[інтермедія. «дамблдор»]

— Шановні учні! — голос Пія Тікнесі, нового міністра магії, хоч і не вирізнявся особливою силою, проте дзвінко відлунював від стін Великої Зали. — Вітаю вас із початком нового навчального року!

Він стояв перед мовчазними учнями — високий чорнявий чоловік у вишуканій темно-синій мантії, що здавався втіленням впевненості, живим символом влади. І тільки уважно глянувши в його очі можна було зрозуміти: Пій Тікнесі не мав влади навіть над самим собою, бо його погляд був поглядом людини, давно й надійно заклятої «Імперіусом».

— Місія, з якою я прибув до Гоґвортсу, дуже важлива — як для вас самих, так і для всього нашого суспільства, — оголосив міністр. — Сьогодні я хочу представити вам нового директора школи, який замінить загиблого за нез’ясованих обставин Албуса Дамблдора…

— За нез’ясованих обставин?! — голос, що вибухнув обуренням, належав Невілові Лонґботтому. — Ми ж усі знаємо, хто його вбив, як і те, що ця особа зараз посеред нас!

На обличчі вбивці Албуса Дамблдора не ворухнувся жоден м’яз. А от реакція учнів була різною: хтось налякано зойкнув, хтось схвально забурмотів, хтось нервово засовався на лаві, дивлячись на Невіла мов на прокаженого. Гострий погляд професорки Макґонеґел, здавалося, просвердлював його наскрізь, благаючи мовчати, мовчати… Амікус Керроу, вказавши товстим пальцем на хлопця, щось зашепотів на вухо своїй сестрі Алекті, і вона кивнула, а її обличчям розповзлася бридка усмішка, сповнена якогось збоченого задоволення.

— Отже, шановні учні! — вів далі Тікнесі, ніби нічого й не сталося. — Людину, про яку йдеться, більшість із вас знає вже давно. Це досвідчений і винятково компетентний вчитель Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Дозвольте представити вам вашого нового директора — професора Северуса Снейпа!

«Звершилось».

Він встав і підійшов до міністра — розправивши худі плечі, високо тримаючи голову, ні на крок не відступаючи від прописаної ролі.

Бурхливі оплески за слизеринським столом. Збуджений шепіт і відверті обурені вигуки. Очі вихователів гуртожитків втупилися у своїх вихованців з тим же німим благанням: мовчати, мовчати, мовчати…

Все це не мало для нього значення. Хвилі чужої ненависті, осуду, люті відкочувалися від нього, не торкаючись душі — так само, як колись відкочувалися, не завдаючи шкоди, жорстокі, образливі слова батька. Тільки одна жива душа мала значення. Та, якої не було зараз у Великій Залі. Та, яка була для нього всім. 

Та душа, яка ненавиділа Северуса Снейпа більше, ніж усі інші разом узяті.

Вони стояли поряд: один в елеґантній синій мантії, інший у незмінній чорній. Обидва мали чорне волосся до плечей. Обидва — фігури у руках двох непримиренних супротивників. Але один із них був пішаком, яким не шкода пожертвувати за першої ж нагоди, а інший — ферзем, чиє життя слід було берегти до останнього, бо не було зараз на цій шаховій дошці сильнішої фігури.

І жоден ферзь іще ніколи так не мріяв стати пішаком.

— Я пишаюся довірою, виявленою до мене міністерством, — один чоловік злегка вклонився іншому. — Обіцяю, що робитиму все, від мене залежне, щоб не підірвати цю довіру, щоб виправдати всі очікування і гідно впоратися з цією відповідальністю. Я радий, що маю можливість підтримати наші кращі чаклунські традиції й цінності…

Порожні слова, що не означають нічого. Беззмістовна промова, не потрібна нікому у цій залі. Але так потрібно, потрібно…

«Для загального блага».

Та будь-які тортури рано чи пізно закінчуються. Бенкет завершено, і вперше після нього Снейп мусить не спускатися вниз, у підземелля, а підніматися вгору, у директорський кабінет.

Залишилося всього чотирнадцять сходинок. Ноги немов налиті свинцем, легені стискаються так, що неможливо дихати на повні груди, спина згинається під невидимим тягарем. Зупинившись, він сперся рукою на стіну, переводячи дихання. Як би не хотілося перекласти все на чужі плечі — це його тягар. Тільки його, за обов’язком і за правом.

(за кров’ю)

«Джеймс Поттер. Проклятий Джеймс Поттер. Краще би вашій компанії жартівників було мене вбити — там, у Верескливій Халупі. Та ти виявився не здатен навіть убити у мені чоловіка. Нікчема».

Крок за кроком. Сходинка за сходинкою. Хто б міг подумати, що цей шлях, який він долав сотні разів, може стати для нього таким випробуванням. П’ять сходинок позаду — і знову слабка плоть відмовляється слухатися. Ще одна зупинка, ще одна спроба вгамувати серце, що тремтить, розриваючи груди зсередини — але б’ється, не маючи вибору.

«Северус Снейп. Безталанний Северус Снейп. Тобі самому тієї осінньої ночі краще було би вмерти, як ти того й хотів. Померти, забравши з собою до пекла того паскудного щура Петіґру і не слухати брехливої балаканини про відкуплення і спасіння».

Ще чотири сходинки. Ще трохи — і він побачить столик із химерними срібними приборами, — за допомогою яких, мабуть, препарували і його власне життя, — а з портрета над столом поглянуть до болю знайомі

(ненависні)

сині очі. Снейп зупинився втретє, притисся до стіни. У скроні немов увігнали розжарені цвяхи. Він зовсім забув про клятий портрет…

«Албус Дамблдор. Геніальний Албус Дамблдор. Ти роками брехав мені. Ти обвів мене навколо пальця. Ти вкрав у мене сина. Ти зробив мене вбивцею. Краще би я ніколи не просив тебе про допомогу — результат був би той самий…»

Чотири сходинки… три… дві… одна. Ось і все. Попереду — безсонні ночі та нестерпні дні, кожен із яких здаватиметься йому роком.

— Вітаю вас на новій посаді, сер! — улесливо проскрипів ґарґуйль біля входу. — Згідно з правилами, з цієї миті попередній пароль втрачає силу, а отже ви маєте вказати свій.

— «Дамблдор», — ні на мить не замислившись, сказав Северус Снейп. — Новий пароль — «Дамблдор».

— Пароль прийнятий, — озвалося одоробло. — Ласкаво просимо до вашого кабінету, пане директоре.