26. [смерті немає]

У будинку на площі Ґримо, 12, було тихо. Гаррі Поттер стояв перед прочиненою шафою і дивився на елегантну чорну мантію, яку мав надягнути через два місяці — у той день, коли він нарешті назве Джіні Візлі своєю дружиною.

Час розкидати каміння добіг кінця. Настав час збирати каміння і будувати з нього нове життя. Кожен день, що наближав його до весілля, сповнював його серце щемкою радістю, однак на душі досі лежав той найважчий камінь, який ніяк не можна було прибрати. І це лякало Гаррі, бо менш за все він хотів принести у свою сім’ю гіркий тягар минулого та покласти його на плечі. Вона, не вагаючись, розділила би його з ним — так, як робила це завжди, мужньо, без нарікань і зайвих слів, та йому не хотілося свідомо прирікати її ще й на це.

Він мусив із кимось поговорити. Не з Герміоною, чиї очі відразу наповняться сльозами, а йому менше за все він хочеться чути чергове «Ох, Гаррі», яким би щирим воно не було. Не з Роном, який, на своє щастя, просто не зможе його зрозуміти, як би щиро цього не прагнув.

Відповідь прийшла несподівано. Вона була такою очевидною, що він ледь не розреготався.

«Знаєш, у нас на Рейвенклові його теж не любили. Дехто, особливо з молодших, навіть боявся. А мені завжди було так цікаво: що ж з ним сталося? Чому він став… таким? Дивно, що мало хто над цим замислюється, бо ніхто ж не народжується лихим від самого початку… хоча мені він ніколи й не здавався по-справжньому лихим. Я завжди думала, що він просто дуже нещасливий… бо щасливі люди такими не бувають».

Луна Лавґуд.

Його рука ледь тремтіла, коли він сів за листа до Луни. Він зупинявся, гриз кінчик пера, закреслював слово чи навіть ціле речення, рвав пергамент і починав спочатку. Непроста це справа — написати листа так, щоб він не був схожим на ниття обділеної увагою дитини чи на істерику під впливом моменту. До того ж, Луна ніколи не була йому настільки близьким другом, як Рон чи Герміона, і він не дуже добре уявляв собі, як саме варто їй писати… власне, він ніколи не писав їй листів. 

Але зрештою справу було завершено. Гаррі склав листа, не перечитуючи, — йому здавалося, що якщо він це зробить, то станеться те саме, що й з десятком попередніх чернеток, — і прив’язав його до лапки своєї нової вухатої сови. Стоячи біля вікна, він стежив, як поволі зникає у небі маленька темна крапка. Тепер залишається тільки чекати…

 

— Салют, Гаррі!

Вона стояла на порозі будинку і радісно всміхалася. Її довге попелясте волосся, абияк заплетене у дві коси, звисало аж до пояса. На ній були широкі джинси, заляпані фарбою, і якийсь чудернацький смугастий балахон. З шиї Луни звисало кілька мідних брязкалець, схожих на мініатюрні дзвіночки, а на плечу був латаний-перелатаний наплічник.

— Вибач, що не відповіла на листа. Я саме була у мандрівці, — вона кивнула на свій наплічник. Тому вирішила, що краще буде одразу приїхати.

— Та нічого, — усміхнувся у відповідь Гаррі, сам дивуючись, як він радий її бачити. — Проходь.

Луна недбало кинула свої речі просто на підлогу у передпокої і рушила у вітальню слідом за Гаррі, зацікавлено роззираючись навсібіч.

— А звідки ти приїхала? — спитав Гаррі, коли вони сіли за великий круглий стіл у вітальні. 

— Я була у Північній Америці, в Канзасі, — радісно пояснила Луна. — Там неймовірно цікаві пшеничні поля! Я знайшла там місячних тільців, і, хоча вони дуже лякливі, мені вдалося побачити, як вони танцюють уночі під місячним сяйвом… це просто фантастично! — від цього спогаду її блідо-блакитні очі засяяли щирим захватом. — Я навіть зібрала їхній послід для… але ж ти не про це хотів зі мною поговорити, правда? 

Вона змінила тему так несподівано, що він застиг із дурнувато роззявленим ротом, забувши, що взагалі збирався сказати.

У вітальні з’явився Крічер — охайний, вбраний у чистий блакитний рушничок, з медальйоном «хазяїна Реґулуса», начищеним до блиску. Схоже, що увесь свій вільний час домовик проводив, натираючи його, — так, як це колись робив Персі Візлі зі своїм значком старости.

— Хазяїне Гаррі, — проквакав він. — Принести чаю з печивом, чи ваша гостя бажає ще чогось?

Побачивши ельфа-домовика, Луна сповзла зі стільця і опустилася на коліна поруч із ним, простягнувши долоню.

— Привіт, — не дочекавшись відповіді, вона сама взяла зморшкувату ручку ельфа і обережно її потисла. — Ти, мабуть, Крічер?

Від подиву вицвілі очі домовика збільшились удвічі, ставши схожими на чайні блюдця. Він перевів вражений погляд з Луни на Гаррі.

