18. [«з великою любов'ю, лілі»]

Якби доля Северуса Снейпа мала людське обличчя, це було би, мабуть, найбільш цинічне обличчя на світі. 

Син одного заклятого ворога виявився його власним. Дім іншого — єдиним пристанком, де його точно ніхто не міг би знайти, адже Снейп досі залишався Тайнохоронцем, хоча ніхто з Ордену, звісно, й подумати про це не міг.

Будинок на площі Ґримо, 12, й надалі надійно зберігав довірені йому таємниці, але люди, у чиїх очах Снейп був зрадником і вбивцею, не могли цього знати. Тож можна було робити що завгодно без будь-якого ризику. Кричати, битися головою об стіну, нищити речі — та це було надто небезпечно; надто вже великою була ймовірність — ні, спокуса, — незворотно втратити розум і більше ні за що не відповідати. Можна було просто лягти на брудну підлогу і тихо чекати смерті — але хто тоді завершить почату ним справу, хто виконає обов’язок, яким він був незворотно зв’язаний?

Так. Потрібно було довести до кінця… справу, розпочату вісімнадцять років тому. Зробити це власноруч. Бо так вже вийшло, що лише той, хто створив життя, знав, як загасити його так, щоб це не виявилося марним.

«Ти ж завжди довести, що вартий чогось? Що ти — не пусте місце? Тож ось воно: доля дала тобі цей шанс. Хіба можна було сподіватися кращої можливості?»

«Я не хочу. Я НЕ ХОЧУ!»

На що він сподівався, прийшовши до родового гнізда Блеків? Що хотів тут знайти? На якусь мить зняти маску і побути самим собою? Поглянути в її обличчя — адже мусила бути у цьому клятому будинку бодай якась фотографія? 

Так. Він хотів уперше в житті подивитися в очі матері свого вкраденого — а тому нелюбого і назавжди втраченого сина.

Хотів?..

«Ні. Я цього не витримаю».

«Може й так. Однак без цього ти точно не витримаєш».

Ледве тримаючись на ногах, хапаючись за стіни, немов сліпий, він увійшов до кімнати любого хрещеного батька Гаррі Поттера.

Ненависний Сіріус Блек — хрещений його сина. Чи можна було уявити собі абсурднішу річ? Саме Блека хлопець любив понад усе — і той відповідав йому такою ж любов’ю, тоді як їх, рідних по крові, не пов’язувало нічого, крім впертої ворожнечі та сліпої ненависті.

Вилинялі червоно-золоті кольори ґрифіндорських прапорів, потерті оксамитові порт’єри, старі фотографії, плакати на стінах та інший непотріб — все це розпливалося перед очима. Сам не знаючи, що саме він сподівається знайти, Снейп вивертав шухляду за шухлядою, безцеремонно викидаючи на підлогу рештки чужого життя, і вперто шукав, перетрушуючи книжки, розгладжуючи і знову зминаючи якісь папірці…

І ось нарешті бліді аж до прозорості пальці вихопили з небуття пожовклий конверт. Снейпові перехопило подих, ніби хтось вдарив його у груди, адже й через сотню років він впізнав би руку, що підписала адресу на конверті.

Її почерк — незмінний зі шкільної лави. Вицвіле чорнило — як доказ її існування.

Тремтячими руками він витрусив з конверта два списаних цим почерком аркуші, не зауваживши фотографії, що випала слідом. Пожадливо ухопив листа — і почав читати, гарячково вбираючи кожне слово. 

Час немов зупинився. Запалений погляд знову й знову перескакував з рядка на рядок, щоразу чіпляючись за останні слова.

«З великою любов’ю, Лілі».

«Мені потрібна твоя любов. Завжди була потрібна. Але ж ти не любила… мене ти ніколи не любила, Лілі… тоді чому, чому, ЧОМУ ТИ НА ЦЕ ПІШЛА?!»

«…розбив жахливу вазу, яку Петунія подарувала мені на Різдво (я не нарікаю)…»

Лист здавався звичайним буденним листом щасливої молодої жінки, дружини і матері. Але він сочився брехнею. Кожне невинне слово мало подвійне дно, радість здавалася фальшивою, родинна ідилія — театральною декорацією. Бо сімейні ідилії не будують на фундаментах зі зради, брехні і особливим чином приготованих багатозільних настоянок. Бо не буває щастя там, де ламаються долі і вводяться у фатальну оману люди — нехай навіть і заради загального блага.

«Ти завжди була моїм світлом. Навіть, коли відвернулася, навіть коли відмовилася прощати, навіть коли з-поміж усіх чоловіків вийшла заміж за нього… ти все одно була останнім променем світла. Але чи можеш ти бути ним тепер, коли це стосується не лише нас двох? Так, того проклятого осіннього дня я вкрав — але ми обоє вкрали, і чий, чий злочин, зрештою, гірший?!»

«Йому лише рік, а він уже скрізь гасає на своїй іграшковій мітлі і такий собою задоволений! Я додаю фотографію, щоб ти побачив сам…»

Фотографія. Десь мусить бути фотографія.

Піднявши з підлоги чорно-біле рухоме фото, Северус відчув бажання розірвати цей шмат глянцевого паперу на найменші частини — і розчинитися у зафіксованій на ньому миті, щоб хоч так повернути собі втрачене, взяти своє, зайняти те місце, на якому він нікому не був потрібен.

