже проклинала всіх і вся, була зла як чорт і зовсім не відчувала свята.  Плюнувши на все і вимкнувши на телефоні звук, абияк зібрала себе докупи і поїхала в спа-салон розслабитись. Після сорокахвилинного масажу та години на зачіску і макіяж вона вже потроху почала відчувати себе новою людиною, хоча до ідеалу їй точно було далеко. Спосіб її життя відрізнявся від давно забутого європейського і повернути собі щасливий та квітучий вигляд здавалось неможливим. Та варто було хоч спробувати.

            Приїхавши в офіс за півтори години до початку зустрічі, вона почувала себе… задовільно. Дякувати Богу, ніхто не втрапився їй на очі, в такий час всі були або на обіді в будівлі, або ж роз’їхалися по ресторанним закладам на зустрічі і бранчі. Тільки помічники нервово снували по кутках від журналістів у вестибюлі, підтверджуючи чи спростовуючи можливості інтерв’ю тих чи інших високопоставлених осіб, або ж розносили необхідні документи по відділам. З кабінету Єрмака доносився черговий розйобський крик (Ніколь пришвидшила крок, бо і їй могло ненароком перепасти) і сподівалась прослизнути до себе непоміченою і цілою – фізично і морально.

            Біля кабінету Міші нервово переступала з ноги на ногу і наче не наважувалась туди зайти, якась незнайома дівчина. Висока худорлява блондинка, приблизно одного віку з Ніколь, тільки взялась за ручку, як за дверима грянула відбірна лайка у виконанні Подоляка. Дівчина нервово відсахнулась. Ніка, минула свої двері та підійшла до неї ближче.

            - Що, не вдається вписатися у момент тиші і прослизнути до кабінету? – Ніколь розуміюче посміхнулась кутиком губ.

            - Ох, я… доброго дня, Ніколь Олександрівно. Розумієте, там розмова і мені б і варто було б зайти, та переривати не хочу, а Олексій казав, що можна у будь-який момент, але мені незручно в перший же день їх відволікати… - за дверима залунав звук глухого удару, наче кулаком по столу і Міша знов почав лаятись.

            Ніколь звузила очі. Помічниця, це очевидно. Подивилась на строгий зовнішній вигляд, декілька папок в руках, телефон і розгублені блакитні очі. Чоловіки що, настільки однаково мислять? Ну в кожного дівчина, як на підбір.

            - То не розмова, дорогенька, то Міша офіс розносить. Знов щось не по його. Ходімо до мене на хвилинку, я заберу свої документи, переодягнусь і будемо штурмувати ту фортецю вже вдвох.

            - Але ж Олексій казав…

            - Поки Михайло Михайлович не викричиться, повір, нічого в тебе не вийде. І ми ненадовго. Ходімо.

            Ніка відчинила двері власного кабінету, пропустила вже абсолютно розпачливо засмучену дівчину і причинила їх. Зняла пальто і шарф, повішала їх в шафу і подивилась уважно вниз. Треба було обрати туфлі для зустрічі.

            - То як ти кажеш, тебе звати? – не відриваючи погляду від декількох пар туфлів на високій шпильці, озвалась вона.

            - Ой, я ж не представилась, як незручно! Я Дарина, можна просто Даша, помічниця Олексія Миколайовича Арестовича.

            - Дуже приємно, Даша. Бачу, як мене звати, ти вже й так знаєш, - ну і що їй обрати? Діор чи Крістіан? Чи не ламати голову, і взути улюблені Шанель?

            - Навзаєм, Ніколь Олександрівна.

            - Прошу, просто Ніколь. Можна й Ніка. Я не така вже й стара, як здається, - Ніка посміхнулась і взяла туфлі в самому кутку, чорні, лакові з червоною підошвою. День народження в неї чи де?