— Крічере, привітайся, — якомога серйозніше сказав Гаррі, стримуючи сміх. — Це моя приятелька, Луна Лавґуд.

— Мої шанування, — ельф-домовик легенько вклонився. — То чи будуть у вас ще якісь побажання до старого Крічера?

— Тільки чай і печиво, дякую, — сяйнула усмішкою Луна, встаючи з колін. Крічер ще раз вклонився і попрямував на кухню, мугикаючи щось під свій довжелезний ніс. З того часу, як Герміона, Джіні й Гаррі спільними зусиллями таки позбулися верескливого портрета Вальбурґи Блек — крики і прокляття, якими це супроводжувалося він пам’ятатиме ще довго — домовик практично постійно перебував у напрочуд доброму гуморі.

— Як поживає твій тато? — спитав Гаррі, коли вони вже розлили чай по чашках. 

— Чудово, дякую, — відповіла Луна, погойдуючись на стільці. — Щоправда, зараз він майже увесь час зайнятий — має купу роботи.

— Що, «Базікало» процвітає? — він не міг стримати усмішку, згадавши божевільні заголовки і кривулясті ілюстрації.

— Ой, ні. Тато більше не видає журнал… принаймні поки що. Він вирішив, що видавнича справа — це лише прелюдія до його справжнього покликання, до літератури.

— Он воно що, — Гаррі все важче було зберігати видимість серйозності. — І що ж він пише?

— Власне, зараз він пише книжку про тебе, — буденно, немов про погоду за вікном, повідомила Луна.

— ПРО МЕНЕ?! — Гаррі захлинувся гарячим чаєм від думки, що його першим біографом може стати Ксенофілій Лавґуд, чоловік, який видавав найекстравагантніший із відомих йому журналів, полював на неіснуючих істот і тримав у домі вибуховий ріг небезпечної африканської тварини.

— Ну, не лише про тебе, — уточнила Луна. — Про всіх нас, про перемогу над Волдемортом, про події у Гоґвортсі… ну ти розумієш. Після того, як Ріта написала свою книжку, тато вирішив, що більше не може дивитися, як ця дилетантка зі шкіри пнеться, щоб заробити на викривленні фактів та відвертій брехні. Тому він почав роботу над альтернативною версією, щоб скласти, так би мовити, конкуренцію…

При згадці нового бестселера Ріти Скітер Гаррі спохмурнів. Коли він побачив у «Щоденному віщуні» анонс її чергового опусу під назвою «Северус Снейп: супостат чи святий?», його охопила нестримна лють, змішана зі страхом: не важко було уявити, ЩО би почалося, якби всюдисущій Ріті якось стало відомо про таємницю, що пов’язувала їх зі Снейпом. Втім, прочитавши книжку, де вже традиційно дісталося й самому Гаррі (бідолаха продавець у «Флоріш і Блотс» був ладен крізь землю провалитися від сорому, коли Гаррі зайшов у магазин і незворушно попросив продати йому екземпляр), він вже й не знав, що гірше: те, що Ріта могла написати, чи те, що вона насправді написала. Обурена не менш за нього, Джіні кинула книжку у розпалений камін, але від цього Гаррі стало не набагато легше — це ніяк не змінювало того факту, що тисячі людей її прочитають, і, що гірше, повірять у написане.

— Але годі про Скітерку, — урвала сама себе Луна. — Татів знайомий, який погодився видати його майбутню книжку, казав, до речі, що її писанина дуже погано продається — набагато гірше, ніж її книжка про Дамблдора. Схоже, люди остаточно втратили до неї довіру.

Гаррі подумав, що це не дуже в’яжеться з баченою ним чергою у «Флоріш і Блотс», що тяглася аж на вулицю, і якій міг позаздрити Ґільдерой Локарт у свій зірковий час, але вирішив промовчати.

— Так, справді, — погодився він. — Луно, мені потрібна твоя… порада. Мені здається, що ніхто, краще за тебе, не зрозуміє. Коли загинув Сіріус, я ледве не здурів, але зараз… це у сто разів гірше, бо…

— Професор Снейп, — тихо мовила Луна. — Ти хочеш поговорити про нього.

— Так, — видихнув Гаррі. — Точніше, про те, що мені з цим робити. Як змиритися з тим, що я дізнався правду лише тоді, коли було вже пізно? Розумієш, я знаю тебе не перший рік, і мене завжди дивувало, як легко ти ставишся до смерті… як тобі це вдається?

Якийсь час Луна мовчала. Розламавши навпіл хрустке печиво, вона не відводила очей від половинок — так, немов між ними їй відкрився таємний світ, де вона шукала відповідей на всі питання.

— Просто смерті у певному сенсі взагалі немає, — нарешті озвалася вона. — Все це тимчасово. Рано чи пізно ми знову зустрінемося з ними, і тоді вже більше ніколи одне одного не втратимо.

— Ти справді у це віриш? — Гаррі не хотів цього, але у його голосі вчувався гіркий скептицизм. 

— Авжеж, — Луна звела догори свої світлі брови. — А ти хіба ні?

