7. [гріхопадіння]

 

The farther I fall I’m beside you, as lost as I get I will find you 

The deeper the wound I’m inside you 

For ever and ever I am a part of you and me — 

we’re in this together now 

(Trent Reznor)

 

Був дощ. Тихий і спокійний, навіть не дощ, а так, дрібна, набридлива мжичка. Стояла саме така погода, яка найбільше пасувала листопадові — найпохмурішому, найбезрадісному осінньому місяцеві.

Дрібні, майже непомітні краплини зливалися з поверхнею брудної річки, що зміїлася околицею містечка. Під цією мжичкою вода здавалася ще гидкішою, ніж зазвичай, нагадуючи кольором мокрий асфальт. 

На березі річки, там, де закінчувалася забудова і починалися зарості верболозу, виднілася худорлява фігура молодого чоловіка у довгому темному плащі. Він стояв, трохи схиливши голову і мерзлякувато сховавши руки у кишені. Довгі вологі пасма чорного волосся звисали обабіч вилицюватого обличчя і спадали на очі, однак він не звертав на це уваги.

Здавалося, він не звертає уваги ні на що довкола себе.

Северус Снейп з дитинства ненавидів останній місяць осені. Жалюгідна вуличка, на якому мешкала сім’я «отого навіженого Тобіаса Снейпа», цієї пори здавалася ще бруднішою і жалюгіднішою. Споглядаючи цей безрадісний пейзаж, він пригадував, що за цієї погоди, у цю пору року його втомлена, мовчазна матір ставала ще втомленішою та похмурішою — мабуть тому, що її чоловік боровся з осінньою хандрою, прикладаючись до пляшки частіше, ніж зазвичай, а потім зривав злість на дружині з сином, що потрапляли йому під гарячу руку.

Після вступу до Гоґвортсу Северус більше не мусив бути вдома восени, однак листопад назавжди закарбувався у його пам’яті як найбільш паскудний місяць року.

Нечисленні маґли, що досі мешкали тут, на Прядильному Кінці, ховалися від негоди у своїх вбогих будинках, і це було єдиною втіхою Снейпа. За хорошої погоди він сам, як правило, сидів удома, не бажаючи зайвий раз потрапляти їм на очі, провокуючи плітки на тему, чи не наркоман часом отой Снейпів хлопець, куди він постійно зникає, і чим, заради Бога, він узагалі займається у тій своїй халупі.

Звісно, так бувало тоді, коли він не був поруч із Темним Лордом або іншими смертежерами, але…

Але зараз Снейп не хотів думати про свого повелителя.

Берегом річки швидко рухалася ще одна постать — жінка, одягнена у вишневий плащ із каптуром. З-під каптура вибивалося неслухняне пасмо рудого волосся, і жінка нервовим жестом постійно ховала його назад. Якби хтось міг бачити її обличчя, то звернув би увагу на почервонілі очі й припухлі повіки — так, ніби вона недавно плакала.

Вона помітила його не одразу. Зауваживши чоловічу постать у темному плащі, жінка застигла на місці, немов роздумуючи: підійти ближче чи непомітно забратися геть. 

Зрештою, зважившись, вона зробила кілька кроків уперед і, відвівши рукою гілля верболозу, наблизилася до нього.

— Северусе… ти?..

Від звуку її голосу він розвернувся так різко, немов почув за спиною готову до нападу змію… і застиг на місці. Його чорні очі на мить спалахнули вогнем — але вогонь миттєво згас, розсипавшись холодним попелом. Йому було лише дев’ятнадцять років, але він уже звик ховати свої почуття — звик настільки, що навіть наодинці з собою тримався за цю звичку, що вже майже стала інстинктом. 

— Я. Хто ж іще, — зрештою відізвався він якомога байдужіше і знизав плечима. — Не очікував зустріти тебе тут, місіс Поттер.

На останньому слові його вуста скривилися так, ніби він проковтнув щось неймовірно бридке.

— Ти… — Лілі розгубилася. Було очевидно, що для неї ця зустріч стала такою самою несподіванкою. — Що ти тут робиш?

Ідіотське питання було єдиним, що спало їй на думку. Северус ледь помітно звів брови.

— Я тут живу. Чи ти забула? Логічніше було би поставити це питання тобі, хіба ні?

— Нещодавно померла моя мама. Ми з Петунією приїхали на похорон і… мусили затриматися, щоб владнати різні питання, пов’язані зі спадщиною.

— Співчуваю. — у його голосі не було й тіні співчуття. — Але навряд чи їх можна владнати тут.

— Я… просто вирішила прогулятися знайомими місцями. Згадати дитинство, — Лілі чомусь почувалася так, ніби мусить виправдовуватися, і у її голосі промайнула виклична інтонація.