            - Добре, Ніколь. У вас дуже…

            - Гарне ім’я? – Ніка розсміялась і поглянула на все ще тупцяючу на одному й тому ж самому місці, помічницю. У відповідь вона лише кивнула. Ніколь пройшла мимо неї до дивану і почала перевзуватись. – Ти навіть не уявляєш, як часто я це чую. Та всеодно, дякую, мені дуже приємно. І не хвилюйся ти так, я ж не кусаюсь! – оце вже точно, день у дівчини не з тої ноги почався. І хто там Мішу покусав на цей раз?

            На столі поверх паперів, папок та клавіатури лежав величезний букет з білих троянд. Мабуть Міша переплутав цифру сто один з двадцять сім, та нічого, в його віці трапляється. Ніколь ніжно провела пальцями по пелюстках і ледь його підняла, вдихаючи аромат. Під квітами виявилась листівка, та вона вирішила прочитати її пізніше і розмістивши квіти у завчасно підготовленій вазі на підвіконні, поклала поряд і записку. Зібравши зі столу всі необхідні папери, взявши телефон, і пару ручок (хотілося ще хрестика взяти і, можливо, трохи святої води, та не було!) вона знову розвернулася до нещасної Даші.

            - Ну що, в бій?

 

 

Щоб заспокоїти Михайла Подоляка, варто вміти робити чотири речі: говорити впевнено, вести себе невимушено, дивитися прямо в очі і вміти вдало пожартувати. Іноді захопити з собою чогось солоденького, та не використовуйте цей козир занадто часто – шкодить фігурі і викликає залежність. От зараз і буде тобі, Даша, майстер клас.

 

 

            Ніколь, наближаючись до дверей, все ще чула відбірну лайку друга. Ох і розійшовся, який талант пропадає, він ні разу й не повторився!  В принципі, якщо він таким чином ознайомлює Олексія з тонкощами роботи їхнього офісу, вона не проти – Міша перейшов одразу до важкого рівню. Вона легенько постукала у його двері і не чекаючи запрошення буквально влетіла до кабінету. Даша лишилась стояти в проході.

            - Мішенька, серце моє, ти кого так паскудиш серед білого дня?  Людей нам лякаєш, між іншим. Он, помічниця не може до вас зайти, бо боїться, що її здує вітром твоїх елегантних фраз. – Дарина, в свою чергу тихенько привіталась і прошмигнула до свого безпосереднього начальника, подаючи папки. Олексій, віддаючи собі належне, сидів у самому дальньому кутку кабінету, з абсолютно непроникним виразом обличчя. Ураган «Міша» він зустрів стійко і мужньо, та все ж шквалом трохи занесло, аж по той бік круглого білого стола. – Доброго дня, Олексію Миколайовичу.

            Він навіть кивнути не встиг.

            - Поглянь на це, тільки поглянь! – Міша швирнув якісь папери в її бік. – Я спілкувався з цим довбаним Франсуа тиждень, сім, бляха, днів на нього витратив, та навіть не наблизився до діалогу. І сьогодні приходить емейл, чуєш, навіть не дзвінок, не відео дзвінок, і не від нього, а від його офісу, що пан Штойн… Штайн…Стоун…

            - Штейн-Стайн.

            - Та хоч Папа, сука, Римський! Він продовжить перемовини опісля двотижневої відпустки! З надією, бляха, на розуміння! Тобто серйозність ситуації ніяк не впливає на нестримну та невідкладну жагу поніжитися на сонечку біля моря? От прям зараз треба? Блять, ліниві європейські тварюки!

            - Міша, будеш так кричати, я викличу психіатричку.

            - То виклич ще й поліцію для Єрмака, бо він роздере мене на шматки за таку роботу!

            Ніколь уважно переглянула лист офіційного звернення одного з італійських політиків. Досить холодна ділова мова, та це не смертельно. Головне, що відповіли, а з цим вже можна було працювати.           

            - То тобі як, листа перекладати чи вже неактуально?

