19. [point of no return]

Ліс не подарував йому жаданої свіжості й прохолоди, не приніс полегшення. Це місце душило його, як і будь-яке інше: школа, що колись стала йому домом, а тепер обернулася на в’язницю й катівню водночас; коридори, де кожен його крок супроводжувався повними палкої ненависті поглядами; колись просто похмурі, а тепер зловісні підвали, повні відчаю й болю, зважати на які він не мав права — для більшого добра і загального блага; шкільні угіддя — з ними було пов’язано стільки спогадів, і кожен — мов удар батога.

«Бийся, боягузе!»

Він здригнувся — голос у його вухах прозвучав так реально, ніби й не був спогадом. Авжеж, він був боягузом, бо намагався втекти від власної пам’яті, власних спогадів і власного життя — так, ніби від цього можна було сховатися між деревами…

Але ж який задушливий, нестерпно задушливий день!

Северус різко рвонув застебнутий під саме горло комір — так, що з тріском відірвався ґудзик. Він глибоко вдихнув, набравши повні легені в’язкого, вологого повітря, що пахло зіпрілим листям і землею, але легше не стало. Не погода була винна у тому, що він уже казна-скільки часу почувався так, ніби його горлянку стискають хижі лапи; не через задуху у його грудях з кожним днем розросталося щось важке і неймовірно гірке. 

Він не знаходив собі місця, не знаючи, де зараз Хлопчик, Який Вижив; але думка про те, що рано чи пізно він знайдеться, доводила його до шалу.

Бо знайти його означало втратити остаточно.

Означало смерть.

Несподіваний шелест кущів змусив його відволіктися від нав’язливих думок. Прислухавшись, Снейп переконався: він був тут не сам. Хтось уважно стежив за ним з-за дерев, марно намагаючись не видати своєї присутності.

— Лумос, — світло палички вихопило з мороку волохату бороду і величезні руки-лопати лісника Геґріда.

— А, се ви, пане директоре, — мовив нарешті Геґрід. — А я той, все думаю собі, кого це носит о сій порі у лісі. Вийшли подихати свіжим повітрєм?

— Оглядаю територію, — відрізав Снейп. — У такі часи не варто втрачати пильності. Але не думаю, що тебе це може стосуватися.

— Та певно шо нє, мені воно не дуже й треба, — надивовижу легко, без тіні образи у голосі відповів лісник, і Северусові вкотре спало на думку, що він не такий дурний, яким хоче здаватися, і розуміє набагато більше, ніж показує.

— Я тіко хотів сказати, шо ниньки у лісі неспокійно: кентаври си лютуют, все таке інше…

— Гадаю, що зможу дати собі ради. З кентаврами… і всім таким іншим, — стис губи Снейп.

— Ну тоді я той… піду собі. Маю ше троха справ… — Геґрід ледь схилив голову, однак не рушив з місця і не відвів очей; так поводяться господарі дому, натякаючи, що гостям вже час збиратися.

«Ну й чого ти на мене витріщаєшся?»

Але тут, у лісі, Геґрід міг витріщатися скільки завгодно, нічим не ризикуючи. Хоча ліс і був частиною Гоґвортсу, це був зовсім інший світ, зі своїми законами і порядками, яких ніхто не знав краще за лісника. Сама думка про те, щоб наказувати йому чи забороняти була недолугою. Це у замку можна було, в рамках ролі, звеліти йому забиратися геть; у лісі ж справжнім господарем був Геґрід і вони обидва це розуміли.

Втім, не лише це було причиною незворушності й спокою лісника. Геґрід і сам не зміг би пояснити, у чому річ, однак навіть тепер, після загибелі Дамблдора, після захоплення школи смертежерами і встановлення влади Волдеморта, він не міг до кінця позбутися переконання, згідно з яким жив роками: довіряти Снейпові, незважаючи ні на що, адже Дамблдор знає, що робить, він надто мудрий, щоб помилятися… І навіть білий могильний камінь на території школи з якоїсь незрозумілої причини не зміг остаточно переконати Геґріда у зворотному. Дивлячись на Снейпа, він не відчував ніякої загрози, натомість йому не давало спокою відчуття якоїсь глибоко, надто глибоко прихованої таємниці. Звісно, дістатися її йому було не під силу, тож Геґрід просто дивився, слухав, запам’ятовував і сумлінно виконував свої обов’язки. 

Мовчки розвернувшись, Снейп рушив до замку. Геґрід дивився йому в спину, поки той не зник серед дерев, а потім, похитавши волохатою головою, пішов до своєї хижі.