Северус, що досі уникав її погляду, нарешті глянув їй в обличчя, і його вуст торкнулася саркастична посмішка.

— Чудова погода для спогадів.

Помітивши сліди недавніх сліз на її обличчі, він додав:

— Бачу, ти й досі маєш пречудові стосунки зі своєю сестрою-маґелкою.

— Це тебе не стосується! — миттєво спалахнула Лілі.

— О, вибач, — він знову байдуже знизав плечима. — Просто спостереження.

— Я спитала, що ти тут робиш, бо… бо справді не думала, що ти досі живеш тут, — це могло би виглядати як спроба змінити неприємну тему на більш доречну, якби не одне «але». Ця тема була ще неприємнішою. Ба навіть більше — вона була небезпечною. — Після того, як ти долучився до Відомо-Кого…

— Це не означає, що я мушу жити з ним під одним дахом і їсти за одним столом, — отрути у його голосі побільшало.

— І ти… ти так спокійно про це говориш? Що став на його бік? Долучився до лав цього монстра? Чому?

Він мовчав. Йому не хотілося казати нічого, крім правди — але правда не зірвалася би з його вуст навіть під тортурами. Відвівши очі, він дивився, як тріпоче останній листочок на тонкій гілочці верболозу прямо перед його обличчям — аж доки вітер не зірвав його, не підхопив і не поніс геть.

— Ну то піди і здай мене аврорам. Ордену Фенікса… чи як ви там себе називаєте. «Ти обрав свій шлях, я — свій», це були твої слова, пам’ятаєш? Тож давай зупинимось на цьому і не будемо обговорювати причини своїх виборів.

— Северусе! — Лілі не знала, чому ця байдужа відстороненість, за якою ховалася гіркота, раптом зачепила її за живе так, як не зачепили жодні благання про прощення, що їх вона вислуховувала тієї ночі у Гоґвортсі. Її голос забринів, і вона різко, майже виклично підняла голову. — Чому? Я…

Вона затнулася. Дивлячись на порожнечу, яка своєю чергою дивилася на неї з його очей, вона раптом зрозуміла, чому. 

— Ти що, хочеш закінчити свої дні в Азкабані через… це? — в її очах стояли сльози, але у голосі виразно вчувалася злість. На нього? На себе? На них обох? На непереборні обставини? На Петунію, якій заманулося вчинити скандал саме цього дня? Вона не могла вказати адресата, але злість стискала їй горло, вимагаючи виходу. — Не будь таким дурнем! Ти ще не занапастив свою душу…

— Мою душу?! — Северус зірвався майже на крик. — Кому яке діло до моєї душі?

— Мені! — слово вирвалося у неї раніше, ніж вона встигла його усвідомити. Його очі розширилися, і він відсахнувся від неї так, немов його вдарили по обличчю. Всі гіркі, отруєні багаторічною образою, люттю і непрощенням, слова, готові зірватися з його губ, випарувалися. Він був обеззброєний. Вкотре обеззброєний нею. Він ладен був просто забратися геть, і у нього вистачило би на це сил, якби… якби вона раптом не схопила його за руки.

— Не роби цього з собою, — її злість змінилася майже благанням. — Северусе… прошу…

«Чому? Чому ти не сказала цього раніше?!» — беззвучно кричало все його єство.

Його серце обірвалося і полетіло вниз, у бездонний колодязь. Вивільнивши руки, він своєю чергою стис її зап’ястки, збираючись вирватися з її полону, відштовхнути її геть, остаточно зректися — так, як зреклася його вона — якого болю би це йому не вартувало.

Але вона, відкинувши голову, подивилася йому у вічі — дивним, не властивим їй вологим поглядом, у якому — попри сльози, попри печаль і благання — виразно читався… виклик. Він мав би її відштовхнути — але натомість він рвучко притягнув її до себе і, не думаючи ні про що, накрив її вуста своїми, мабуть, востаннє у житті не думаючи про наслідки.

Лілі здригнулася всім тілом. У відповідь на це якась частина його свідомості залементувала, вимагаючи негайно відступити… але натомість він стис її руки ще міцніше. Наступної миті її губи розкрилися назустріч йому — і цей зрадницький голос затих. Холодний металевий обруч, що стискав його груди, розлетівся на тисячу пекучих уламків. Він цілував її знову й знову — з усією нерозтраченою ніжністю і з усією пристрастю, що роками спопеляла його дні й отруювала його ночі.

«Відпусти мене… відштовхни мене… відштовхни й забирайся геть, подалі від мого клятого життя… не роби мене ще слабкішим… я не хочу, не хочу… хочу…хочу!»