            У Міші аж іскри з очей посипались. У кінці кімнати почувся звук падаючої на підлогу папки. Треба буде купити для Даші ромашкового чаю, бо с такими нервами довго вона у них не протягне.

            - НІКОЛЬ, ТИ З МЕНЕ ЗАРАЗ ЗНУЩАЄШСЯ, ЧИ ЩО??? – багатостраждальний стіл отримав другий попереджувальний удар за цю годину. Треба було терміново рятувати ситуацію, жертви їм ні до чого. Дівчина лише спокійно зітхнула і  розвернула аркуш так, щоб Міша бачив сторону з текстом.

            - Михайло Михайлович, що це?

            Здавалось, що Міша достатньо розчервонівся від злості та безперервних матюків. Але ніколи не пізно прямувати до ідеалу. Обличчя його потемнішало і він стиснув руки в кулаки. Ураган готовий був змітати усе на своєму шляху. От лише трошки залишилось…

            - Це, вельмишановна Ніколь, папірець, який нічого не вартий, який я отримав у відповідь на обіцянки переговорів, і, сука, розраховуючи на ЙОБАНУ, БЛЯХА, СПІВПРАЦЮ! – кожне слово супроводжувалось ударом по білій, дерев’яній поверхні - ось, тепер воно. Пік розрухи, тікайте, хто може. Ніколь підійшла на крок ближче до столу, не відводячи погляд від злющих карих очей.

            - О, ні, Міша і дарма ти так заганяєшся. Пан Франсуа Штейн-Стайн може б і хотів відлиняти, та надто зацікавлений в італійсько-українській співпраці. Підтвердження цього у мене в руках, - вона підняла лист трохи вище і помахала ним. – За ним є грішок ліні та він рішуче настроєний. А реагує він так, бо найбільше в світі, що ненавидить Франсуа – це спілкуватись на відстані. Йому подавай особисті зустрічі, ділові обіди і брейки з вином ввечері десь на березі моря, – вона замріяно подивилась кудись у вікно. – Бажано, зі знайомими йому людьми. Так що не роби проблему там, де її немає. Поїду і вмовлю твого італійського партнера. Було б оце чого зв’язки криком напружувати.

            - Ти працювала з ним раніше? – ти диви, аж захрип. Ніколь знову зітхнула, підійшла до кулера і набрала води в склянку. Так само ж мовчки передала повну склянку Міші.

            - Я працювала з багатьма, Міша. І ти надто часто забуваєш про це, - вона майже образливо блиснула очима. – Я заберу? – показала в сторону багатостраждального листа, який ледь не спричинив армагедон в самісінькому центрі Києва. Міша кивнув, відпиваючи води і потроху заспокоюючись. – Ну що ж, дякую за виставу, це було неперевершено та пора вже й честь знати. Я вже казала, що у нас тут вар’єте? – лукаво поглянула на Олексія і Дарію. Остання не знала, чи можна вже розслабитись чи все-таки продумати можливі шляхи евакуації. – А от сьогодні у нас театр! В програмі шекспірівська драма в трьох актах. Білети в перші ряди розкуплені за максимально короткий відрізок часу! – вона розсміялась легко та голосно, і попрямувала до дверей, поки Міша багатостраждально застогнав і закотив очі.  Потім наче щось згадав і схопився з крісла.

            - Чекай, я хотів ще тебе при…

            - Михайло Михайловичу, мене чехи чекають. Вже так заждалися, аж плачуть гіркими сльозами. І якби я вас не обожнювала, дозвольте сьогодні вас на них проміняти. Все після зустрічі.

            - Добре… дякую, - Міша як злився, так і відходив – дуже швидко.

            - Ну що ви, пане Подоляк. У кожного поважаючого себе чоловіка повинна бути дівчина, яка вирішить усі його проблеми. Усім гарного, бляха, дня і ласкаво просимо! – і зачинила двері прямо перед Мішиним носом.

            Майстер клас закінчено. Ніколь сподівалась, що Даша все ретельно запам’ятала.

