13. [дитина]

«Старий, ти точно впевнений, що тобі варто так поспішати?» — сміючись, казав йому Сіріус того дня, коли Джеймс повідомив йому про свій намір одружитися. Засліплений щастям, тоді він не помітив, що очі товариша зовсім не сміялися.

Вони пішли під вінець одразу після закінчення Гоґвортсу — «ще й чорнило з пальців не змилося», як казала на весіллі, пускаючи сльозу, якась романтично налаштована тітонька Лілі. Тоді сімейне життя здавалося їм нескінченним святом — їм, що не знали інших стосунків, крім прогулянок навколо озера, тримаючись за руки, таємних нічних зустрічей у шкільних коридорах, дотепних любовних записочок і сувенірчиків, що їх носили сови, втомлені постіними перельотами між вікнами хлопчачої та дівочої спалень.

Джеймс і Лілі були переконані, що житимуть довго і щасливо — у затишному домі, в оточенні приязних сусідів і вірних друзів, що вихідними приходитимуть до них на чай. Вони пишатимуться своїм членством в Ордені Фенікса, добро, зрештою, переможе зло, ніхто з друзів, звісно ж, не постраждає, і всі вони гучно святкуватимуть перемогу. Вони втілять у життя всі свої плани та мрії, живучи в очищеному від зла суспільстві, до побудови якого вони доклали рук. А потім у них народиться дитина — може, й не одна — яка матиме найкращу у світі родину, і яка матиме все, що потрібно для щастя.

Дитина.

Джеймс, звісно, чув про те, як вагітність може впливати на настрій жінки, але одна справа чути, а інша — зустрітися з цим особисто, ще й тоді, коли ти зовсім до цього не готовий. Коли Лілі повідомила йому новину під час різдвяної вечері, він зрадів, але водночас і розгубився. Підхопивши на руки дружину, чиї щоки залив густий рум’янець, він радісно закружляв з нею вітальнею, а у його голові, витісняючи одна одну, роїлися думки про те, що зовсім скоро їхнє життя докорінно зміниться, а він не має зеленого поняття, що з цим робити…

Вагітність Лілі протікала надивовижу легко. Не було ніяких неприємних симптомів, від яких зазвичай страждають жінки в очікуванні дитини. Єдине, що її мучило — це безсоння: вона лягала пізно, а потім довго крутилася з боку на бік; часто вставала і йшла на кухню пити воду, а іноді просто заварювала собі трав’яний чай, над яким сиділа годинами, гортаючи старі відьомські журнали.

Цей ранок починався як звичайно: Джеймс насолоджувався ранковою кавою з грінками, а Лілі, стоячи біля вікна, поливала рослини у горщиках. Її вже помітно заокруглений стан, фартух у клітинку, заплетене у косу волосся — все це надавало їй якогось теплого, сонячного вигляду, від чого груди Джеймса заполонила хвиля ніжності. Усміхаючись, він підійшов до дружини і поклав руки на її живіт.

— Як він сьогодні поводиться?

— Він? — Лілі всміхнулася у відповідь. — А може це вона?

— Мене це цілком влаштує, — він торкнувся губами її щоки. — Але я все ж думаю, що це хлопчик. Не можу дочекатися, коли ми зможемо зіграти у квідич.

Незважаючи на те, що вона й сама була переконана, що носить хлопчика, зауваження чоловіка чомусь роздратувало Лілі. Усмішка на її обличчі зів’яла.

— А що, з дівчинкою не можна грати у квідич? — виклично спитала вона.

— Авжеж, можна, — примирливим тоном сказав Джеймс. — Ти ж знаєш, є цілі жіночі команди, і вони…

— Квідич! — Лілі роздратовано закотила очі. — Господи, невже обов’язково все зводити до квідичу?

— Але я не…

— Не треба, будь ласка! — вона гримнула чайником об плиту і тицьнула в нього паличкою так, що з неї вирвався сніп ядуче-фіолетових іскор. — Давай, зганяй до Сіріуса, може й про квідич побалакаєте…

— Знаєш, може тобі самій варто піти десь розвіятися? — своєю чергою почав заводитися Джеймс. — Не виходиш за поріг вже котрий тиждень, не дивно, що тебе заносить…

— А куди мені піти? — вигукнула Лілі. — До Батільди з її нескінченними байками про старі добрі часи? Чи до старої пліткарки Елайзи Смік, що тільки й знає, як пхати носа до чужого проса? Чи до Ділонсбі з їхніми «о-як-це-мило-ви-вже-вирішили-як-назвете-малюка»? Та я від них усіх скоро здурію!

— А до чого тут я? Хіба я тобі щось забороняю? Не даю знайти друзів, з якими тобі було би цікаво?!

— О, йди вже собі! — махнувши паличкою, Лілі шпурнула у раковину чи не півмішка моркви, яка заходилася чистити сама себе, і демонстративно відвернулася до вікна.

— Ну, щиро дякую за чудовий ранок! — буркнув Джеймс і вийшов, з грюкотом затраснувши двері.

Лілі залишилася наодинці зі своєю злістю. Вона була сама собі огидна, бо розуміла, що дарма напустилася на чоловіка, і що коли їй і варто на когось сердитися, то хіба на себе саму. Джеймс був чудовим чоловіком, добрим і турботливим, про такого мріяла би чи не кожна жінка… хіба ні? Чому ж тоді він так розлютив її?

«Зрештою, це не він тебе обманює, — задзижчав у голові неприємний голосочок сумління. — Він чесний з тобою. Він вірний тобі. Він щиро тебе кохає… а ти?»

«Звісно ж кохаю!»

«Он як? Тоді чому ж…»

— Годі! — вигукнула Лілі вголос.

Схопившись з місця, вона почала крокувати кухнею, хаотично пересуваючи з місця на місця кухонне начиння, яке траплялося їй під руку.

«Чому ж… чому ж…». Та хіба вона сама знала? У своїх нічних кошмарах вона мусила відповідати на це питання Джеймсові, і це було жахливо, адже вона і собі не могла до пуття пояснити, що сталося того дощового листопадового дня. 

Сліпучим спалахом у пам’яті виник спогад: довгі нервові пальці, мокрі пасма чорного волосся, що прилипли до вилицюватого обличчя, власні вуста, що торкаються блідої шкіри… І якась потаємна, темна, найбезсоромніша частина її єства, стрепенувшись, знову потяглася до цього спогаду… а потім перед очима виринула потворна мітка у вигляді черепа та змії…

— Будь ти ПРОКЛЯТИЙ! — розлючено заверещала Лілі, швиргонувши у стіну пузату цукорницю.

Дитина під серцем прокинулася і заворушилася.