— Мені бракує віри, — зізнався він.

— Але ж Гаррі, ти сам чув їх — тоді, у міністерстві.

— Я навіть бачив їх, — Луна була першою, кому він про це розповідав. — У ніч битви за Гоґвортс. Воскресальний камінь, одна зі Смертельних Реліквій… ти ж знаєш.

Луна мовчки кивнула. Вона не дивувалася і не перепитувала — дівчина, що з народження жила у світі фантазій, що звикла так легко стирати межі між казкою і реальністю, вигадками і фактами так легко, мовби витирала пил зі столу.

— Я бачив їх: Сіріуса, Люпина, маму з… — він замовк, переводячи подих. — Я говорив із ними.

— Ну тоді ти й сам знаєш, що смерть — це не кінець.

— Знаю, але я… загубив той камінь. Я намагався потім його знайти, але марно. Я хотів скористатися ним один-єдиний раз, просто щоб… щоб раз і назавжди все з’ясувати. Щоб подякувати. Щоб… ти навіть не уявляєш, як це боляче, коли ти просто не можеш поговорити.

Луна крутила між долонь велику квітчасту чашку і замріяно всміхалася, не відводячи від неї очей.

— Це добре, Гаррі.

— Добре?!

Ніяк не реагуючи на мимовільну грубість, Луна зробила ковток зі своєї чашки, а потім підняла на нього погляд своїх блакитних очей — лагідних і трохи сумних.

— Добре, що тобі від цього боляче. Це означає, що все правильно розумієш.

— Вибач, — він ледь торкнувся її руки. — Мабуть, ти права. Мене не покидає відчуття… не знаю, як його описати. Немов щось усередині мене зсунулося і тепер ніяк не стане назад. І від цього буває так важко на душі, що хочеться кидатися на стіни. Джіні робить вигляд, ніби нічого не помічає, але я ж розумію, що їй теж зі мною важко. Хоча б заради неї… я хочу примиритися з усім й жити далі, але цього не буде, якщо я не розставлю всі крапки над «і». А це неможливо, бо його… професора Снейпа немає. Замкнене коло, від якого я, мабуть, здурію.

— Не здурієш. Ми сильніші, ніж самі думаємо, бо інакше в нас не було б стільки випробувань.

— Мені так не здається.

— Але це правда, — твердіше, ніж зазвичай, мовила Луна. — Гаррі, ніхто з нас не може мати більший тягар, ніж здатен понести, інакше ми б зараз тут не сиділи й не розмовляли б.

На це у Гаррі не знайшлося заперечень.

— Знаєш, що було останнім, що я йому сказав? — поволі промовив він, немов зізнаючись у чомусь ганебному. — «Убий мене, боягузе». Як гадаєш, на це можна просто махнути рукою? Я намагаюся про це не думати, але я не можу цього забути. Часом воно просто приходить до мене — уночі, коли ні руки, ні мозок нічим не зайняті. І тоді мене починає душити така злість, така ненависть, ніби Волдеморт не помер, ніби його частка досі сидить десь у мені…

— Але ти можеш із ним поговорити, — раптом урвала його Луна.

Гаррі вирячив очі.

— Портрети, Гаррі, — вона легенько помахала вкритими цукровою пудрою пальцями Фінеасові, який увесь цей час не зводив з неї очей. Професор Блек гордовито пирхнув і відвернувся, розглядаючи свої рукавички, однак не пішов із картини.

На обличчі Гаррі промайнуло розчарування. Він запросив Луну, не маючи особливих очікувань, але тепер, коли вона переступила поріг його дому, він не міг не зізнатися собі у тому, що покладає на неї якусь химерну надію — так, ніби вона володіє якимось таємним знанням, невідомим йому. Він справді очікував поради, і сам гнівався на себе за це, бо що могла йому порадити дівчина, яка лише кілька місяців як закінчила Гоґвортс?

— Якби ж то. Звісно, я думав про це. Але там немає його портрета. Герміона казала, що на момент смерті він уже не був директором Гоґвортсу, тому магія школи не подіяла…

— Я знаю, що його там немає, — м’яко урвала його Луна. — Але ти можеш це виправити.

— Я?

— А хто ж іще?

Він досі дурнувато витріщався на неї.

— Гаррі, невже ти думаєш, що професорка Макґонеґел відмовить тобі, якщо ти попросиш її розмістити у школі портрет, який сам же й замовиш?

Гаррі кліпнув очима. Луна тим часом знову поглянула на Фінеаса і ледь усміхнулася.

— Ти ж не думаєш, що всі ці портрети з’явилися тут самі собою? Герміона каже правду, але вона мала на увазі магію школи, а це окремий випадок. Звісно, такі речі коштують грошей…

— І то дуже великих, — зверхньо пробурчав Фінеас Ніґелус. — Справжнє мистецтво завжди високо цінується, навіть у ці вульгарні часи. На створення мого портрета давав гроші кожнісінький член родини Блеків. Звісно ж, вони звернулися до справжнього майстра, не якогось там вуличного голодранця з мольбертом…