 

            Ну хоч чехи її порадували. Не те, щоб з ними мали бути проблеми (зв’язки були побудовані давно, на взаємовигідних умовах і в їхній надійності годі було сумніватися) та Ніколь завжди давала собі простір для одного «але». Так, про всяк випадок. Це більше навіть була й не зустріч, так, перерва між довгим і нудним вмовлянням інших партнерів і теплим спілкуванням з кавою з друзями, якими вони були. Чехи були налаштовані рішуче, а у Вови щасливо блищали очі. Ніколь навіть не відчувала себе надто там необхідною, та час промайнув швидко, з користю і в дуже легкому діалозі. Опісля Андрій Борисович шепнув їй, щоб обов’язково зайшла і пішов договорювати аспекти з міністром закордонних справ. Вони залишились з Вовою наодинці.

            - Ну, по-перше, з днем народження, - він широко посміхнувся і виніс з іншого кабінету величезний букет кремових троянд і маленьку квадратну коробку.

            - Господи, дякую, Вов! Скільки ж їх тут!

            - Сто двадцять сім. Я подумав, буде символічно.

            Міша номер два. У неї в квартирі буде власна оранжерея.

            - А це, - Володимир кивнув на коробку, - від нас обох. – Відкрий.

            У маленькій чорній коробочці затаївся лелека з білого золота, інкрустований діамантами. Розкинув широко свої великі крила, символ волі та сім’ї. Той, хто несе весну та життя. Ніка легенько доторкнулась до правого крила, а потім взяла підвіску до рук.

            - Який прекрасний… - вона зачудовано роздивлялась птаха. – Допоможи мені, будь ласка, - і передала ланцюжок чоловікові. Холодний метал торкнувся теплої шкіри і тихенько клацнув замочок. Ніколь повернулась до Вови обличчям і міцно обійняла.                – Дякую ще раз. Я з ним тепер не розлучусь ніколи.

            - Будь ласка, - Вова знову посміхнувся. – А тепер розкажи мені, як у нас справи?

            - Все нормально. Питання закриваються. Партнерів дістаємо. ЗМІ стримуємо і дозовано подаємо інформацію. Є щоправда один нюанс з італійським політиком, Франсуа Штейн-Стайн, потрібно поїхати особисто на зустріч. Хочу відпроситися у тебе на пару днів, не більше.

            - Ти сама справишся чи кого в допомогу потрібно?

            - Поки сама. Ми знайомі ще з 2017. Стажувалась в італійському парламенті, а він любив мене на суші таскати вечорами. Він - син німецького власника великого збройного концерну, молодий політик. Всього-на-всього й потрібно, задобрити і підштовхнути. А потім просто підтримуватиму з ним зв’язок і передам міністрам в подальшому. Та для залучення до співпраці потрібна особиста зустріч, повір.

            - Добре, звичайно що вірю. Їдь. Та дивись, не переїдай ті суші.

            - Та звичайно що не буду! – Ніка розсміялась. – Я, взагалі-то, на дієті.

            - Так-так, я чув. Ти і Подоляк, виключно кавова дієта.

            - Хей, ми взагалі-то працюємо разом!

            - Тільки працюєте? – пан Президент смішно посмикав бровами.

            - Вова, і ти туди ж! Між нами суто ділові стосунки, не змушуй мене виправдовуватися, це тупо!

            - А я що, я нічого, - чоловік повернувся до свого робочого місця. – Слухай, ти заїдь до нас, як буде хвилинка. Давно вже не вечеряли разом як раніше. Діти питають за тебе. Олена питає за тебе, - його обличчя враз якось посумнішало і вона побачила як він насправді втомився. Така втома лежала і на ній. Втома від невідомості. Втома від страху за свою сім’ю.

            - Так, я обіцяю. Одразу по приїзду, добре?

            Вова стримано кивнув.

