8. [мій похресник!]

— Краще би тобі стулити свою брудну пельку і не торкатися пам’яті Лілі, — прогарчав Сіріус.

— Подумайте лишень! — пирхнув Фінеас. — Просто-таки взірець чесноти: маленька місіс Досконалість, що вислизнула з-під теплого боку законного чоловіка у чужі обійми — я підкреслюю, в обійми слизеринця, при всій нашій огидності — а потім боягузливо приховала наслідки! Що тут скажеш, істинно ґрифіндорська відвага і чесність!

— ЩО ТИ МЕЛЕШ?! — вибухнув Сіріус. — Що ти взагалі можеш знати про…

— Ти спитав мене — тепер будь такий ласкавий вислухати! — своєю чергою підвищив голос Фінеас. — Вона обвела вас навколо пальця — і тебе, і твого недоумкуватого дружка, якому рештки мізків відбило квідичем, і всю вашу компанію! Господи, Сіріусе, ти навіть не знаєш, чиєму синові ти став хрещеним батьком!

— Гаррі? — увага Сіріуса цієї ж миті переключилася на те, що було найдорожчим його серцю. — Що ти маєш на увазі? Кажи, а то я…

— О, я скажу тобі Сіріусе! — майже урочистим тоном оголосив Фінеас, маючи вигляд людини, яка стоїть із мечем над тілом переможеного ворога, готуючись завдати йому останнього удару. — Я скажу, що поки ти тут бавишся у дбайливого опікуна сирітки-хрещеника, батько хлопчиська цілком може бути живий і здоровий! Я скажу, що незважаючи на всі солоденькі історії, якими ви його загодовуєте, він не знає свого батька! Я скажу, що ваш непогрішимий Дамблдор, рятуючи бездоганну репутацію його матусі, зважився на таку авантюру, поруч із якою всі «злодіяння» нашої родини просто блякнуть! Розпитай його, як матимеш можливість, про особливу багатозільну настійку — і про те, на кого міг би бути схожий загальний улюбленець, Хлопчик-що-вижив… це ж треба, а кажуть, що з дитячої дружби ніколи нічого серйозного не виходить…

Останні слова Фінеас пробурчав, зникаючи з картини, немов ні до кого не звертаючись — але достатньо голосно для того, щоб прапраправнук добре їх розчув.

«В обійми слизеринця…»

«З дитячої дружби…»

Шматочки мозаїки у голові Сіріуса Блека раптом склалися у цілісну картину. 

— СТІЙ!!! — заревів він вслід Фінеасові, однак того й слід прохолов. Люто зиркнувши на порожнє полотно у рамі, він вгатив по стіні кулаком так, що здер кісточки до крові, однак навіть не помітив цього. — ЦЕ НЕМОЖЛИВО!!!

Але картина, що склалася у голові, переконувала його у зворотному.

Перед його очима один за одним проносилися образи з минулого. Ось Джеймс надягає обручку на палець Лілі, вбраній у вишукану весільну сукню. Ось Лілі, щасливо всміхаючись, складає долоні на помітно округлому животі. Ось він сам тримає на руках малюка Гаррі у білій хрестильній сорочці, а той тягне до нього пухкі кулачки…

І все це було брехнею?!

Сіріус сповз на підлогу, вчепився руками у своє довге, нечесане волосся і зовсім по-собачому завив. Це тоскне виття луною розлетілося порожнім будинком — дивно, але навіть портрет Вальбурґи Блек не відреагував на цей самотній вибух відчаю.

Отямившись, Сіріус схопився на ноги і кинувся на кухню, до холодного каміна. У його голові розжареним залізом палало лише одне слово: «Дамблдор!» Він мав знайти старого — і начхати на все, начхати на термінові невідкладні справи у школі, у міністерстві, хоч у чорта на рогах! Він мав вирвати у нього пояснення, чого би це не вартувало. Він змусить його говорити.

 

*

— МЕРЗОТА! МЕРЗОТА У ДОМІ МОЇХ БАТЬКІВ!

— ДАМБДЛОРЕ!

— ГЕТЬ З МОГО ДОМУ, МЕРЗЕННА ТВАРЮКО!

— ДАМБЛДОРЕ, Я ВИМАГАЮ ПОЯСНЕНЬ!

Директор Гоґвортської школи чарів і чаклунства тяжко зітхнув.

— Сіріусе, я розумію твою стурбованість…

— СТУРБОВАНІСТЬ?!

У запиленому домі шляхетного і стародавнього сімейства Блеків було неспокійно. Верески Вальбурґи Блек, що була пихатою та злостивою жінкою за життя і стала просто нестерпною після нього, перегукувалися з обуреними криками Сіріуса Блека, останнього чоловіка роду. Та схоже, що йому вперше за всі ці місяці було абсолютно начхати на лемент портрета своєї ненависної матері.

— Що це означає? ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ДАМБЛДОРЕ?!