Обійнявши її однією рукою за талію, він притис її до себе. Іншою скинув каптур з її голови, запускаючи пальці у її сплутане м’яке волосся. Наступної миті він відчув її прохолодні пальці на своєму обличчі — і увесь самоконтроль, чи не єдине, чим він міг пишатися, провалився кудись у безодню, забираючи з собою останні крихти зв’язного мислення.

Припавши губами до її шиї, вдихаючи її запах, що нагадував аромат яблук і полину, він гарячково, бездумно й сліпо розстібав ґудзики на її одязі. Вона не пручалася. Глибоко видихнувши, вона відкинула голову і вигнулася йому назустріч.

Ніхто з них не міг би сказати, як і коли вони обоє опинилися на землі, серед високої пожухлої трави і верболозу. Це не мало значення — як не мав значення дрібний дощ, як не мав значення вітер, як не мала значення порожня пачка від цигарок, що байдуже пропливала темною водою річки. Єдине, що мало значення, це її руки, що ковзнули під його одяг, торкаючись розпаленого пристрастю тіла; погляд її очей, у яких дивна, не властива їй покора переплелася з викликом і… полегшенням; її дихання, що ставало все уривчастішим; її голос, яким вона ледь чутно прошепотіла:

— Все добре…

І все було добре. Страх і нерішучість розсипалися на порох, капітулювали перед жагучим бажанням оволодіти нею, зробити її своєю. Жінку Джеймса Поттера, яку він, Северус Снейп, відібрав у нього, принизивши його, здобувши над ним перемогу; і тепер вона належить йому — така кохана, така прекрасна і бажана — вся, цілковито і повністю лише його.

«Лілі…»

І ненависть відступила, забравши з собою думки про Поттера. Його більше не існувало. Не було більше й Темного Лорда, зникло все, що могло би порушити цю крихку мить украденого щастя. Тут і тепер вона належала тільки йому — як і тоді, у далекому дитинстві, коли вони сиділи поруч на березі річки і кидали у каламутну воду камінчики, обговорюючи таємничий світ магії, куди вони обоє ще тільки мали увійти. Тут і тепер теж були чари — давні, як сам світ чари, що існували з самого початку людства. Стародавня, первородна, вічна магія, що виникає між чоловіком та жінкою. Єдине, що по-справжньому здатне подолати смерть.

Його рука змією обвилася навколо її талії. Лілі Поттер — ні, зараз вона знову була Лілі Еванс — впала на спину, тягнучи за собою Северуса Снейпа… туди, звідки не було вороття. Підкоряючись давньому, як сам світ, інстинкту, їхні тіла злилися. Все інше довкола згасло, втративши свої назви і своє значення, аж поки незнана досі насолода не пронизала все його єство так, що це було майже боляче, що від цього, здавалося, от-от зупиниться серце.

…Але воно не зупинилося. Вже одягнені, вони сиділи спинами один до одного майже в однакових позах — зціпивши пальці, дивлячись на зім’яту їхніми тілами траву. Дощ припинився, натомість розгулявся вітер — він бавився чорними й рудими пасмами, сплутуючи їх між собою.

— Навіщо, Лілі? — спитав він рівним тоном, у якому ніщо — майже ніщо — не нагадувало про той жар, який вона ще й досі відчувала у собі.

— Я не знаю… — тихо відгукнулася вона таким самим тоном. — Не знаю, Северусе…

Він був вдячний їй за те, що вона відповіла саме так. Не заплакала й не всміхнулася, або, що найгірше, не поглянула на нього з жалістю. Однак десь на периферії його свідомості лунав пронизливий, гнівний крик: «за що?! чого ти цим добилася?» — і йому здавалося, що тепер він лунатиме там довіку.

Лілі підвелася з землі, повільно застібаючи ґудзики свого плаща.

— Мені… мені час іти.

— Так. Звичайно. — він кивнув, не встаючи і не підводячи голови.

— Може… може ще якось зустрінемося, — до смішного банальні слова здавалися непристойно недоречними. Втім, як і будь-які інші слова у цій ситуації.

— Можливо, — він навіть не спробував зробити вигляд, ніби у це вірить.

— Северусе… — щось у її голосі змусило його нарешті подивитися на неї.

— Що?

— Пробач.

Він нічого не відповів, а вона вже бігла геть, знову накинувши на голову каптур. Коли її постать зникла між очеретів і верболозу, він ліг на землю і довго лежав так, просто дивлячись у сіре небо, несвідомо видираючи з землі жмутки мертвої бурої трави і розтираючи їх між пальцями.

Він знав, що вони більше ніколи не побачаться.