            - І ще одне. Я бачу, як ти заганяєшся, - Ніка враз відкрила рота, щоб заперечити. – Ні, ти вислухай. Я бачу, як ти нервуєш. Думаю, отримуєш багато різних порад та настанов від знайомих з-за кордону?  (Ага. Сьогодні вночі одну таку викинула у сміття.) – Я також їх отримую. Знаю, що тримаєш усе в собі та нікому не розказуєш. Знаю, що себе накручуєш. Не варто. Щоб не сталося, ми сильні, ми вільні і ми не відступимо. Ми готові до будь-якого розвитку подій і ти одна з тих, хто абсолютно забезпечує цю готовність. Я вдячний, що ти вирішила тут працювати. Ти дуже багато робиш заради нас і країни. Я точно не помилився, коли позвав тебе два роки тому. У нас ще є час, тож використай його з користю і по максимуму. І до речі, Новий рік я б хотів зустріти разом, якщо ти не проти.

            Новий рік. У них є час до Нового року. Господи.

            - Я все зрозуміла, Вова. Я із задоволенням приймаю твою пропозицію.

            - Добре. Якщо що, заходь і дзвони. І щасливої дороги.

            - Дякую, пане Президент.

            Дійшовши до свого кабінету і ледве втягнувши туди квіти, (ні, вони були прекрасними і вона любила квіти, та букет їй-Богу був важчий, ніж вона!) Ніколь готувалась до свого останнього рауту на сьогодні – в кабінет Андрія Борисовича Єрмака.

 

            Андрій Борисович не був її безпосереднім керівництвом, негласно вона підпорядковувалася лише Володимиру і лише його безпосередні вказівки вона виконувала. Та Ніка дозволяла думати керівнику офісу інакше. Вона не бачила сенсу оминати одну з довірених осіб Президента і відволікати Вову справами такими, які міг вирішити і Єрмак. Ніка навіть у перший день на співбесіду до нього пішла. Щоправда, вона закінчилась на трьох питаннях, але все ж таки. Вік, освіта, плани на майбутнє. Після вони витратили решту часу з більшою користю – Єрмак розпитував про Британію, Оксфорд та її досвід роботи з іноземцями, Ніколь – про Офіс та працівників в ньому – і все це за чашкою кави. Перед тим, як вирішити якесь питання, що не стосувалось безпосередньої вказівки Вови, вона спочатку йшла до Єрмака. Всі вичитані документи завіряв Єрмак. Вона бачила, що між ним з Зеленським були схожі зв’язки довіри, і намагалась побудувати такі ж між ними особисто. Між ними були теплі ділові стосунки керівника та простого юриста і Ніка запам’ятала – майже все, що знає Зеленський – знає і Єрмак.

 

            Тож, вже виходячи з кабінету і рішуче тримаючи шлях у бік керівника офісу, Ніколь раптом згадала, що мала йому ще документи на підпис і напередодні вночі лишила папку в Міші на столі. Треба запитати, чи викликали його і чи передав він її. Знову легенько постукавши у двері радника (чи вже радників, фіг розберешся з їхніми кадровими перестановками!) і не почувши лайки (незвично, але добре) Ніка заглянула в кабінет. Там була лише Даша, яка зосереджено перечитувала якісь папери і часто кидала погляд на телефон, який майже не замовкав від вхідних оповіщень. Коли двері відчинились і вона побачила, хто завітав, помічниця ввічливо усміхнулась і відклала телефон.

            - І де? – Ніколь показала рукою на порожнє робоче місце Міші.

            - Поїхали обідати.

            - Отак завжди! – Ніка сплеснула руками. – А працювати хто буде, ти мені скажи? – пройшла до столу і окинула поглядом «творчий хаос». На смітник би це все, і діло з кінцями. Згадалось, як вона вперше вирішила навести на Мішиному столі порядок. Займалась цим години зо три, поки той стирчав у Кулеби, а в подяку отримала сердитий погляд, несолодку каву і повернення усього до витоків рівно через двадцять хвилин. З тих пір вона Мішин стіл не чіпала. – Ти сама то хоч їла щось за сьогодні?

