4. [небезпечне літо]

…Тьмяне жовте світло вкритої кіптявою гасової лампи ледь-ледь освітлювало маленьку кімнату з обдертими меблями, кидаючи якийсь хворобливий відблиск на обличчя чоловіка, що лежав на ліжку. Пошерхлі губи потріскалися від гарячки, змокле чорне волосся розсипалося по сірій подушці, на чолі блищали краплини поту.

У кімнаті було холодно, пронизливий осінній вітер свистів у щілинах дивом вцілілого вікна. Але Снейп не звертав на це ніякої уваги, бо його то кидало у жар, то починало страшенно лихоманити. Він почувався дуже хворим і розбитим, йому не вистачало сил навіть на те, щоб підвести голову, не кажучи вже про те, щоб устати і спробувати собі чимось зарадити.

Але найгіршим було не це.

Жар, що мучив його найбільше, був жаром її тіла. У шумі дощу за вікном йому вчувався її голос.

«Все добре», — прошепотіла вона, і не збрехала. Все справді було так добре, як він не смів і мріяти.

Не смів — але мріяв. Гнав від себе геть ці думки, кляв себе за них, але мріяв і далі, бо нічого не міг із собою вдіяти. І так тривало роками. Скільки років йому було, коли він вперше спіймав себе на такій забороненій думці? Тринадцять? Чотирнадцять? Чи це почалося ще з того дня, коли він, не по роках дорослий хлопчик, уперше побачив її, не по роках вродливу дівчинку? 

Виснажений гарячкою мозок грав з ним злі жарти: пляма світла на стелі зливалася з мороком, що панував у кімнаті; з павутинням, яким були затягнуті кутки, — і перед очима поставали картини з минулого, яких не можна було позбутися, просто заплющивши очі. Та сама річка, той самий порослий очеретом і верболозом берег — але інший день. Інший час. Інше життя.

…Липневий день. Сонце у зеніті. Повітря вологе й важке — ось-ось почнеться дощ. Двоє підлітків сидять зовсім поряд, спершись спинами на стовбур старої верби. Вона тримає на колінах розгорнуту книжку, і її очі зосереджено ковзають рядками, а на лобі лежить ледь помітна зморшка. Він теж робить вигляд, ніби читає підручник, але насправді його очі стежать за нею, жадібно вбираючи кожен порух її брів. Її легенька квітчаста сукенка, ледь вкриті засмагою плечі, недбало зв’язане у хвіст руде волосся — так близько, що він відчуває його запах. 

Запах літа. Запах вологи, що збирається у повітрі. Запах яблук, що лежать на траві під сонцем. Небезпечний запах, якому так важко чинити опір.

Йому нічого не хочеться так сильно, як її торкнутися. Просто торкнутися — але навіть на це він не може наважитись. Поруч із нею Северус почувається жахливо незграбним, і у грудях вкотре закипає образа на свою непривабливу зовнішність, худорляву статуру, заношений одяг і, передусім, на свою боязку нерішучість.

Чи винна у тому спека, чи щось інше, але раптом ця образа, немов хміль, б’є йому в голову, вибиваючи ґрунт з-під ніг. У нескінченному поєдинку між страхом і бажанням, що роками роздирає його єство, бере гору саме те, що він постійно намагається побороти. І цієї миті йому раптом бракне сили просто сидіти поруч — надто нестерпно спалахує прагнення бути з нею. Він обережно накриває її долоню своїми пальцями. Страх і нерішучість миттєво повертаються — ще сильніші, ніж до того; вони вимагають негайно втекти, відступити на звичну територію. Але відступати пізно. Вона підводить голову — і обпалює його своїм неймовірним зеленим поглядом, в якому подив зливається з ледве помітною іскрою лукавства. Нестерпно довга мить — і вона відчуває, як вона легенько стискає у відповідь його руку.

Холодний липкий згусток, що зрів у грудях, розлітається на тисячу палаючих уламків — і час зупиняється. Дивлячись на неї, відчуваючи сплетіння їхніх рук, Северус не вірить сам собі, не наважуючись навіть ворухнутися. Вона так близько, що можна відчути тепло її дихання на своєму обличчі, варто лиш схилитися трохи ближче… трохи небезпечніше…

Різкий гуркіт грому раптом змушує їх обох ледь не підскочити на місці. На сторінку її книжки падає перша краплина дощу. Вона закриває підручник, зводиться на ноги — і чари цієї миті ламаються, залишаючи по собі тільки тепло її руки у долоні.

— Ходімо, Северусе. Починається.

Він мовчки встає, стискаючи пальці в кулак, немов намагаючись зберегти краплину цього тепла якомога довше. Безсила злість на самого себе — жалюгідного невдаху, все життя якого, здається, зіткане з втрачених можливостей — не дозволяє йому промовити навіть слова у відповідь. Невиразне відчуття чогось незворотно загубленого стискає горло…

…і перетворюється на чад гасової лампи, на потворні вологі плями на стелі, на запах плісняви і понуре завивання вітру за вікном старого, занедбаного будинку, в якому її, справжньої, ніколи не було — і вже ніколи не буде. Знову жовте світло, злежана подушка, гарячий лоб і самотність — звична, всеохопна, до смерті остогидла самотність. Він зіщулився і судомно обхопив себе руками — так, як колись ловив дотик її руки.