— Прошу тебе, Сіріусе. Заспокойся. Я все одно нічого не зможу тобі сказати, поки ти на мене кричатимеш.

Сіріус розлючено пирхнув і різко вилетів із кімнати — затягнути шторки, які приховували від гостей дому сумнівний шарм Вальбурґи Блек. Коли він повернувся до кухні, Дамблдор вже сидів за столом, переплівши між собою пальці і дивлячись на них більш втомленим та сумнішим, ніж зазвичай, поглядом. Сіріус кинув на нього лютий погляд, різким ривком відсунув стілець і всівся навпроти директора, схрестивши руки на грудях.

Запанувала важка, похмура тиша. За пару хвилин Дамблдор перервав її першим, спитавши:

— Отже, Сіріусе, яких пояснень ти хочеш?

— Про Гаррі! Про Джеймса і цього… цю… паскуду!

Дамблдор сумовито подивився на останнього з роду Блеків.

— Як я розумію, ти маєш на увазі Северуса.

— Саме так! — гаркнув Сіріус.

— Що ж… думаю, ми маємо трохи часу, поки Молі з дітьми провідує бідолашного Артура. Що саме ти хочеш знати про…

Сіріус не втримався і знову зірвався на крик:

— ТИ ЧУДОВО ЗНАЄШ, ЩО САМЕ! Мій прапрапрадід був такий люб’язний, що порадив проконсультуватися з тобою, коли сказав мені, що… що… сказав мені це!

Несподівано Блек перейшов на швидкий, уривчастий напівшепіт, майже скоромовкою випльовуючи слова:

— Що значить «батько хлопчиська цілком може бути живий і здоровий»? Що значить «він не знає свого батька»? Що-значить-розпитай-Дамблдора-про-особливубагатозільнунастійку?!

Дамблдор непорушно сидів, роздивляючись власні сплетені між собою пальці, немов намагаючись побачити у них схему тієї павутини, яку доля плела довкола нього, довкола худорлявого підлітка зі шрамом на чолі, довкола останнього чоловіка з роду Блеків… довкола найвідданішого слуги двох панів. На мить йому здалося, що він загубив рятівну нитку, що тепер він приречений заплутатися у цьому павутинні і довіку блукати, марно шукаючи виходу. 

Але це був лиш миттєвий сумнів. Миттєва слабкість. Ще одна мить — і він міцно вхопив нитку, затис її між пальцями. Гра тривала.

— Отже, Фінеас сказав тобі…

— Натякнув мені достатньо! Гаррі не син… — тут Сіріус ковтнув слину, зробивши над собою нелюдське як для його запальної натури зусилля. — Не син Джеймса. Я здатен скласти докупи два і два. Я не ідіот, Дамблдоре.

— О, ні, — дуже серйозно відгукнувся директор. — Ні, Сіріусе. Але ти повинен мене зрозуміти. Лілі знала… знала майже одразу. Це загадка — як жінка знає, чиє дитя носить під серцем; найбільші уми магічного світу намагалися її розв’язати, але схоже, що таємниця й надалі залишатиметься таємницею… як й інші сфери цієї стародавньої магії.

У тьмяному світлі закіптюженого, вкритого пилом світильника, що освітлював кухню, обличчя Дамблдора здавалося висіченим із каменю; однак у ньому не було суворості та твердості, притаманних свіжим пам’ятникам. Обличчя директора радше нагадувало старий, понурий надгробок втомленого чаклуна на сільському цвинтарі. Вітри й дощі згладили гострі кути та різкі виступи рис чаклуна, що залишився наодинці з тягарем прожитих років — але, натомість, знайшов свій скарб там, де було його серце.

— Лілі прийшла до мене тоді. І все розповіла. Ти зрозумієш, — і пробачиш мене, — Сіріусе, якщо я не розповідатиму тобі, як саме все сталося?

Голос директора ледь чутно забринів. Але Сіріус, цілковито поглинений інформацією, що каменем упала йому на голову, цього не зауважив. Його власний світ, який тріщав по швах і рвався на частини від бур — спочатку сімейних, потім типово підліткових — здавалося, трохи прийшов до ладу після появи у його житті хрещеника та після виправдання у очах старих друзів. Тепер же його світ просто-напросто був зруйнований, і Сіріус відчайдушно намагався захистити останній клаптик свого щастя. 

«Джеймс — не батько Гаррі? Я — хрещений… чужого сина? І ким виявилася Лілі? Але… але Гаррі все одно мій! Мій похресник! І він нормальний!»

— Мені нелегко про це говорити, Сіріусе. Мушу визнати, я був шокований незгірше за тебе. Але Фінеас — натяками, як він добре це вміє… — тут директор знову зітхнув, — …дав тобі зрозуміти, що батько Гаррі — не Джеймс, як ми всі були переконані. Його батько…

— СНЕЙП! ЯК?! Як це взагалі можливо? Ти поясни мені! 

