20. [істинний ґрифіндорець]

«Зряче одне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш».

(Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»)

 

Морозну тишу Дінового лісу не порушувало ніщо — лише час від часу потріскували замерзлі дерева або сипався з гілля сніг. Не було навіть вітру, немовби навіть він злякався жахливого холоду, що панував довкола. Небо затягло хмарами, крізь які не було видно ні місяця, ні зірок, тому в лісі було темно, хоч в око стрель. Тиша, темрява і мороз разом утворювали якийсь моторошний вакуум, що не мав, здається, ні початку ні кінця.

Раптом щось голосно ляснуло — і між дерев з’явилася невисока фігура чоловіка, закутаного у дорожний плащ із каптуром. Під плащем чоловік міцно притискав щось до грудей, тоді як інша рука тримала напоготові паличку.

Северус Снейп постояв на місці, чекаючи, доки очі трохи звикнуть до темряви. Він не ризикував засвітити паличку, бо той, хто йому потрібен, міг бути як за десять метрів звідси, так і на протилежному кінці лісу. Прошепотівши закляття розілюзнення, він рушив уперед. Затягнуті у рукавиці руки тремтіли, але не від холоду — його Снейп зовсім не відчував. Серце калатало так шалено, що ледь не виривалося з грудей.

«Хоч би він досі був тут…»

Сьогодні, вперше з ночі смерті Дамблдора він мав побачити свого сина, якого навіть подумки так і не навчився називати на ім’я. Він ладен був опинитися за тисячу миль звідси, тільки б уникнути цього випробування, однак десь на самому дні душі жевріло хворобливе бажання хоча би ще раз на нього поглянути. Так пальці самі тягнуться до рани, здираючи присохлу кірку, хоча розум знає, що це не дає їй загоїтися. 

Та у цій абсолютній темряві розум був безсилий. За його допомогою знайти підлітків, що ховалися посеред нічного лісу у старому наметі, напевне захистившись усіма відомими їм чарами, було неможливо. Залишалося покладатися… на що? На спустошене і випалене воно було? На інстинкт?

«Дурниці. Не існує ніякого інстинкту. Інакше де він був усі ці роки?»

 

«Тепер, Северусе, меч. І пам’ятай, що його можна здобути лише за великої потреби і за наявності справжньої мужності…» Щодо необхідності, то все було на місці. Навряд чи хтось колись мав таку потребу у мечі Ґрифіндора, як Гаррі Поттер. А от щодо мужності…

Снейп поволі рушив у темінь без початку й кінця.

 

Гаррі Поттер, що куняв, сидячи на порозі намету і натягнувши на себе всі свої светри, стрепенувся. Він пригадав, як багато років тому, в іншому лісі, почув серед опалого листя шелестіння плаща — і відразу здалося, що він знову чує цей звук.

 

Северус Снейп зупинився. У непроглядній темряві перед ним ледь блищала дзеркальна гладь замерзлого озера. Лізти у крижану воду посеред зими, у незнайомому місці і у цій пітьмі… навряд чи можна було вигадати щось краще для випробування славетної ґрифіндорської хоробрості. 

Северус підійшов ближче.

«Діфіндо», — він націлив паличку на застиглу поверхню. Крига лунко розкололася, утворивши глибоку тріщину, крізь яку виднілася смолисто-чорна вода.

 

Гаррі здригнувся, вловивши вдалині цей звук, схожий на постріл серед тиші, і міцніше стиснув чужу паличку. Охоронні закляття мали надійно захищати їх, втім його не покидало відчуття, що цієї ночі, у самому серці її чорнильної чорноти, щось невловимо змінилося.

 

Снейп витяг з-під плаща меч, розвернув тканину, в яку той був загорнутий. Його погляд на мить затримався на оздобленому рубінами руків’ї, на гострому лезі…

«Вінґардіум Левіоза», — знявшись у повітря, меч, керований порухом палички, наблизився до тріщини і опустився у воду.

«Репаро», — крижана поверхня стала такою ж гладенькою, як і була.

 

Гаррі вкотре сахнувся, вирвавшись із тривожного сну і потер шию, яка нестерпно боліла, бо засинав він, незручно прихилившись до стінки намету.

 

Переконавшись, що все зроблено як треба, Северус відступив до двох дерев, що росли неподалік. Їхні крони були такими густими, що довкола зовсім не було снігу — лише килим із сухого листя, що падало сюди не один рік.

Він майже ніколи не користувався цим закляттям, однак воно давалося йому надивовижу легко. Його життя було настільки бідним на щасливі спогади, що не треба було довго шукати той, який, попри присмак гіркоти і скорботи, воскрешав у його пам’яті спалах такого щастя, що ним, здається, можна було підпалити весь цей клятий ліс.

— Експекто патронум, — прошепотів Северус Снейп.

З кінчика палички вирвався струмінь світла, що стрімко набирав чіткої форми. Ще мить — і на нього дивилася тонконога лань. Піднявши голівку, вона поглянула на нього своїми величезними очима, немов ставлячи німе питання.

«Приведи його. Мого… нашого сина. Допоможи йому». 

Лань впевнено зрушила з місця. Снейп стежив за тим, як вона зникає між дерев, судомно стискаючи у руці паличку.  

«Йди за нею. Прошу тебе. Відчуй її… йди за нею… довірся їй!» — він зціпив зуби, але подумки аж заходився криком, намагаючись докричатися до хлопчика, з якого завжди був такий паскудний блоколог.

 

Гаррі побачив яскраве срібне сяйво, що рухалося між дерев. Сяйво наближалося до нього…

 

…Северус побачив яскраве срібне сяйво, що рухалося між дерев. Сяйво наближалося до нього. Лань поверталася, і вона була не сама — за нею, тримаючи напоготові паличку й озираючись, йшов Гаррі Поттер.