Вперше він бачив перед собою такого Гаррі — кумедного малюка, що заливався сміхом. Не Хлопчика, Що Вижив, не «викапаного-Джеймса-тільки-очі-мамині», не впертого підлітка з шрамом на лобі, а просто дитину.

Свою дитину.

Свою?..

Хлопчик на фотографії був абсолютно щасливий. Він мав люблячих батьків, затишний дім та улюблені іграшки. Він з народження був оточений теплом і турботою, бо мав таку родину, про яку багато хто міг лише мріяти. І у цій родині ніколи не було й не могло бути місця для Северуса Снейпа.

Він безтямно переводив погляд з обличчя матері на обличчя дитини.

«Що ти зробила? Що ти накоїла, Лілі?!»

Це могло належати йому. Та не він був поруч, коли його син вперше усміхнувся, коли сказав своє перше слово, коли відсвяткував перший день народження. Поки Снейп в ім’я Темного Лорда тулився до замкових шпарин, щоб скоїти найбільшу помилку у своєму житті, Джеймс Поттер робив те, право на що мало би належати не йому. Поттер вкрав у нього все, що тільки можна було вкрасти… так, ненависть до Поттера вже стала традицією, звичкою, інстинктом. Але обман Лілі торкнувся і його, клятий ритуал Дамблдора запечатав і його очі. Тож чи міг Снейп звинувачувати Поттера у тому, що син його ненавидить, що вони один одному чужі, і що цього вже ніяк не змінити?

«Бийся, боягузе!»

«Ми дуже гарно й затишно відсвяткували день народження…»

«То вбий мене! Убий, як і його вбив…»

Але кого тоді звинувачувати? Її? Навіть тепер Северус не міг відчувати до неї злості чи люті. Навіть тепер, навіть зараз, після стількох років і після того, як останню брудну таємницю Дамблдора було викрито, він не міг відчувати нічого… крім любові. 

Любов була страшною. Вона не мала нічого спільного з тим романтичним почуттям, що оспівують поети. Вона боліла. Вона пекла. Вона була безжальною, впертою і жорстокою. Вона не підносила до небес — вона ламала кістки, розривала плоть і змушувала захлинатися власною кров’ю. Але любов була найкращим із того, що в ньому залишалося. Стрижнем, на якому трималося все, хоч вона з миті свого народження була Тією-Яку-Не-Можна-Називати.

Та більше так тривати не могло. 

Не треба боятися імен, сказав би Дамблдор.

«НЕ СМІЙ НАЗИВАТИ МЕНЕ БОЯГУЗОМ!»

— Кохаю тебе… — вперше у житті сказав він, дивлячись в обличчя давно мертвої жінки. — Кохаю. Кохаю. КОХАЮ!

Ниць — на вкритий пилом килим. Бліді руки судомно стискають фотографію. Вибух відчаю, якого ніхто не побачить, пекучі сльози, що залишаться на цьому килимі. Скляні, нерухомі погляди напівоголених маґлівських дівчат байдуже дивилися на чоловіка, що ступив за межу людського страждання.

Не витираючи сліз, він знову взяв до рук старого листа. Літери розпливалися перед очима. Чітким і виразним залишалося лише одне.

«З великою любов’ю, Лілі».

Він повільно склав дорогоцінний листок, що зберігав підпис Лілі та її любов, і сховав під мантію. Його погляд застиг на фотографії.

«Щаслива сім’я на фундаменті з брехні. Я мав би зненавидіти тебе за це, але не можу. Тебе — не можу».

Северус накрив долонею зображення чорнявого малюка і поглянув в усміхнене безтурботне обличчя Лілі. 

«Попри все, ти колись була моя. А він ніколи не був моїм, і цього не змінити. Нехай так і буде. Так… легше».

Легше?..

Розриваючи фотографію надвоє, він відчув себе так, ніби власноруч відриває собі кінцівку. І легше після цього не стало. Залишивши собі ту половинку, з якої всміхалася Лілі, він кинув на підлогу під комод ту, на якій були Джеймс і Гаррі, звівся на ноги і вийшов геть із кімнати.

У передпокої він зустрівся очима з власним відображенням у подряпаному дзеркалі, і щось у ньому змусило його зупинитися, підійти ближче.

Ніби багаторічна пелена впала з його очей. Як і будь-яка людина, він безліч разів дивився на себе у дзеркало, автоматично підмічаючи деталі на кшталт розстебнутого ґудзика. Але одна справа дивитися, а інша — бачити.

Лише зараз він по-справжньому побачив перед собою тінь Северуса Снейпа — чи навіть щось гірше за тінь. Щось, чим він раніше не був. Це він знав точно, хоч і сам не помітив, як відбулося це перетворення.

«Могили не прикрашають мерців».

Землисте, кістляве, пооране передчасними зморшками обличчя. Неохайне масне волосся, що звичає обабіч нього. Глибоко запалі мертві очі. Гірко викривлені губи. Все це належить йому, чоловікові, що пізнав її любов?..

Рука потяглася до грудей, міцно стиснувши глянцевий папірець, схований під чорною тканиною. Обличчя перекосила моторошна подоба усмішки.

«Тепер я подобаюся тобі, Лілі? Як тобі те, на що я… ми всі перетворилися?»

Клапоть фотографії, потворна тінь у дзеркалі і Хлопчик, Що Має Померти.

Найкраща родина у світі.