Підіймаючись до свого кабінету, Снейп раптом почув тупіт ніг і перешіптування — і стишив крок. Невже хтось із учнів був настільки дурний, щоб блукати біля директорського кабінету о цій порі? Навіть за часів Дамблдора мало хто міг собі таке дозволити, окрім хіба…

— Стійте, чуєте? Там хтось йде..

— От чорт! Давайте назад…

— Ні, не туди!

— Пізно…

— Так-так, Ґрифіндор знову демонструє себе у всій своїй красі? — склавши руки на грудях, директор з огидою дивився на трьох підлітків, що застигли на місці за кілька кроків від нього. — О, бачу тут не тільки Ґрифіндор… що, міс Лавґуд, вам заважають ті останні очки, що ще залишилися у Рейвенклову?

На верхній сходинці у недолугій позі застигла Джіні Візлі, що міцно стискала в руках меч з оздобленим рубінами руків’ям. Розпашілі щоки, розпатлане руде волосся — і вираз непохитної рішучості на обличчі…

Колись — тисячу років тому — він наштовхнувся на Джіні і Гаррі у напівтемному шкільному коридорі. Тоді він ледве стримався від дурного, дитинного бажання спіймати їх на гарячому, покарати, хоча вони не порушили жодного шкільного правила… помститися живим за спогад про мертвих — про нього, про Джеймса Поттера, що тримав у обіймах рудоволосу дівчину… 

Якою ж дурнею це здавалося тепер.

За спиною Джіні стояли Невіл і Луна, і Снейп, миттєво відігнавши непотрібний спогад, переключив свою увагу на них.

— Щось я не пригадую, щоб давав учням доступ до свого кабінету. Виправ мене, Лонґботоме, якщо я помиляюся. Чи може ви, міс Лавґуд, поясните, що відбувається?

Луна мовчала, кліпаючи своїми банькатими очима. Збоку могло здаватися, ніби вона опинилася тут абсолютно випадково.

— Вам варто було вжити кращих заходів безпеки, — навіть загнаний у куток, Невіл тримався виклично. У його очах не було й натяку на страх — тільки безмежне презирство і ненависть. — Коли вбивця використовує ім’я…

— Дякую, Лонґботоме, я неодмінно скористаюся твоєю цінною порадою, — холодно урвав його Снейп.

— То скористайтеся, — вирвалося у Джіні. Невіл штурхнув її ліктем, та вона не зважала, аж тремтячи від люті. — Якщо у вас така бідна уява, то…

— Міс Візлі, якщо ви негайно не припините говорити зі мною таким тоном, ви здивуєтеся, наскільки багатою може бути моя уява, коли йдеться про покарання для таких малих нахаб, як ви.

Джіні замовкла і стисла губи, свердлячи його лютим поглядом.

— Меч, — Снейп простягнув руку і завмер в очікуванні. — Не погіршуйте свою й так погану ситуацію, міс Візлі.

Джіні перевела погляд із леза меча на вузьку долоню з кістлявими пальцями, схожими на бліді павучі лапи. Долоня здавалася оманливо беззахисною, у ній навіть не було чарівної палички. Їх було троє, він — один, а лезо меча — таким гострим… Невіл не відводив погляду від напруженого обличчя Джіні, над його верхньою губою блищали краплини поту. Здавалося, він ледь стримується, щоб не крикнути. Тільки Луна, що за увесь час не промовила ні слова, стояла з відсутнім виразом обличчя, роздивляючись картини на стінах так, немов бачила їх уперше. 

Снейп глузливо посміхнувся.

— Я знаю, про що ви думаєте, міс Візлі. Не радив би вам цього робити.

Джіні труснула головою, зробила крок уперед і віддала йому меч з таким виразом обличчя, немов до останньої миті збиралася пожбурити його йому під ноги.

— Добре, — кивнув Снейп. — Щодо покарання… гадаю, ваша прогулянка Забороненим Лісом принесе більше користі школи, ніж блуканина коридорами. У Геґріда — як і завжди — знову щось не клеїться з роботою. Підете і допоможете йому розібратися, звідки у нього ростуть руки. Бачу, така компанія личить вам більше, ніж… цивілізоване суспільство.

— Дуже страшно, — з презирством пирхнув Невіл.

— Стули свого рота, Лонґботоме, бо тобі стане страшно по-справжньому, — ще холоднішим тоном відрубав Снейп. — Геть з моїх очей, усі троє. І не смійте більше наближатися до цього кабінету, бо наступна ваша прогулянка буде у напрямку підвалів.

 

—…Ідіоти! — Снейп затраснув за собою двері кабінету. — Які ідіоти! Що, чорт забирай, вони збиралися з ним робити?!