Тоді йому було невимовно боляче від втраченого шансу на бодай якусь близькість. Але це було ніщо порівняно з тим, як він почувався тепер. Бо тепер він знав: ніколи не мати не так страшно, як отримати і тут же знову втратити.

«Заснути… вмерти… зникнути… що завгодно, крім цього пекла…»

…Лілі зробила ковток гарячого чаю з великої чашки у горошок, і ледве втрималася, щоб не скривитися. Її сестра Петунія, що сиділа навпроти, лише робила вигляд, що захоплено читає журнал; її прозорі очі щохвилини поглядали на сестру.  Чай був надто міцним, до того ж, у ньому бракувало цукру. Поборовши дурне дитяче бажання скористатися чарами назло сестрі, Лілі потяглася за цукорницею. Помітивши це, Петунія ще сильніше стисла свої безбарвні вуста.

Раптом щось голосно стукнуло у шибку. Ледь не сипонувши собі в чашку весь вміст цукорниці, Лілі обернулася до вікна і побачила велику сіру сову з прив’язаним до лапки листом.

— Знову сови… — пробурмотіла Петунія, поки Лілі впускала птаху до кімнати і відв’язувала листа. — Невже не можна ні дня обійтись без цього? Що там, світ стане сторч головою без тебе?

— Це Джеймс, Туню, — якомога миролюбніше пояснила Лілі. — Просто лист…

Сестра презирливо пирхнула, старанно вклавши у цей звук все, що вона думала про Джеймса Поттера.

— Боїться спати насамоті? Не може зав’язати шнурки? Вмирає від голоду, бо не може самостійно знайти холодильник? — Петунія мала такий паскудний настрій, що навіть не намагалася стримати своє роздратування.

За інших обставин Лілі неодмінно відповіла би, що вони з Джеймсом не мають холодильника, і, звісно ж, роздратувала би цим сестру ще більше. Але зараз дошкульні слова промайнули повз її свідомість, так, що вона навіть не відреагувала на них. На обличчі Петунії виразно відбилося розчарування і вона, наморщивши носа, знову взялася за свій журнал.

Лілі почувалася так, ніби лист від чоловіка був отруйною змією у її руках. На серці було неймовірно важко, душу роз’їдали такі муки совісті, які навряд чи були їй знайомі раніше. Вона ладна була вкинути листа у вогонь — тільки б не читати тих слів, повних любові та ніжності, на які вона не заслуговувала зараз, коли її тіло ще зберігало сліди чужих ласк, а на губах ще не згас жар чужої любові.

Якби Лілі була на самоті, вона, мабуть, так і вчинила би: знищила б листа, а потім… щось вигадала би. Брехати Джеймсові — ця думка здавалась їй огидною, але тепер від цього вже нікуди не дінешся. Та й що таке одна маленька безневинна брехня порівняно з тим, що вона зробила сьогодні?

Спокійно. Що за дурниці? «Знищити, збрехати…» Просто відкласти листа, не читаючи, почекати, поки цей день не зарубцюється у пам’яті, поки не заспокоїться розтривожена совість. Почекати — прочитати — і далі жити у ролі щасливої молодої дружини, як це було досі. Зрештою, що саме змінив цей день? Нічого. Просто мить слабкості, викликаної… чим? Образою від чергової сварки з сестрою? Смутком? Ностальгійними спогадами дитинства? Жалістю? Нерозв’язаним вузлом минулого? Чим? Лілі сама не розуміла до кінця.

Очі Петунії уважно стежили за сестрою з-за яскравої глянцевої обкладинки.

«Щось не дуже ти поспішаєш читати листа від коханого… невже посварились? Не все так добре у затишному гніздечку?»

«До біса! — раптом розсердилася Лілі. — Це моє життя, і мені начхати, що там може подумати Петунія; головне, що я знаю, що і до чого. А у мене все гаразд, і у моїй сім’ї все просто чудово!»

Вона рішуче підвелася, стискаючи листа у руці.

— Я йду спати. Щось геть втомилася. Добраніч, Туню.

«Втомилася?» — здавалося, запитували очі сестри, але, швидше за все, це була просто гра уяви, як це часто буває з тими, хто має нечисте сумління.

— Добраніч, — коротко кивнула Петунія. — Я теж скоро піду.

Нагорі Лілі швидко роздяглася, не вмикаючи світла, сховала Джеймсового листа у шухляду шафи, і ковзнула під ковдру, намагаючись якомога швидше заснути. Але сон не йшов. Лише під ранок їй вдалося відігнати думки про свою безсоромну зраду — про намокле чорне волосся, про дотики тонких вуст, про жар худорлявого тіла — і заснути. Втім, навіть уві сні їй не давало спокою нудотне, тривожне передчуття того, що їй це так просто не минеться.

На іншому кінці міста Северус Снейп нарешті поринув у важкий, глибокий сон без сновидінь.