28. [епілог. руда дівчинка]

— Я більше не піду до школи, мам.

На ґанку непривітного цегляного будинку сидів чорнявий хлопчик років десяти-одинадцяти на вигляд і похмуро роздивлявся порваний рукав своєї зношеної сорочки.

— Ох, Северусе, — втомлена, передчасно зістарена жінка вийшла з будинку, витерла об фартух вкриті мильною піною руки і сіла поряд. — Що сталося?

— Нічого, — скривився хлопчик. — Вони знову дражнилися. І сміялися. Все як завжди, — він говорив короткими, уривчастими фразами, якомога байдужіше.

— А ти?

— А що я? — він виразно помахав розірваним рукавом. — Їх же більше. Мені це набридло. Чому я маю ходити у ту маґлівську школу?

— Северусе, — мати ледь обняла його. — Адже всі діти ходять до школи…

— Але не всі мають навчатися у Гоґвортсі, — вперто насупився він. — У них немає вибору. А я… я скоро отримаю сову і поїду звідси.

— Синку, спочатку потрібно дочекатися сови…

— Але навіщо? — чорні очі сердито спалахнули. — Я вмію читати, писати й рахувати краще за всіх тих маґлів, я знаю набагато більше! Мені немає чого робити у тій клятій школі, і якби ти тільки дозволила…

Мати нічого не відповіла, але красномовно зиркнула на вхідні двері будинку.

— А ми йому нічого не скажемо, — благально, майже пошепки сказав Северус. — Ну будь ласка, не змушуй мене йти туди знову…

Благання сина розривали серце Айліни, та вона боялася навіть уявити, яку бучу влаштує її чоловік, якщо дізнається (а він обов’язково дізнається), що вона дозволила синові не ходити «у нормальну школу для нормальних, трясця їм, дітей».

— Синку, я дуже тебе прошу, потерпи. Лишилося ще зовсім трохи…

Хлопчик вирвався з її рук і скочив на ноги.

— «Потерпи, потерпи…». І так усе життя! Скільки ЩЕ я маю терпіти? Ти просто боїшся його, не знати чому! Ти ж відьма, і якби ти тільки захотіла, ми могли би… він би… ми б зажили собі спокійно…

— Северусе, припини! — урвала його мати. — Не смій таке казати, навіть думати так не можна! Ні про кого — а особливо про власного батька!

— Батька! — презирливо скривився хлопчик. — Ніби це має якесь значення.

Айліна знову нічого не відповіла.

«Цікаво, з ким це ти могла гульнути, що вродилося отаке? — кричав їй під час сімейних сварок чоловік. — Не можу повірити, що хлопчисько має до мене якийсь стосунок!» І хоча ці безпідставні, гидкі звинувачення краяли їй серце, у глибині душі вона сама дивувалася: як могло таке статися, адже між її сином та її чоловіком спільним і справді було лише прізвище.

— Ну гаразд, вибач, — зітхнув Северус, та в його очах не було і сліду каяття. — Я більше не буду так казати… і думати. Я піду погуляю, не хочу, щоб він… батько приперся і побачив, що я не у школі.

— Куди ти підеш? — безнадійним тоном спитала мати.

— Яка різниця? — навіть не озирнувшись, він рушив вулицею, підгилюючи ногою якийсь камінчик, запхавши руки у кишені вилинялих джинсів. Якийсь час мати дивилася йому вслід, а потім, важко зітхнувши, пішла у дім.

Северус сам не знав, куди йде — просто йшов собі, куди ноги несуть. Злість і образа душили його так, що було важко дихати. Він дуже любив матір, але не міг зрозуміти її слабкості, нерішучості, страху перед чоловіком, і це доводило його до сказу. Вона вчила його всього, що знала сама, з дитинства готуючи до навчання у Гоґвортсі; він виріс, знаючи, що відрізняється від людей довкола, що його чекає зовсім інша доля — але це ніяк не впливало на репутацію «придуркуватого Снейпового малого» і «виродка п’яниці». Втім, він надто сильно любив маму, щоб звинувачувати її у чомусь, тому спрямовував усю ненависть на однокласників, на батька, на лихослівних сусідів…

Сам того не помітивши, Северус опинився в іншій частині міста — набагато чистішій і респектабельнішій ніж та, де мешкав він із родиною. Не бажаючи привернути до себе увагу місцевих жителів, хлопчик оминув вуличку охайних будинків і поплентався туди, де крізь живопліт і невисокі дерева виднілася невеличка галявина.

— Лілі! Тримай! — долинув до нього різкуватий дівчачий голос, і над кущами злетів великий смугастий м’яч.

Северус зупинився. Зустріч із якимись незнайомими дівчатами аж ніяк не входила у його плани. Він хотів уже забратися звідси геть, поки його не помітили, однак наступної миті трапилося те, що змусило його прикипіти до місця.

— Туню, тепер ти лови! — гукнув інший дзвінкий голос, і над кущами знову злетів м’яч.

Злетів — і зупинився.

Застиг у повітрі.

— Лілі! — обурено закричала перша дівчинка. — Це нечесно! Опусти його, опусти негайно, бо я все розповім мамі!

— Та годі тобі! — засміялася друга. — Це ж просто гра!

М’яч досі висів у повітрі.

— Я не хочу грати у такі дурні ігри!

— Ой, Туню, ну чого ти така нудна, — м’яч гупнув об землю. — Я ж не ображаюся, що ти вмієш ходити на руках, а я ні…

— Це інше! Багато хто з нормальних людей вміє ходити на руках, але ЦЕ…

Затамувавши подих, Северус наблизився до живоплоту і обережно розсунув гілки тремтячими від нервового збудження пальцями.

Одна з дівчаток, старша, нічим особливо не відрізнялася від тих, з ким він мусив ходити до школи — хіба що була краще одягнена і виглядала доглянутішою. Сердито насупивши майже непомітні світлі брови, вона стояла, склавши руки на грудях, і колупала носком туфельки пісок. Її біляве волосся було стягнуте у дві тугі коси, що звисали обабіч видовженого обличчя.

Глянувши на другу, хлопчик відчув, як усередині нього затремтіло щось, досі незнане — тепле і щемке водночас. Що було причиною цього — дивовижний зелений погляд мигдалевидних очей? Хмара темно-рудого волосся, зібраного у вже доволі розпатланий хвіст? Чи достатньо було усвідомлення того, що дівчинка теж була ненормальною в очах інших людей, а це означало, що він більше не самотній у цьому Богом забутому містечку? Він не знав, та й не думав про це, він просто відчував, як його повільно переповнює радість упізнавання, хвиля несміливого щастя; бачив, як довколишній світ переливається досі невидимими барвами. На блідому обличчі розквітала усмішка — справжня, щира, радісна усмішка.

У цю мить Северус Снейп ще не знав і не міг знати, чим для нього у далекому майбутньому обернеться ця випадкова зустріч. Можливо, якби його майбутнє, на яке він так сподівався, показало би йому своє справжнє обличчя, він негайно розвернувся би і забрався геть, і ніколи більше не шукав би зустрічі з цією рудою дівчинкою, забути яку йому вже не судилося.

Але цього не сталося, тому він стояв і далі, спостерігаючи, як вона сперечається з сестрою, трохи схиливши голову на плече і примружившись. Вона перекидала з руки в руку смугастий м’яч, не знаючи ще, що приховане у цих руках, яка сила тече крізь її тіло, і що ця сила — те, що пов’язує її з незнайомим хлопчиком, який цієї ж самої миті не може відвести від неї очей, боячись видати свою присутність.

Пов’язує нерозривно і навічно.

 

[КІНЕЦЬ]