            - Так, я встигла перекусити, дякую. Я вже звикла насправді. У мене трохи… ненормований робочий день, - дівчина скромно посміхнулась.

            - І в тебе скажений такий самий? – Ніка співчутливо похитала головою. – Що ж, може це й добре. У нас тут на вході пора табличку повісити: «Працюємо постійно і без вихідних». (Про те, що на двері Подоляка вона б особисто почепила табличку «Не лізь, бо вб’є – вона скромно вирішила змовчати».) Вона легенько підняла стос паперів і заглянула під нього. – Слухай, не скажеш, Мішу сьогодні викликали до Єрмака?

            - Наскільки я знаю, то ні. Ми в кабінеті працювали, а потім вони вирішили поїхати пообідати.

            - Хммм… Я звичайно могла б подзвонити, але ж так буде нецікаво! – Ніка задоволено потерла долоні. – Я тут одну папку залишала Міші… тепер треба її знайти.

            - А де залишали?

            - О, не так важливо, де я її залишала. Важливо, куди її переклали, - Ніколь оглянула весь стіл і підійшла до підвіконня. – Розумієш, у Міші своє поняття порядку. Я не зовсім з ним згодна, але щось є цікаве в його філософії. Справа в тому, що він сам визначає розуміння важливого місця для кожного документу. І переставляє їх по-своєму. Часто в зовсім незвичні для нормальної людини, місця, - на підвіконнях її папки не було. – Так що, якщо будеш віддавати йому документи, слідкуй уважно, бо він наче той фокусник: покладе і вони щезнуть. Якось контракти важливі четверо людей по всьому поверху шукали, і де вони були, як думаєш? Правильно, у Міші в шафі для одягу. А Міша що? Тільки посміявся і спитав, чого до нього одразу не пішли. Ага! – Ніколь хижо цапнула свою папку з шафи для документів. Міша закинув її аж на самісінький верх. – Бачиш тепер? Абсолютний рандом.

            Дарина лише вражено посміхнулась.

            -  Буду тепер знати, дякую. Скажіть, будь ласка, Ніколь… - дівчина зам’ялась.

            - Так?

            - А Михайло Михайлович часто так… ну… як сьогодні?..

            - Що, стелю здіймає? – Ніка тепло посміхнулась. – Так, трапляється. Але повір, Міша – це не найстрашніше, що може бути в цьому офісі.

            - Що ж тоді найстрашніше?

            - Я.

            У помічниці Дарини здивовано округлились очі. Витримавши декілька секунд паузи, Ніка засміялась.

            - Та годі тобі, я ж жартую! Міша лапочка, от побачиш! Все, я ускакала до Єрмака, бо нам сьогодні досить криків розлючених чоловіків. Проханнячко: передаси Міші, якщо пощастить ще сьогодні його зустріти, що він зрадник і що документи я знайшла і забрала. Буду дуже вдячна!

            Андрій Борисович прийняв її тепло, обіймав і казав багато гарних слів. Подарував букет різнокольорових тюльпанів, що приємно Ніку здивувало – тюльпани в листопаді – незвичний вибір, і діловий багатофункціональний записник, датований наступним роком. Дівчина якраз не купувала ще новий, тож подарунок був корисним і вдалим. Вона відчиталась перед Керівником Офісу про своє узгоджене з президентом, відрядження, взяла три дні відгулу (планувала вилетіти в неділю і повернутися в середу) і тепер подавала документи на підпис. Андрій натякнув, що на сьогодні вона може бути вільна, все ж таки у неї свято і відрядження перед самим носом, але вона сказала, що все добре і порозносить підписані документи по відділах і допрацює незакриті питання.

            - Нікусь, тобі б помічницю чи помічника завести, скільки можна бігати по кабінетах самотужки? – Єрмак уважно дивився, як вона розкладає папери відповідно до відділів, яких вони стосувалися.

