[інтермедія. хмари над гоґвортсом]

Сивіла Трелоні не спала. Сидячи за столом, заваленим порожніми пляшками, скляними кулями і різнокаліберними картами, вона мерзлякувато горнулася у шаль і нервово перебирала тремтячими пальцями нитки своїх довгих намист. Її розширені очі здавалися ще більшими за величезними скельцями окулярів. Виснажений мозок професорки Трелоні був не в змозі подолати видіння, що переслідували її останнім часом, а херес, за допомогою якого вона намагалася з ними боротися, здавалося, робив їх ще химернішими — і від того страшнішими. 

«Пронизана блискавкою вежа… пронизана блискавкою вежа…»

Затьмарений розум провидиці не міг розтлумачити значення цього видіння, яке не давало їй спокою — і це доводило її до сказу. Карти, кулі, чаїнки, зірки і планети — все те, що складало хитку основу її існування — вказувало тепер лише на один знак: на пронизану блискавкою вежу. Вона бачила цей образ навіть із заплющеними очима, а коли їй вдавалося заснути, ця вежа вривалася у її сновидіння так, що неможливо було зрозуміти: це сон, видіння чи реальність?

Трелоні схопила колоду карт і вже вкотре почала панічно розкладати їх на краєчку стола.

«Пронизана блискавкою вежа…»

«Чорнявий юнак… блискавка… шрам-блискавка? Смерть для життя… через життя… заради життя? Чорноволосий чоловік… кров… таємниця… таємниця крові? До чого тут кров? Сатурн… чому знову цей клятий Сатурн?!»

Сивіла розлючено кинула карти на стіл, схопила пляшку з хересом і налила собі повну чайну чашку, розхлюпавши половину на брудну квітчасту скатертину. Щось страшне насувалося на Гоґвортс; воно вже було так близько, що від цього моторошного відчуття шкіра вкривалася сиротами. Але провидиця знала, що ніхто їй не повірить, тож все, що їй залишалося, це сидіти тут, у задушливому полоні Знаків, і чекати… чекати… чекати…

«Пронизана блискавкою вежа…»

 

Фінеас Ніґелус не спав. Ні за життя, ні за час свого напівіснування у вигляді магічного портрета він ще ніколи не бачив сцен, подібних до тієї, що розігралася цього вечора у директорському кабінеті. Жодного разу — хіба за винятком однієї осінньої ночі шістнадцять років тому. І за іронією долі, в обох випадках головною дійовою особою була одна й та сама людина.

Фінеас ніколи не був сентиментальним, однак навіть йому здавалося, що на долю Северуса Снейпа випало аж занадто багато болю, що за кожну свою помилку, за кожну слабкість він мусить сплачувати неспівмірну ціну.

Вже двічі Снейп був убитий, знищений, розчавлений на його очах, але він все одно вставав, зводився на ноги і йшов далі своїм тернистим шляхом. Фінеас щиро дивувався: звідки такий незламний дух, така непохитна мужність у цьому невисокому, негарному, худорлявому чоловікові? Чи здатен хтось із цих вискочок-ґрифіндорців взяти на свої плечі такий тягар, з гордістю думав професор Блек — останній до цього часу директор-слизеринець.

Фінеас Ніґелус тихо зітхнув. Чи хтось колись думав про те, яка це нелегка доля — бути портретом на стіні кабінету Албуса Дамблдора, якої витримки та моральних зусиль це вимагає? Одного разу він і сам схибив, кинувши в обличчя своєму прапраправнукові гірку і болючу правду, знати якої не мав ніхто. Але як же нестерпно було Фінеасові роками спостерігати за ворожістю та ненавистю, якими палали один до одного батько і син; як Сіріус Блек — обдурений, як і вони самі — на кожному кроці підкреслює оманливу схожість свого похресника зі своїм покійним товаришем; як Албус Дамблдор підтримує це павутиння брехні, — задля загального блага, — вправно смикаючи за потрібні ниточки… спостерігати, не маючи права розірвати павутиння.

