14. [цок-цок...]

У затишному двоповерховому будиночку панувала повна тиша, яку порушувало лише цокання великого годинника у вітальні.

Цок-цок, цок-цок…

Цей звук, звичний, а тому зазвичай непомітний, зараз луною відбивався у вухах Лілі і здавався гучним, як церковний дзвін. Вона сиділа на світлій, чисто прибраній кухні у плетеному кріслі-гойдалці, тримаючи на руках свого маленького сина, і не зводила очей з невеликої пляшечки, що стояла на покритому кремовою скатертиною столі. Рідина у ній була майже прозорою — це враження порушував лише ледь помітний золотавий відблиск. Однак їй недовго лишалося бути такою — якщо, звісно, у Лілі вистачить хоробрості довести справу до кінця.

Цок-цок, цок-цок…

«А як щось піде не так? Раптом сталася якась помилка — що тоді?»

«Дурниці. Дамблдор дав повну гарантію».

«Але навіть генії іноді помиляються!»

«Перестань. Все буде добре».

До кухні нечутно прокрався великий черепаховий кіт. Він підійшов до хазяйки і потерся об її ноги, мружачи великі і нахабні бурштинові очі. Від несподіванки Лілі нервово здригнулася. Маленький Гаррі відчув це: прокинувшись, він заворушився у неї на руках, потягнувся до обличчя матері крихітними рученятами. Хвиля шаленої ніжності огорнула Лілі — схопивши одну з цих рученят, вона притисла її до вуст і заплющила очі.

— Хочеш, я розповім тобі, як готувати багатозільну настійку? — прошепотіла знайомим голосом їй на вухо пам’ять.

 

…Їм по дванадцять років. Вони неквапно йдуть шкільним коридором, прикрашеним до Різдва, і все довкола — здається, що навіть повітря — аж вирує радісним очікуванням свята.

— Багато… що?

— Багатозільну настійку, — обличчя Северуса сяє від усвідомлення того, що йому відоме щось таке, чого не знає вона. Він озирається і стишує голос, змушуючи зацікавлену Лілі схилитися ближче. — Це така настійка, з якою можна перетворитися на когось іншого. На будь-кого зі своїх знайомих чи рідних. На когось з учителів. На міністра магії. Чи навіть… — темні очі зблискують, коли до їхніх вух долинає лемент сторожа, який шпетить когось за брудні сліди на вимитій підлозі, і він усміхається. — На Філча.

— Жартуєш! — збентежена Лілі аж завмерла на місці.

— Аж ніяк! — він переможно усміхається. — Професор Слизоріг дозволив мені брати книжки у відділі службової літератури, — у голосі хлопчика почулася неприхована гордість. — Звісно, він просив мене бути обережним, не розпатякувати всім підряд, але ж ти… це зовсім інше. 

Северус відвів очі, і на його блідих щоках з’явився ледь помітний рум’янець.

— Розумієш, мені немає чого подарувати тобі на Різдво, і тому я…

— Це чудовий подарунок! — очі Лілі заблищали. — Це у сто разів цікавіше, ніж цукерки від мами з татом… чи ті жахливі саморобні листівки від Петунії… 

Вони обоє розсміялися.

— Ти справді так думаєш? — здавалося, що він не вірить своєму щастю, водночас відчуваючи величезне полегшення.

— Снейп і Еванс стоять під омелою! — раптом закричав хтось зовсім поряд. — Дивіться всі: СНЕЙП І ЕВАНС СТОЯТЬ ПІД ОМЕЛОЮ!

Вони поглянули угору — і наступної миті Северус, немов ужалений, відскочив убік, побачивши пишну шапку святково прикрашеної омели. Його щоки палали.

Другокласник із Гафелпафу побіг далі, регочучи. Дорогою йому стрівся полтергейст Півз, який підхопив його викрики з такою радістю та ентузіазмом, що від слів «Снейп і Еванс стоять під омелою», здається, аж дзвеніло повітря.

— Ідіотський звичай, — пробурмотів Северус якомога байдужіше, але руки його так міцно стиснулися у кулаки, що кісточки аж побіліли.

— Не зважай, — підбадьорливо всміхнулася Лілі. — Краще розкажи про ту… багатозільну настійку. Невже воно змінює зовнішність людини назавжди?

— Ну що ти, — він рішуче похитав головою, і на обличчя почала повертатися усмішка. — Лише на якийсь час…

 

Цок-цок, цок-цок…

Звук годинника повернув її до реальності, нагадав, що час не стоїть на місці. Притискаючи до грудей немовля, вона повільно підвелася, підійшла до столу, відкоркувала пляшечку — і знову нерішуче застигла, дивлячись на золотистий відблиск рідини, на кілька жорстких чорних волосин, що вирізнялися на кремовій поверхні скатертини.

Несподіваний стукіт у двері пролунав немов вибух, аж Лілі ледь не перекинула пляшечку з дорогоцінною рідиною.

— Лілі? — почувся знадвору бадьорий старечий голос. — Дорогенька, ти вдома?

«Господи, Батті, як же невчасно!»

Лілі приязно ставилася до Батільди Беґшот, яка була частою гостею у їхньому домі. Звісно, вони з Джеймсом часто посміювалися за спиною у старенької над її химерними оповідками і старомодними капелюшками, однак Лілі завжди… ну, майже завжди була рада її бачити. Особливо тепер, коли Джеймса так часто не бувало вдома через справи Ордену, і вона цілісінькими днями ниділа сама вдома, доглядаючи сина.

Та зараз Лілі стояла і мовчки молилася, щоб маленький Гаррі невчасним плачем чи криком не видав їхньої присутності.

— Дивно. Мені здається, що я її бачила… — постоявши на порозі ще трохи, Батільда постукала ще раз, а потім пішла, голосно тупаючи своїми чудернацькими черевиками з дерев’яними підошвами.

Цок-цок, цок-цок…

Все. Годі гаяти час. Лілі рішуче висмикнула у себе волосину і вкинула у пляшечку. Додавши туди волосся чоловіка, вона ретельно перемішала рідину, спостерігаючи, як вона на очах втрачає прозорість, стаючи схожою на густий бульйон. Малюк на її руках, немов запідозривши щось, заворушився і подивився на матір аж надто серйозним для немовляти поглядом — чи то так здалося? 

«Якого кольору мали бути його очі? І якими будуть тепер?»

— Пробач мені, будь ласка, — прошепотіла Лілі, і не ясно було, кого саме вона має на увазі.