            - Андрій Борисович, ви ж знаєте. Я не беру нікого не тому що не хочу, а тому що не звикла перекладати контроль за всім на інших. 

            - Я знаю парочку гарних кандидатів, дуже надійні люди.

            - Дякую, та поки що я справляюсь сама. Я втрачатиму набагато більше часу, якщо розбиратимусь кожного дня, що довіряти людині, а які папери ховати під стіл.

            - Я чекав від тебе такої відповіді, - Єрмак усміхнувся кутиком губ. – що ж, воля твоя.

            - Я ще вам потрібна?

            - На сьогодні, ні.

            - Добре, дякую. Якщо я буду потрібна – завжди на зв’язку. Потрібен дзвінок по стану справ з-за кордону чи відзвітувати вже по приїзді в Україну?

            - Ти й сама прекрасно знаєш, що не зобов’язана переді мною звітувати.

            - Я виконую роботу Подоляка, він же перед вами звітує.

            Андрій Борисович широко посміхнувся. – Не дзвони. Але коли приїдеш – зайди до мене.

            - Без проблем. Ще раз дякую.

            - Щасливо, Ніколь.

            Ще через хвилин сорок Ніка втомлено опустилась на своє робоче місце і видихнула. Вперше за день. От зараз, вона трошки відпочине і все доробить. В шухляді знайшовся батончик і вона з задоволенням відкусила одразу половину – з самого ранку ні крихти не мала в роті. Не встаючи зі стільця, підкотилася до підвіконня і потягнула звідти Мішину листівку – згадала, що так її і не прочитала. Розгорнула папір.

 

 

Ти варта багато чого у цьому світі, а я не придумав нічого банальнішого за квіти.

Міша

 

 

            От тільки він міг сказати так багато, сказавши так мало. Як же їй пощастило з найкращим другом.

            Час плинув швидко, а в сусідньому кабінеті панувала тиша. Ніколь майже закінчила з документами, додруковувала останній емейл і вже збиралась потроху додому. Вона думала, що вони з Мішою хоч повечеряють разом, та радників все не було й не було. Так і тягнуло написати йому щось їдке чи подзвонити, але все ж Ніколь сподівалась на живе спілкування. Хотілось розказати особисто, що вона все вирішила, що буде відсутня три дні, за квіти подякувати в кінці-кінців.

            Хотілось сказати, що в них є час до Нового року.

            Ні, знову ці думки, знову її розриває на вечір. Це все дурний короткий світловий день і відсутність достатньої кількості вітаміну А. Так, саме це її вганяє в депресію. А не якісь там дурні війни.

            В коридорі почулися голоси. Та невже? Наобідалися в кінці-кінців? Ніка натягнула свій найзагрозливіший вираз обличчя і чекала. В її двері тихенько постукали.

            - Через вікно лізь, Міша, через вікно! – сердито крикнула дівчина у відповідь.

            - Це не Міша.

            Добрий день-приїхали. Цей Арестович випитав у Міші секретну тактику за обідом? Тепер вони по черзі будуть лазити до неї в кабінет як на виставку? От ще цього тільки не вистачало.

            - Тоді можна через двері.

            Чоловік пройшов до кабінету і присів на один із стільців. Сьогодні він змінив синій діловий костюм, залишивши лише піджак, поєднавши його з чорними джинсами. Водолазка була та сама. Каблучки лишились незмінними, а на лівій руці, окрім масивного класичного годинника виблискував чорно-білими камінцями браслет. Олексій якось надто уважно роздивлявся її своїми карими, кольору червоного дерева очима. Знову аналізував, мабуть. Ну, йому можна, він же психолог.

            - У мене залишились незакінчені справи в офісі, тож Михайло просив передати, що в нього ефір сьогодні і він не повернеться в офіс. І ще, щоб ви не злились.

            - Він прям так сказав?

            - Ну, я перефразував.

