27. [все, що було між ними]

Time 

Fading 

Everything 

And all that сould’ve been

(Trent Reznor)

 

Мовчали.

Не дивилися один на одного.

Очі чоловіка на портреті і юнака, що стояв перед ним, дивилися у різних напрямках. Від важкої, напруженої тиші аж дзвеніло у вухах.

Різні обличчя — однаково стиснуті губи. Однаково похилені голови і судомно зчеплені, аж побілілі, пальці рук.

Стоячи перед портретом Северуса Снейпа, Гаррі з жахом усвідомлював, що стіна між ними ніде не поділася; навпаки, зараз вона здавалася особливо реальною. Простягнеш руку — і неодмінно торкнешся.

До серця млосною хвилею підкочувався відчай. Він так довго чекав цієї зустрічі, яка мала би принести жаданий спокій, полегшити тягар, що лежав на душі. Але вистачило лише одного погляду на портрет, щоб зрозуміти: цього не буде; щоб ці надії здалися дитячою дурницею на тлі безодні, що знову розчахнулася між ними.

У сухих очах нестерпно пекло. Гаррі багато дав би за те, щоб розвернутися й вийти з цієї кімнати, повернутися до свого життя, яке тільки-но почало здаватися звичним, і не шукати більше цієї зустрічі, і назавжди витіснити з пам’яті всі гіркі спогади й переживання.

Але не можна було. Не можна піти — і не можна залишитися; не можна стояти тут і мовчати, мовчати, мовчати, хвилина за хвилиною.

Не підводячи очей, Гаррі ледь чутно промовив:

— Професоре, я… — і затнувся, вражений усвідомленням того, що йому навіть немає як до нього звертатися, і у сухих очах запекло ще нестерпніше.

— Не муч себе, — раптом озвався голос із портрета, і Гаррі мимоволі здригнувся, почувши тут, у світі живих, голос того, біля чиєї труни сам стояв. — Ти не мусиш зі мною говорити. Власне, нам і немає про що.

Той самий лід у голосі. Добре знайома підкреслена байдужість у тоні. Нічого не змінилося. Нічого. Гаррі не підводив голови, і тому не бачив обличчя на портреті, у якому, придивившись, можна було прочитати все, про що мовчав голос. У смерті, у формі відбитка на полотні, він зберігав незмінну звичку, що за життя стала інстинктом: приховувати, маскувати… у всякому разі, поки на це вистачає сил.

— Я так не думаю, — перевівши подих, заперечив Гаррі.

— Аж настільки, що не знаєш, що сказати, — обличчя на портреті ледь смикнулося. — Ні, я тебе не звинувачую. Я теж не знаю, що… не варто тобі було приходити.

— Я прийшов, бо вважав, що нам потрібно поговорити, — він знову затнувся. Слова ледве йшли на язик. — Принаймні, мені потрібно. Після того, як… чергова таємниця Дамблдора вийшла назовні.

— Це нічого не міняє, — Северус Снейп на портреті заплющив очі, але голос залишався незмінним. — Нічого.

— Ви так думаєте? Ви справді так думаєте?

— Так. Надто пізно. Все, що тільки можна було втратити, вже втрачено.

Втрачено… втрачено… яким же ідіотом він був, йдучи сюди з вірою у щось добре! У глибині душі він і сам розумів, що все було втрачено з тієї миті, як його мати звернулася по допомогу до Албуса Дамблдора… а може ще й раніше. Однак він не хотів цьому коритися, спираючись на якусь химерну надію, навіть коли вона розсипалася на порох у нього на очах.

— Я думаю, що ми можемо виправити бодай щось, — він наполягав на своєму з упертістю людини, що чіпляється за соломинку.

— Ми не можемо виправити нічого, у тому й річ, — заперечив тихий голос із портрета. — Не можна просто взяти й закреслити всі ці роки. Все те, що було між нами.

— Тому ви хочете взяти і закреслити все, що було між вами з нею? — Гаррі промовив це майже пошепки, його щоки палали, але він, нарешті, знайшов у собі сили підвести голову й поглянути на портрет.

 

«Все, що було між вами з нею».

 

«Нічого там не було, нелюбий, нежданий, чужий… мій сину. Збіг часу й обставин, місця і пам’яті. Мить слабкості. Нічого понад це».

 

— Саме так. Взяти й закреслити, — голос Снейпа став ще тихішим, проте він ледь тремтів від напруження. — Ми нічого не змінимо. Не варто чіплятися за ілюзії.