Так, він отримав певне солодке полегшення, зриваючи пелену з очей свого невдячного, бунтівного останнього нащадка, але не тому, що був «найгіршим з директорів Гоґвортсу», якому подобається мучити інших. Він був звичайною людиною, нехай і намальованою на полотні, якій стало надто важко дивитися на жорстоку несправедливість, яку він мусив бачити роками. Той вчинок мав на меті позбутися частини власної гіркоти — але натомість він розбив серце останньому чоловікові з роду Блеків.

«Пронизана блискавкою вежа…»

 

Северус Снейп не спав. Він перебував у якомусь німому заціпенінні, де не було ні часу, ні простору. Востаннє він відчував подібне у шістнадцять років, коли чергова витівка «загальних улюбленців» непоправно скалічила його життя; коли та, що була для нього всім, зникла за портретом Гладкої Пані, остаточно розірвавши те, що їх ще єднало.

«Остаточно?! Якби ж… якби ж то було справді остаточно…»

Тієї ночі він лежав за зеленими запонами у слизеринській спальні, кусаючи губи до ран, судомно вчепившись пальцями у простирадло. Пекучі німі сльози стікали по скронях, і він волів, щоб ранок ніколи не настав, щоб йому більше ніколи не довелося підніматися до Великої Зали під градом кпинів і насмішок, не довелося бачити її — далеку, чужу і байдужу. 

Його дитинство скінчилося того дня. Але тільки тепер Северус дізнався, як боляче бути чоловіком, яка страшна ця відповідальність. Його світ учергове було зруйновано — і тепер знову потрібно було збирати докупи уламки, складати з них якусь жалюгідну, кривобоку подобу життя. Спершу його підтримкою була любов, потім — ненависть, а тепер… що надасть йому сили тепер?

«Пронизана блискавкою вежа…»

 

Драко Мелфой не спав. Йому було страшно — так страшно, що хотілося, немов малій дитині, заплющити очі, сховатися під ковдру і думати про приємні речі: про те, як тато купить йому нову мітлу, а мама відведе у кафе-морозиво на алеї Діаґон. Але тато сидів у Азкабані, мама перетворилася на тінь самої себе, здригаючись від кожного шелесту, а сам Драко вже не був маленьким хлопчиком — про це свідчила Мітка на його передпліччі, такому беззахисному і блідому. Менше ніж доба відділяла його від моменту, коли він буде змушений переступити межу, ступити за край, звідки немає вороття. Скільки років він жив мріями про могутність, про неймовірну силу і владу, яку він і його родина здобудуть завдяки вірній службі Темному Лорду. Але тепер, коли потворне зміїне обличчя з овіяного романтикою образу перетворилося на реальність, ці марнославні мрії здавалися йому дурними і абсурдними, схожими на дитячі фантазії. Драко хотів заснути і прокинутися у тому світі, у якому він існував досі: підніматися у Велику Залу на сніданок, відвідувати уроки, грати у квідич, дражнити Поттера та його друзів. Він зовсім не хотів нікого убивати.

«Пронизана блискавкою вежа…»

 

Албус Дамблдор не спав. Покинувши свій кабінет, перебування у якому зараз здавалося нестерпним, він міряв кроками довгі та порожні шкільні коридори, заклавши руки за спину. Таємниця, що сімнадцять років отруювала його існування, нарешті перестала бути таємницею, але директор не відчував полегшення. Те, що він побачив у очах Северуса Снейпа, було надто лячним; цьому не було жодної назви, і Дамблдор був переконаний, що цей погляд переслідуватиме його до могили — добре, що до неї було лише кілька кроків. Протягом довгого часу директор був людиною, що повільно повертала ніж у рані Северуса Снейпа, втішаючи себе тим, що не він завдав йому цієї рани. Тепер же прийшов час власноруч пронизати його душу ще одним ножем.

У мить, коли в чорних очах розчахнулася безодня, Дамблдор з жахом подумав, що розум Снейпа просто не витримає такого удару, що його зламана свідомість розлетиться на друзки. Але він витримав — як це було завжди. Тепер настав час розплати, і директор щиро сподівався, що це хоч трохи вгамує його біль.

«Пронизана блискавкою вежа…»

 

Гаррі Поттер міцно спав, поклавши руку під подушку — туди, де протягом цього навчального року так часто лежав підручник Напівкровного Принца.