            - Там були матюки, Олексію Миколайовичу?

            - Просто Олексій, якщо ви не проти, - він подарував їй вдячну посмішку. – Порадив остерігатися вашого вбивчого сарказму і не підходити близько, коли передаватиму інформацію.

            О, Міша вирішив флешбекнути її до вчорашньої розмови? Фіг тобі тепер, а не серйозні розмови. Начувайся, хитрий лис.

            - Це все неправда. Він бреше як і кожний такий самий, ласий до розпускання пліток, журналюга. Я – мила і пухнаста.

            - Я в цьому і не сумнівався, - Арестович довірливо притулив праву руку до середини грудей і посміхнувся. Потім ковзнув поглядом по ній, робочому столу і великій шафі для документів зліва позаду неї. Там вона зберігала книги і всі свої документарні свідчення про освіту та досягнення. Карі очі засвітились вогником цікавості.

            - Оксфордський університет?

            Ніколь невизначено махнула рукою. – О, в київські вузи мені не вистачило балів до прохідного, прийшлось їхати в Британію, щоб отримати хоч якусь освіту, - вона сумно зітхнула і сховала посмішку.

            - Ага, і в Офіс Президента, підозрюю, вас взяли за відсутністю якихось інших варіантів?

            - Я ще й досі на випробувальному терміні! – вона досадно сплеснула руками. Олексій м’яко розсміявся.

            - Міша сказав, ви працюватимете разом з ним?

            - Всього-на-всього - позаштатний радник.

            - О, ви себе недооцінюєте. Так багато амплуа, так багато професій, - Арестович самовдоволено посміхався, наче чогось такого і очікував.

            - Вже нагуглили всі мої життєві походеньки? Радий, що зміг вас так швидко зацікавити, - він потягнувся до візитниці і взяв одну з чорних карток до рук, уважно вчитуючись.

            - Та ні, Міша напліткував. Він зовсім не вміє тримати язика за зубами, коли кимось так шалено захоплений, - Ніка ревниво скривилась. – До того ж, хіба я схожа на розвідницю?

            Олексій Арестович серйозно подивився прямо їй в очі. Від такого погляду по спині протягнувся мурашками холодок. Це таке залякування чи спроба домінування?

            - Зовсім не схожі, - майже прошепотів. – Ви схожі на надзвичайно обдаровану молоду та красиву особу, у якої зовсім незначні проблеми з довірою. – Ну що, хотіла до психолога сходити? Ось він, перед тобою. Ну що за дурний день, який ніяк не закінчиться. То Міша зі своїми сльозливими проханнями про розмови, то от новий радник набивається до неї в душу.

            - Неможливо не мати проблем з довірою на такій посаді. Ви й самі це повинні прекрасно розуміти. І сумніваюсь, що ви в офісі просто так опинились, поскакати перед об’єктивами камер, пересварюючись з журналістами чи поспостерігати за численними істериками Подоляка.

            - Це правда. Знаєте, в ТКГ ще й не таке траплялось, - Олексій перекладав її візитівку між пальцями, наче круп’є в казино. На пару секунд Ніколь затримала погляд на тих простих рухах і вправних довгих пальцях. Довбаний гіпнотизер. – Що ж, не буду вас відволікати. Можна взяти? – затиснув між двома пальцями візитівку і підняв її трошки вище. Ніка мовчки кивнула. Олексій підвівся з крісла, ховаючи ту до внутрішнього карману піджака. – О, мало не забув. З днем народження, Ніколь, - і простягнув руку.

            - Дякую, Олексію, - вона простягнула свою у відповідь, очікуючи на просте рукопожаття, але чоловік м’яко стиснув її долоню в своїх теплих руках і притягнув до губ, ледь чутно торкаючись. Ніжно поцілував, не відводячи погляду. Відпустив руку і кивнув, прощаючись, покинув кабінет, залишивши за собою легкий аромат бергамоту, димного дерева і чогось ледь чутно заспокійливого.