2. [новий учитель]

Албус Дамблдор переступив поріг свого кабінету і зупинився. Йому було добре відомо, хто очікуватиме його тут, він уявляв, у якому стані перебуватиме цей чоловік. Однак побачене вразило його до глибини душі.

Біля столу, на самому краєчку крісла, судомно обхопивши тремтячими руками власні плечі, сидів Северус Снейп. Його худе обличчя зараз нагадувало посмертну маску, на восковій поверхні якої виділялися лише чорні очі — моторошно розширені, вони бездумно дивилися кудись у порожнечу. Тонкі, до крові скусані вуста беззвучно здригалися, немов намагаючись щось сказати, але не маючи на це ні сили, ні відваги.

Відчувши чужу присутність, Снейп підвівся і повільно повернувся до Дамблдора. Він стояв на ногах нетвердо і невпевнено, немов хворий, побитий життям старигань, а не чоловік віком ледве за двадцять років. 

— Це… сталося? — ледь чутно спитав він сиплим голосом.

Дамблдор мовчки кивнув.

Зі страшним криком пораненого звіра Снейп упав обличчям в крісло, а Дамблдор похмуро стояв над ним, дивлячись, як здригаються його худі плечі. За якусь мить Снейп підняв обличчя. Здавалося, що для нього минуло кількасот років невимовних мук.

— Я думав… ти зумієш… її… вберегти…

— Вони з Джеймсом довірились не тій людині, — відповів Дамблдор. — Як і ти, Северусе. Ти ж, мабуть, сподівався, що Лорд Волдеморт її пощадить?

Снейп ледве дихав.

— Її син живий, — додав Дамблдор.

Снейп смикнув головою, наче відганяв набридливу муху.

— Її син живий. Очі — точнісінько, як у неї. Ти ж, мабуть, пам’ятаєш, які очі були в Лілі Еванс?

— НІ! — заревів Снейп. — Її немає… Померла…

— Це каяття, Северусе? — Дамблдор ледь помітно звів брови, придивляючись до розчавленого горем чоловіка біля своїх ніг. Попри смуток і скорботу у його очах читалося щось подібне до того погляду, яким дослідник міг би розглядати краплину драконячої крові на скельці, вишукуючи у ній досі незнаних якостей.

— Краще б… краще б я вмер…

— А кому це потрібно? — холодно озвався Дамблдор. — Якщо ти любив Лілі Еванс, якщо ти справді її любив, то ти знаєш, як жити далі.

— Що… що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, як і чому вона померла. Зроби так, щоб смерть її не була марна. Допоможи мені захистити… Ліліного сина.

— Йому не потрібен захист. Темного Лорда немає…

— Темний Лорд повернеться, а коли це станеться, Гаррі Поттеру загрожуватиме смертельна небезпека.

Запанувала довга мовчанка. Снейп поступово опанував себе і почав дихати рівніше. Нарешті сказав:

— Ну що ж. Ну що ж. Але ніколи… ніколи й нікому про це не кажи, Дамблдоре! Хай це залишиться між нами! Поклянися! Я цього не витримаю… тим паче, Поттерів син… дай мені слово!

— Даю тобі слово, Северусе, що ніколи не розкрию твоїх найкращих намірів, — зітхнув Дамблдор, дивлячись на люте, перекошене мукою Снейпове обличчя. — Якщо ти так наполягаєш…

Снейп кивнув і заплющив очі, не піднімаючись з колін. Його вологі вії досі ледь помітно тремтіли. 

— Як… як саме я зможу допомогти? — зрештою видихнув він.

— Ти залишишся тут, — на якусь мить Дамблдор своєю чергою заплющив очі і повільно видихнув, після чого допоміг Снейпові підвестися на ноги і сісти в крісло. 

— Залишуся тут?

— Так. Професор Слизоріг вже хтозна-скільки просить мене про відставку, однак я не хотів його відпускати, поки не знайду на його місце достойної заміни. Але ти, Северусе… Я гадаю, ти впораєшся. 

Снейп подивився на директора як на божевільного, не вірячи власним вухам.

— Ти пропонуєш мені стати вчителем у Гоґвортсі? Мені, смертежерові?

— Я пропоную роботу тобі, Северусу Снейпу.

Снейп раптом відкинув голову назад і безрадісно, істерично засміявся. Цей божевільний сміх, здається, анітрохи не збентежив Дамблдора — він дивився на нього з дивною сумішшю печалі й розуміння. Зрештою, відсміявшись, майбутній професор зіщулився на краєчку крісла, вдивляючись у власні коліна.

— О так, — простогнав він. — Батьки будуть просто щасливі віддати своїх дорогоцінних діточок у руки прибічника Темного Лорда… будеш розповідати їм, що смертежери, виявляється, бувають колишніми. Цікаво, чи багато з них тобі повірять… особливо, коли по мою душу прийдуть аврори…

— Навіть якщо справа дійде до суду, у чому я сумніваюся, Чарверсуд тебе виправдає, Северусе, — зауважив Дамблдор. — Ти сам знаєш, що я зможу за тебе поручитися, бо ти не встиг накоїти непоправних дурниць…

Снейпове обличчя сіпнулося.

«Ти ще не встиг накоїти непоправних дурниць, Северусе, — прошелестів у голові спогад. — Я знаю, твої руки ще не заплямовані кров’ю. Твоя душа ще не така чорна, як у того, кому ти служиш. Не згуби її, прошу…»

— Якби я мав дитину, чи хотів би я, щоб її навчав убивця? — відсутнім тоном промовив Снейп, дивлячись кудись крізь директора. — Адже це так, Дамблдоре. Я можу бути чистий перед Чарверсудом… але не перед нею. Я винен у її смерті так, ніби сам тримав ту паличку. І цього не виправдає жоден суд, бо сам я ніколи собі цього не пробачу.

Дамблдор мовчки підійшов до однієї з настінних шафок і витяг звідти невеличку пляшчину з якимось зіллям. Відмірявши необхідну дозу і виливши її у склянку, він підійшов до Снейпа.

— Випий, Северусе. Тобі, та й усім нам потрібен відпочинок. Завтра ми продовжимо нашу розмову.

Снейп апатично простяг руку, ледь не вибивши склянку з рук директора. Дамблдор допоміг йому випити настоянку — і за якусь мить Снейп уже спав сном, що більше нагадував смерть, відкинувши голову назад. Лише худі руки, складені на колінах, час від часу смикалися уві сні. 

Помітивши на них кров, Дамблдор присів поряд і обережно придивився, а потім закотив рукави мантії Снейпа — і мимоволі здригнувся. Ліве передпліччя, затавроване Чорною міткою, було роздерте ущент — так, ніби він намагався здерти її зі свого тіла разом зі шкірою. Прямо нігтями, судячи з засохлої крові під ними.