— Ми не в силах зрозуміти усіх химерних переплетень долі, Сіріусе. Досить просто знати, що це сталося. Набагато важливіше — зберегти це у таємниці. Ти допоможеш мені з цим?

Сіріус обурено мовчав. Здавалося, тільки диво стримує його, щоб не зірватися на ноги і не почати громити злощасну кухню. 

— Як… я не вірю. Вона не могла просто взяти і…

Сині очі Дамблдора, здавалося, говорили самі за себе, однак Сіріус і справді не міг повірити у те, у що неможливо було повірити — знаючи Джеймса й Лілі… в усякому разі так, як знав їх він. На мить йому здалося, ніби він знову стоїть посеред широкої вулиці, оточений мертвими тілами, а на його очах щойно перекинувся на щура і зник той, хто видав на смерть його похресника.

— Чим він скористався? То була настоянка? Імперіус?

Дамблдор похитав головою.

— Ні.

— Що тоді?

— Лілі сама прийшла тоді до мене. І все розповіла. Повір мені, Сіріусе, це було… з її власної волі.

— Я його ненавиджу, — глухо застогнав Сіріус, втупившись невидющими очима у вкриту тріщинами кухонну стіну. — Він ніби існує для того, щоб отруювати все довкола себе… все, що залишилося від мого клятого життя… ЗАРАЗА!

— Ти несправедливий, — голос Дамблдора пролунав м’яко, але непохитно. — Упевнений, що про тебе і твоє життя він думав менш за все.

Сіріус пробурмотів щось нерозбірливе.

— Для тебе, Сіріусе, ця сумна історія може стати наукою, — трохи помовчавши, вів далі Дамблдор. — Повір мені, я цього не хотів, але якщо вже так вийшло, це допоможе тобі розібратися у природі твоїх власних почуттів до Гаррі. І зрозуміти, кого ти все-таки у ньому бачиш.

— Я не хочу ні в чому розбиратися! — вперто відрубав Сіріус.

— Тобі доведеться. Скоро повернеться Гаррі. Як ти його зустрінеш? Зречешся його й пошириш на нього ту ненависть, яку відчуваєш до його батька…

— НЕ КАЖИ ЦЬОГО БІЛЬШЕ! — люто прогарчав Блек. — Будь ласка…

— Чи будеш і далі любити його, твого похресника… адже він не перестав ним бути, чи не так? Хлопчика, який любить тебе більше за всіх на світі; у кого немає нікого ближчого за тебе; і який ні найменшого уявлення не має про цю важку таємницю? — Дамблдор далі тиснув на болюче місце.

— Звісно, — буркнув Сіріус, і надалі розглядаючи тріщини на стіні. — Він же не винен… але… — раптом жахлива думка дійшла до його свідомості. Жахлива настільки, що певної миті вона заступила його власний біль і жагучу ненависть. — Він же нічого не знає. Вони… вони обидва.

— Авжеж, ні, — вкотре зітхнув директор. — Досі ніхто, крім мене… маю на увазі, ніхто з нині живих не знав цієї таємниці.

Сіріус відвернувся від стіни і втупився поглядом прямо у сині очі навпроти. Він відчув, як до горла підступає нудота, і ця відраза, на диво, була спрямована не на Снейпа, якого мить тому він ладен був роздерти на шматки власними руками.

— Навіть такий… слизький мерзотник навряд чи на це заслуговує, — промовив він повільно, неохоче, немов через силу визнаючи очевидне, і від цих слів нудота ще більше посилилася.

— Ніхто на таке не заслуговує, Сіріусе. Я радий, що ти це розумієш. Але так треба.

З вуст Блека злетів гіркий, злий смішок.

— Треба кому — тобі?

— Просто треба. Цього достатньо.

— Скільки ще брудних таємниць ти приховуєш, бо так треба?

Дамблдор відвернувся і подивився у вікно, на двох облізлих котів, що копирсалися у смітнику.

— Залишимо мої таємниці мені, Сіріусе. Зазвичай я намагаюся тримати їх при собі.

— Паскудно ж у тебе вийшло, — пирхнув Сіріус. 

— Я не міг змусити мовчати твого прапрапрадіда. Як правило, портрети гоґвортських директорів беззастережно вірні своїм наступникам і зберігають їхні секрети. Однак Фінеас і його норов… — Дамблдор похитав головою. — Типовий Блек, у цьому вам обом не відмовиш.

Обличчям Блека промайнула гримаса, у якій було все, що він думає з приводу такої родинної схожості з прапрапрадідом, але вголос він не сказав нічого. Його свідомістю знову заволоділи чорні думки людини, світ якої — вже укотре — щойно розлетівся на друзки. 

— Але що зроблено, те зроблено, — промовив Дамблдор. — Якщо вже мені довелося розділити з тобою цю таємницю, я мушу подбати про те, щоб вона залишилась між нами. Ми повинні її зберегти, Сіріусе.

— Не хвилюйся, — похмуро буркнув Сіріус. — Це не та новина, яку хочеться будь з ким обговорювати…