9. [таємниця лілі]

Перший день нового навчального року у Гоґвортсі добігав кінця. Албус Дамблдор сидів у своєму кабінеті, не відводячи погляду від полум’я свічок, що стояли на його столі. Перед очима директора й досі стояв образ худорлявого зеленоокого хлопчика, якого сьогодні було розподілено на Ґрифіндор. Хлопчика, що був Обранцем, і це було вирішено дуже давно, хоч сам він про це ще не здогадувався.

— І все ж я надав би перевагу Слизерину, — у тишу, яку не порушувало ніщо, крім тихого сюрчання химерних срібних приборів, раптом увірвався буркотливий голосок, що долинав від однієї з полиць. Дамблдор здригнувся і перевів погляд на Сортувальний Капелюх, якому і належав голос. — Маю на увазі Гаррі Поттера, пане директоре.

— Слизерин? — перепитав директор і похитав головою. — Ні… ні, це було би занадто… занадто.

Відкинувшись на спинку крісла, Дамблдор заплющив очі і поринув у спогади, які прокинулися у його свідомості від одного лише вигляду нового учня Гоґвортсу на ім’я Гаррі Поттер, який, напевне, у цей час вже мирно спав у ґрифіндорській вежі, пересичений подіями та новими враженнями дня. Він згадав, як багато років тому двері у його кабінет прочинилися і на порозі з’явилася молода вродлива жінка у плащі з каптуром, рясно вкритим танучими сніжинками, що виблискували у сяйві свічок…

— Професоре Дамблдор, пробачте, що я без попередження, — жінка невпевнено зупинилася на порозі. Було помітно, що вона досі ніяковіє перед директором, бо ще не повністю освоїлася з думкою про те, що вона вже не належить до його учнів.

— Я завжди радий тебе бачити, Лілі, — привітно усміхнувся Дамблдор, жестом запрошуючи її до кабінету. — Сідай. Вип’єш чогось?

— Ні-ні, дякую, — Лілі відкинула каптур, вивільнивши хмару темно-рудого волосся, і присіла на краєчок стільця, нервово стискаючи пальцями коліна. — Я до вас у дуже… дуже делікатній справі, і я сподіваюся, що… — її щоки спалахнули рум’янцем. Вона опустила очі додолу, не закінчивши фрази.

Дамблдор терпляче чекав. Його очі дивилися на неї з-за скелець-півмісяців лагідно і підбадьорливо. Немов відчувши тепло його погляду, Лілі підвела голову і продовжила.

— Справа у тому, що я… але все, що я скажу, залишиться між нами?

— Лілі, люба, про мене чого лишень не пліткували, але ніхто ще не дорікнув мені, що я не вмію тримати язика за зубами.

— Так, звісно… пробачте мені, — її рум’янець став ще виразнішим. Вона тяжко зітхнула і, нарешті, наважилася.

— Справа у тому, що я очікую на дитину.

— Це чудова новина, Лілі! — радісно всміхнувся Дамблдор. — Я вітаю тебе, і Джеймса, звичайно ж, з цією щасливою…

— Це не дитина Джеймса, — безбарвним голосом урвала його Лілі. 

У кабінеті запанувала незручна тиша.

— О. Ну що ж, я тебе… гм, розумію, — зрештою сказав директор. — Всяке буває у житті.

— Ні, навряд чи ви розумієте, — вона заплющилася, ніби жахнувшись, а потім поглянула у вічі Дамблдорові. — Це дитина Северуса Снейпа.

— Северуса Снейпа, — незворушно повторив директор, але у глибині його очей читалася розгубленість. — Отже…

— Нічого не питайте! — вигукнула Лілі, і голос її забринів. — Це було… це сталося лише раз, — немов виправдовуючись, додала вона.

— Не хочу здатися нетактовним, але… ти впевнена, що це… не Джеймс?

— Я переконана у цьому на всі сто відсотків, — здавалося, Лілі ладно під землю провалитися. — Але ви розумієте… ніхто, НІХТО не має цього знати! Джеймс… це розіб’є йому серце, я не можу так із ним вчинити… і потім, Орден, ми ж у Ордені Фенікса, а Северус… він…

Лілі розплакалася. Ніхто не вимовив слова «смертежер», але воно чорним свинцем повисло у повітрі.