 

Не дихаючи й не кліпаючи, Снейп стежив за ним — так само, як безліч років тому стежив з-за кущів за його матір’ю, вбираючи очима кожнісіньку рису її обличчя, але не видаючи своєї присутності. Він не бачив його багато місяців; ні, він ніколи не бачив його як свого сина — не рахуючи тієї ночі, коли, знавіснівши кожен від свого болю, вони намагалися завдати один одному ще більшого. Тепер, у сяйві патронуса, йому ніщо не заважало.

За час своїх мандрів хлопець жахливо змарнів і схуд. Над блідими запалими щоками позначилися гострі вилиці, відросле чорне волосся сягало плечей, обличчя набуло виснаженого і якогось озлобленого виразу. Зараз він нічим не нагадував ситого, самовпевненого і доглянутого Джеймса Поттера, натомість…

 

«Мій».

Це усвідомлення прийшло так несподівано і вдарило так сильно, що він ледь не запхав кулака собі у рота, щоб не закричати.

Ось воно. Тепер він це знав. Тепер він це розумів. Тепер він…

«Мій».

…відчував це. Бачив нестерпне, страшне обличчя свого батьківства, але не міг відірвати від нього очей, тому що…

«Мій».

…тому що не хотів. Попри все — не хотів.

Хлопчик, Що Вижив, був сином Джеймса Поттера.

Хлопчик, Що Має Померти, став сином Северуса Снейпа.

І все ж…

«Мій».

Він одразу впізнав це почуття, хай би яким отруєним і згірклим воно не було.

То була гордість.

 

Притискаючи до вуст кулак, він мовчки стежив, як тремтячий Гаррі роздягається, щоб пірнути у крижану воду за старовинним мечем, яким він, напевне, врятує світ ціною власного життя.

— Діфіндо.

Крига тріснула голосно, мов постріл серед тиші. Ще якусь мить хлопець стояв босоніж на снігу, зважуючись, а потім рішуче пірнув і зник під льодом. З цієї миті час для Северуса Снейпа почав текти повільно, мов смола. Здавалося, що минуло вже так багато… чого? Секунд? Хвилин? Годин?

Раптом поверхня води збрижилася, пішла колами, так, немов десь на дні йшла відчайдушна боротьба. Гаррі досі не з’являвся, і тривога Снейпа майже перетворилася на паніку.

«Що там коїться?!»

Він остаточно втратив відчуття часу. Гаррі зник у крижаній воді вічність тому, а він стояв, заціпенівши, і спостерігав за тим, як відбувається непоправне, як…

«Мій син помирає!»

Забувши про настанови й попередження Дамблдора, про заходи безпеки, про обережність, про все на світі, Снейп рвонувся до озера. Але раптом з-поміж дерев вигулькнула довготелеса постать, закутана у теплий одяг до самого носа, і, не роздягаючись, шубовснула у воду. Мить — і на засніженому березі, важко дихаючи, лежало двоє хлопців: мокрі, задихані, перелякані, але живі.

— Ти що, ошизів?! — закричав, встаючи на ноги один із них на диво знайомим голосом.

Ніколи ще Северус Снейп не був такий вдячний долі за те, що на світі є цей рудий телепень Рональд Візлі.

«Він мало не загинув у мене на очах».

Ледве дихаючи, Северус притулився спиною до стовбура; ноги відмовлялися його тримати. Ніколи в житті він ще не відчував такого страху, ба навіть більше — не вважав себе на нього здатним. Він волів би, щоб його закляли «Круціатусом», знову й знову, тільки б більше не переживати тих хвилин, коли Гаррі перебував під льодом.

 

Снейп роз’явився за мить до того, як двоє змерзлих хлопців звернули увагу на пару дерев, що так химерно зрослися докупи, лишивши тільки щілину на рівні людських очей.

 

— Звідки це ти так пізно, Северусе?

Підіймаючись до свого кабінету, він натрапив на Алекту Керроу. З неприємною посмішкою вона не відводила очей від сніжинок, які ще танули на його плечах.

— Бачу, там, де ти прогулювався, погода ще паскудніша, ніж тут, — зауважила вона.

— Директор не мусить звітувати перед підлеглими, Алекто, — незворушно відрубав він, змірявши її звичним мертвотним поглядом чорних очей.

Вона презирливо пирхнула.

— «Директор», «підлеглі»… Для чого ця комедія? Друзі мають триматися разом, особливо у такі важливі для нас часи. І довіряти одне одному заради спільної справи.

— Порядок потрібен завжди й у всьому. Особливо у такі важливі для нас часи, — він стис губи. — А щодо довіри… я вважаю за краще не довіряти нікому. Окрім Темного Лорда, звісно. Добраніч, Алекто. Раджу тобі теж йти спати — у тебе, як я чув, напружений графік.

— Авжеж. Добраніч, пане директоре, — ущипливо відповіла Керроу, змірявши його уважним поглядом, і розчинилася у мороці шкільного коридору.

Увійшовши у кабінет, Снейп скинув плаща прямо на підлогу, впав у крісло за столом і опустив голову на руки.

— Северусе! — гукнув до нього портрет Дамблдора. — Нарешті! Як все пройшло? Чи…

— Не хвилюйся, — глухо відізвався Снейп, не підводячи голови. — Я все зробив як слід. А зараз просто дай мені спокій.

Портрет Фінеаса Ніґелуса подивився на нього довгим, зовсім не властивим йому поглядом, і, тихо зітхнувши, щез з картини.