[інтермедія. холодний камінь]

…Жовтень цьогоріч виявився теплим. Вечірнє небо було схоже на великий осінній листок, що майже зливався з верхівками Забороненого Лісу, які коливалися під подихом вітру. Стрімкий теплий вітер — мабуть, останній теплий вітер у цьому році — розхитував гілля і ганяв галявиною опале листя. Незвичним було хіба те, що цьогоріч він ганяв його також викладеним камінням майданчиком.

 

Жовтень цьогоріч виявився теплим, але професорка Макґонеґел, директорка Гоґвортської школи чарів та чаклунства, була закутана у щільну картату мантію. Вона знала — їй буде холодно. Не зараз, коли вона ще йде вузькою доріжкою, не тоді, коли вона здолає п’ять сходинок, що вели до викладеного темно-сірим каменем майданчика. Вона знала: холод настане тоді, коли вона підійде до високої стели з чорного граніту і прочитає імена… чи прочитає? Чи може впаде, похитнувшись і вхопившись за серце, як тоді, коли до пам’ятника прибули чиновники з міністерства на чолі з Кінґслі Шеклболтом, що випромінював спокійну впевненість? 

Ні, їй не личить втрачати свідомість. Нікому з директорів Гоґвортсу не личило. Просто на мить потемніло в очах, просто лише на секунду підкосилися ноги. Від чого? Від вигляду юного Поттера, що стояв біля каменя з невидющими очима? Джорджа Візлі, що нагадував тоді воскову фігуру? Від закам’янілого обличчя Андромеди Тонкс? 

Мабуть, ні. А можливо й так; можливо, список, довжиною у понад п’ятдесят імен, у кілька сотен літер, які ще не встигли потемніти, й справді був тут ні до чого, — нехай мертві самі оплакують померлих, — і дивитися було нестерпно саме на живих, і хотілося оплакувати саме їх.

 

Війна залишила шрами на тілі стародавнього замку. Більшість із них вже заліковано, над якимись ще потрібно попрацювати, але два шрами… два пам’ятники вже не стерти. «Вони як шрам Поттера, — подумала професорка. — Біла могила і… цей холодний камінь. Вони назавжди пов’язали нас із тією війною, зробили її частиною нас, а нас — її частиною».

 

Мінерва не помітила, як піднялася східцями, як здолала майданчик, як опинилася перед холодним каменем, як машинально пошукала рукою ціпок, який не взяла з собою. «Холодний камінь» — так вона називала його завжди, попри офіційну назву «Гоґвортський меморіал»; її жахала думка про те, що її Гоґвортс тепер назавжди пов’язаний з цим списком імен і датою: 2 травня 1998 року.

 

Жовтень цьогоріч виявився теплим. Косе оранжеве проміння влаштувало на опалому листі веселу ґрифіндорську гру у червоне й золоте, але біля чорного пам’ятника грайливість зникала. Тут проміння виконувало лише свою основну функцію — підсвічувало написи так, щоб кожен міг прочитати:

 

Северус Снейп

….

Ремус Люпин і 

Німфадора «Тонкс» Люпин

….

Фред Візлі

….

….

 

Колін Кріві 

 

та інші імена. Чи то від імен було так холодно, чи справа була у чомусь іншому, Мінерва не знала. Тоді, коли Гаррі Поттер залишився на самоті біля свіжого меморіалу, а вона супроводжувала до замку міністерську делегацію, вона обернулася — і побачила, що теплого травневого дня худорлявий юнак тремтить, ніби в лютий мороз, тремтить так сильно, що професорка подумала, чи не ввижається їй це? Може насправді це тремтять її власні повіки?

Три години потому він досі там стояв.

 

— Поттере…

Пауза. Холодна пауза серед соковитих трав на весняному сонці. 

— Тобі холодно, Поттере.

— Так, професорко, дякую.

— Я ніколи не забуду, як ти повівся тоді з містером Керроу.

 

Легка усмішка з’явилася на обличчях обох: Гаррі, що стояв навколішках, і професорки Макґонеґел, що спиралася на ціпок. Слова «містер Керроу» пролунали майже так само, як пролунало колись «містер Поттер» на першому уроці зілля і настоянок.

— Що ви, професорко. Не варто.

 

Знову пауза.

— Це нелегко, Гаррі.

— Я знаю, професорко. Але щось продовжується.

— Так, справді. Багато що продовжується.

 

Жовтень цьогоріч виявився теплим, але камінь був холодним, як і завжди. Приємний оксамитовий вітерець тут не грів, лагідно торкаючись щік, як на решті території Гоґвортсу. Він просто носив майданчиком листя і пилюку, змушуючи директорку кутатися у мантію. Постоявши так якийсь час, вона розвернулася і пішла назад, до замку. Коли вона відчула, що вітерець знову став теплим і лагідним, яким він іноді буває посеред осені, її спокійним обличчям скотилося кілька сльозин.