— Але Северусе, погодься, що вони на диво відважні діти, — усміхнувся Дамблдор на портреті.

Снейп аж кипів від бажання висловити все, що він думав стосовно такої відваги, однак він вирішив за краще зберегти ці думки при собі.

— Сподіваюся, їм вистачить клепки не патякати про свій «подвиг»… і про своє покарання, — тільки й сказав він. 

— А що ти їм призначив?

— Відіслав до Геґріда у Заборонений Ліс.

— Так… це може виглядати дещо підозріло.

— Треба було віддати телепнів у лапи Амікуса й Алекти? — розсердився Снейп. — Уявляю, що би ти мені сказав тоді…

— Смію зауважити, пане директоре, що їм це могло би піти на користь, — знудженим голосом зауважив Фінеас Ніґелус, що саме повертався у свій портрет.

— Дякую, Фінеасе, я сам розберуся зі своїми учнями, — роздратовано перебив його Снейп. — Що у тебе?

— Нічого, — знизав плечима професор Блек. — Вони жодного разу не виймали мого портрета з сумки. Іноді, коли дівчисько щось у ній шукає, я чую уривки розмов, але там немає нічого цікавого. Єдиний висновок — це те, що Поттер ще живий, що він та його друзі поки що на волі, і що вони самі до пуття не знають, куди їм йти і що робити.

— Ще живий, — повторив Снейп. — Що ж, це краще, ніж нічого.

Він не дивився на портрет Дамблдора, але відчував на собі погляд синіх очей — проникливий, яким був і за життя. Северус відчув, як у нього всередині вже вкотре починається приплив гострої ненависті до покійного директора, до його лицемірного жалю, непотрібного каяття і сліз в його синіх очах.

Швидше б кінець.

Швидше б кінець усьому цьому.

«Зрештою, я переміг тебе, Джеймсе Поттере. Але будь я проклятий, якщо це та перемога, якої я прагнув. Ти вкрав у мене все — навіть обличчя мого єдиного сина; ти взяв від життя все, що могло бути моїм, і зник, залишивши мені лише тіні, гіркоту спогадів і тягар наслідків. Та навіть із могили ти не даєш мені спокою — бо її очі я бачу на твоєму обличчі, бо моя кров тече у твоїй подобі…»

Моя кров. Мій син.

Чужорідні, незнайомі слова. 

Які почуття вони мають викликати, що мають пробуджувати у душі?

Северус Снейп не знав — та й звідки йому було знати? Ніколи раніше він не вживав їх, не вимовляв їх, не звертався до…

«Раніше?» Та він ніколи не прийме цих слів, ніколи не називатиме так того, хто під час їхньої останньої зустрічі дивився на нього з такою люттю та ненавистю, хто випльовував йому в обличчя слова, що завдавали більшого болю, ніж можна було сподіватися, хто хотів знищити його, стерти з лиця землі, спопелити вогнем свого гніву…

Дамблдор знав що робить. Бажання Лілі приховати правду зіграло на користь його геніального задуму. Якби Северус знав цю таємницю, якби мав час на те, щоб з нею зжитися, хіба віддав би він на смерть свого рідного сина? Звісно що ні, і начхати на порятунок усього магічного світу і на чергову перемогу добра над злом. 

А тепер вже пізно. Вороття немає і останню жертву Северуса Снейпа слід покласти на вівтар. Заради загального блага. 

«Правду кажучи, особисто я завжди вважав, що ти маєш право знати…» Що доброго дало йому це знання тепер? Надало сил на те, щоб одним непрощеним закляттям знищити того, хто допоміг Лілі сховати її маленький прояв слабкості і зберігав її таємницю, керуючись високими принципами порятунку людства, поряд із яким життя однієї людини — менше за ніщо? Невже Дамблдор думав, що всього пережитого Северусом Снейпом досі недостатньо для того, щоб скерувати паличку у його груди… що пекуча, незнищенна любов до мертвої жінки — недостатня спонука до дії?

Мій син.

Небажаний, неочікуваний, страшний тягар.

«Не твій. Ніколи не був і вже не буде твоїм. Ти не зватимеш його сином, як і він не зватиме тебе батьком. Він належить всьому світові людей, що вірять у нього, єднаються навколо нього і чекають спасіння. Йому судилося померти, щоб вони могли жити, а тобі — розпалити жертовник. Колись ти вкрав у долі те, що тобі не належало, тож тепер май мужність повернути. Бо на кожного боржника рано чи пізно чекає розплата».

Вісімнадцять років тому, сам того не знаючи, він необачно запалив вогонь. Тепер настав час з усією обачністю загасити цей вогонь так, щоб це було не марно.