Дамблдор підвівся, підійшов ближче і поклав руки їй на плечі.

— Ти хочеш… позбутися цієї дитини? — тихо спитав він. У його голосі виразно вчувалося несхвалення.

Лілі похитала головою.

— Ні-ні, що ви! Це занадто… я нізащо б на таке не погодилася. Але… народивши її, я можу зруйнувати нашу з Джеймсом родину. А якщо раптом Відомо-Хто довідається про цей… зв’язок, він… уб’є його за зраду і знищить нас самих.

— То чого ж ти хочеш, Лілі? — м’яко поцікавився Дамблдор. — Чим я можу тобі зарадити?

— Я хочу, щоб дитина з’явилася на світ. Але у ній не має бути зовсім нічого від Северуса. Це можливо?

— Щодо «зовсім нічого», то тут я не можу нічого гарантувати, а от зовнішність дитини… Чи можна змінити її назавжди?

Дамблдор поглянув на Лілі так, ніби очікував від неї відповіді на це питання, а потім повернувся на своє місце за столом і замислився. — Це… складно. Але не думаю, що неможливо.

В очах Лілі сяйнула надія.

— Але хіба це не буде підлістю стосовно Северуса Снейпа? — Дамблдор потер пальцями скроню. — Хіба батько не має права знати про існування у нього дитини?

— У цій ситуації я не маю вибору, — відповіла Лілі з не властивою їй… безжальністю у голосі. — До того ж, Северус давно розставив свої пріоритети.

— Я знову боюся здатися грубим, але враховуючи, гм, проблему, з якою ти прийшла, мені здається, що ви обоє дещо… заплуталися у своїх пріоритетах.

— Справа не у пріоритетах! — щоки Лілі палали вогнем. — Справа у…

Дамлдор делікатно очікував, поки вона закінчить думку, однак цього не сталося. Лілі намагалася відшукати потрібні слова, знайти пояснення — але спроби виявилися марними, тож вона просто махнула рукою.

— Я не знаю. Справді, не знаю, але ж… професоре Дамблдор, яке це має значення тепер, коли вже що сталося, те сталося, і від цього ніде не дінешся? — її голос знову забринів. — Коли триває війна, коли щомиті очікуєш звістки про чиюсь смерть, коли, засинаючи, боїшся не прокинутися, а тут ще й це… Я жорстоко помилилася, я була така дурна… безвідповідальна… — вона сховала обличчя у долонях.

«Що ти насправді намагаєшся врятувати, Лілі? Душевний спокій чоловіка? Своє сімейне щастя? Життя ще не народженої дитини? Чи справді у твоєму серці стільки турботи про ближніх, чи ти просто хочеш приховати свою зраду, як це чинить переважна більшість людей у таких випадках?»

— Я прийшла сюди, бо мені більше немає до кого звернутися, — Лілі підвела на Дамблдора очі, обпікши його вологим зеленим поглядом, і він відчув щирий сором за думки, які дозволив собі мить тому. — Моя дитина… ні в чому не винна, як і Джеймс… я все зроблю для того, щоб їхнє життя було якомога щасливішим. Але для цього мені потрібна ваша допомога… будь ласка… — останні слова вона промовила майже пошепки.

І директор Гоґвортської школи чарів та чаклунства, найвидатніший чародій своєї епохи, що на власні очі не раз бачив страждання і смерть, через чиї руки пройшла не одна людська доля, не зміг сказати «ні». Він не зміг встояти перед відчайдушним благанням молодої жінки, ще майже дівчинки, яка у свої дев’ятнадцять років ще не змогла знайти у собі ні сил, ні вміння відповідати за свої вчинки.

— Досить, Лілі. Заспокойся. — знову підвівшись, він взяв її руки у свої і підбадьорливо стис. — Зараз ти підеш додому і гарно відпочинеш, а я тим часом подумаю… чим я можу тобі зарадити.

Проблиск надії у її очах став виразнішим.

 — Ви допоможете? Правда? — вона стисла у відповідь сухорляві старечі пальці.

— Обіцяю, що зроблю все, що в моїх силах, — директор усміхався, але його погляд був сумовитим і якимось… приреченим. — Тільки дай мені… трішки часу. І не нервуйся — сама розумієш, тобі це не на користь…