— То мабуть доля у мене така, чіплятися за ілюзії! — неочікувана, раптова лють вирвалася з грудей Гаррі, злість і образа стиснули горло. — Все своє дитинство я щоранку прокидався з надією, що саме сьогодні хтось із моїх батьків постукає у двері і скаже, що сталася прикра помилка, і забере мене від Дурслів, і мені ніколи більше не доведеться їх бачити, і…

— ДОСИТЬ! — обличчя на портреті стало таким, як тієї ночі, коли мертве тіло Дамблдора лежало під астрономічною вежею, а син, палаючи ненавистю, називав його боягузом. — Не смій… не смій говорити так, ніби я у цьому винен! Ти не гірше за мене знаєш, чому так сталося! Чи ти думаєш, що я не хотів би, щоб було інакше? Але у мене, на відміну від тебе, не було навіть надії. Бо ти знав, що у тебе були батьки, а я… я не знав і не міг нічого знати про… тебе.

Мовчали.

Не дивилися один на одного.

Хвилини невмолимо спливали.

— Ви досі мене ненавидите, — раптом промовив Гаррі, немов і не почувши усього, сказаного досі.

Привид Тобіаса Снейпа немовби постав із могили і заповз у цю кімнату, отруюючи повітря, роблячи темряву ще чорнішою, а безнадію — густішою.

 

«Я ніколи не буду таким батьком, як він. Ніколи».

 

— Думай, що кажеш, — процідив крізь зуби Северус Снейп, проте, судячи з голосу, йому понад усе хотілося би закричати.

— То гляньте на мене! — ще лютіше вигукнув Гаррі.

 

«Глянь на мене…»

 

Чорні очі зустрілися з зеленими.

Стіна тріснула.

Мовчали. 

Не відводили поглядів один від одного.

Гаррі почувався так, як тоді, багато років тому, коли промені світла з його та Волдемортової паличок злилися в одне ціле, випустивши на волю привидів минулого. Так само спливала мить за миттю, кожна з яких була мукою. Та батько й син — вперто, з однаковою незламністю — не розривали зв’язку своїх поглядів, як не розривали зв’язку своїх паличок закляті вороги.

«Все буде добре… тримайся… », — прошелестів із небуття голос матері.

«Я тримаюся, мамо. Я тримаюся, бо не маю вибору. Тримаюся, бо більше нікому розплутати цей вузол, у який ти зав’язала наші життя, бо я — остання його жива нитка».

— Нам потрібно пробачити один одного. Навчитися з цим жити.

— Жити? — гірка, в’їдлива посмішка. Вироблений роками рефлекс.

— Ви ж знаєте, — обличчя Гаррі сіпнулося, немов від ляпаса. — Знаєте, що я маю на увазі.

Портрет ледь чутно зітхнув, стиснувши руки у кулаки. Чому, чому й зараз він не може втриматися від того, щоб не завдавати болю тій частинці його самого, яку вона справді любила?

— Знаю, — зрештою озвався він. — Але пробачити потрібно не лише один одного.

— Правда. Але почати треба з самих себе. Бо інакше з цим ніколи не покінчити.

 

«— Пробач мені.

— Мені начхати.

— Пробач мені.

— Дарма стараєшся…»

 

«Він виявився кращим, Лілі. Кращим і мудрішим за нас обох».

 

— Я не прошу нічого надзвичайного, — помовчавши якусь мить, продовжив Гаррі. Хоч він і не підвищував тону, у його словах виразно вчувалася відчайдушна надія. — Я… просто хочу, щоб думки про вас не обмежувалися низькими оцінками з настоянок і знятими з Ґрифіндору очками.

Напівкровний Принц, давно похований під свинцевим надгробком часу, знову дивився на світ очима Северуса Снейпа. Його обличчям промайнула тінь усмішки — змученої, гіркої, та все ж далекою від звичної саркастичності.

— Боюся, тут маємо проблему. Сам знаєш, наше… співіснування не було багатим на радісні спогади.

— Це не має значення, — похитав головою Гаррі. — Ви дали мені найважливіше і ви оберігали це до самого кінця. Моє життя. Це важливіше за будь-які лагідні слова і подарунки на день народження, бо це — найперше і найголовніше, що мають робити батьки.

— Ти ідеалізуєш ситуацію. Ти вже дорослий і аж ніяк не дурний, тож маєш розуміти, що не все було так, як тобі, мабуть, уявляється…

— Що би там не було, я вами пишаюся.

І знову мовчання. Довге. Важке. Худорлявий юнак в окулярах стоїть перед портретом, не опускаючи погляду. На його обличчі дивна суміш впертості, печалі та зухвалості. 

Чоловік на портреті різко відвертається, відводить погляд кудись убік, ховаючи обличчя за завісою чорного волосся, ховаючи тремтіння рук у рукавах чорної мантії.

— Ти ж знаєш, — голос Северуса Снейпа, зрештою, порушує тишу, хоч і лунає він надивовижу глухо. — Я тобою теж.

Він не повертає голови, не дивиться на Гаррі, однак той знає, що цієї ночі засне так спокійно і безболісно, як не засинав вже багато місяців.

Але цієї ночі він буде тут, у маленькій захаращеній майстерні художника — найкращого майстра магічних портретів в усій Британії. 

Попереду ще багато часу, тому можна помовчати ще.