23. [але не для нас]

— Залишилось п’ять хвилин! — оголосив професор Слизоріг, походжаючи між столами. — Покваптеся, дорогенькі, покваптеся!

Гаррі зітхнув і безнадійно поглянув на свій казанець, вміст якого менш за все був схожий на настоянку, рецепт якої був записаний на дошці. Закрив підручник — новий, з чистими полями, не списаними дрібним нерозбірливим почерком — і неохоче почав наповнювати пляшечку, розуміючи, що не заслуговує ні на яку іншу оцінку крім незадовільної.

— Гаррі, — тихо мовив Слизоріг, проходячи поруч. — Затримайся на хвильку після уроку.

Він мовчки кивнув. Відчув на собі погляд водянистих очиць професора, однак не підвів голови. Ці очі випромінювали то смуток, то співчуття, від яких Гаррі не знав куди подітися з часу травневих подій — і від яких йому хотілося тікати на край світу. Він не хотів, щоб його жаліли — це збурювало у ньому якийсь впертий внутрішній протест — але нічого не міг із цим вдіяти. Не змусиш же людей перестати дивитися на тебе так — зрештою, їхнє співчуття цілком щире.

Коли клас спорожнів, Слизоріг важко опустився на стілець поруч із Гаррі, незграбно поплескав його по спині пухкою рукою і підбадьорливо, хоч і дещо вимушено, всміхнувся.

— Нічого, любий хлопчику, нічого. Сьогодні просто не твій день. Таке буває і з кращими зіллєварами. Впевнений, що ти добре відпочинеш і легко впораєшся з цією настоянкою. Тому… — він націлив паличку на пляшечку, — ми просто не звернемо уваги на цей прикрий маленький інцидент. Еванеско.

 

«Воно й видно, Поттере. Тому з цього місива немає жодної користі. Еванеско».

 

Гаррі здригнувся. Привиди минулого були скрізь: вони стояли у кожному кутку замку, кружляли Великою Залою, блукали Забороненим Лісом та шкільними угіддями. Здавалося, що примарні голоси тих, кого вже ніхто й ніколи не почує, досі відлунюють від стін, і не було такого місця, де можна було би сховатися від безлічі спогадів. Але тут, у цьому кабінеті, було найважче, і Гаррі розумів, що навряд чи колись зможе зайти сюди так, щоб у душу не заходили зашпори, а до горла не підступав гіркий клубок.

Тут його власний привид минулого ставав майже реальним і мучив його з особливою силою.

— Гаррі? — голос Слизорога обірвав його думки. Професор занепокоєно дивився на бліде обличчя юнака, що ніби дивився на щось, видиме тільки йому.

— Так, пане професоре, — стрепенувся той. — Пробачте, я просто…

— Та нічого-нічого, — заторохкотів Слизоріг. — Власне, це все, що я хотів сказати. Йди відпочивай і ні про що не хвилюйся. Впевнений, що наступного разу ти покажеш мені вищий клас.

Ця мить настала. Його життя оточувало стільки брехні, що тепер він відчував потребу скинути з себе, немов брудний одяг, навіть найменший, найбезневинніший обман.

— Ні, професоре, — тихо промовив Гаррі. — Це неможливо.

— Мій хлопчику, що ти таке кажеш? — не повірив своїм вухам Слизоріг. 

Він змусив себе подивитися у здивовано вирячені очі вчителя. Важко було бачити у них розчарування, але ще важчим був тягар брехні — такої нікчемно маленької й абсолютно не потрібної. Чого варта оцінка з настоянок, чого варті всі оцінки з усіх предметів поряд із тим, крізь що йому довелося пройти?

— То була не моя заслуга, — пояснив він ще тихіше. — Всі мої успіхи з настоянок. Я завдячував цим лише… йому.

— Йому? — повторив Слизоріг. — А… ага. Ти маєш на увазі Сев…

— Так, — швидко відрізав Гаррі.

— Ну… але ж це зрозуміло, — поквапився знайти пояснення професор. — Він був твоїм… учителем, ти п’ять років навчався у нього, тож немає нічого дивного, що…

— Не в цьому річ, — Гаррі дуже кортіло заплющити очі, але він не робив цього. Він говорив швидко, уривчасто, намагаючись якнайшвидше позбутися того, що його гризло. — Я ніколи особливо не тямив у настоянках. Чесно кажучи, — він ледь всміхнувся, — професор Снейп вважав мене у цьому безнадійним нікчемою. Просто у шостому класі мені потрапив до рук його старий підручник. З безліччю корисних рекомендацій, які він записував прямо на сторінках. Ось і все.

Навіть з розплющеними очима Гаррі виразно бачив перед собою пожовклі сторінки підручника Принца — так, ніби власноруч гортав їх.

— Я просто користувався ними, ось і все. Я… обманював вас, пане професоре. Пробачте. 

Здавалося, що ця новина приголомшила Слизорога. Він то відкривав, то знову закривав рота, але ніяк не міг підібрати слів.

— Ну, але ж твоя мама, Лілі, — зрештою ухопився він за останню соломинку. — Їй не було рівних у настоянках, я завжди це казав тобі…

— Мама? — його губ торкнулася гірка посмішка. — Ви ж не можете не пам’ятати, з ким вона дружила?

Слизоріг закашлявся і пригладив свої моржові вуса. 

— Ну… а де тепер той підручник? — спитав він нарешті, щоб відвести розмову убік від незручної теми, і спробував усміхнутися. — Я хотів би на нього поглянути, бо… судячи з усього, то справді пречудовий посібник.

— Його більше немає, — різкіше, ніж хотілося, відповів Гаррі. — Згорів під час битви за Гоґвортс.

— Ох… — водянисті очиці зволожилися. — Це так прикро…

— Мені теж, — озвався юнак, дивлячись на дошку з непотрібним уже рецептом. — Ви не уявляєте собі, професоре, як мені прикро.

Запанувала тиша. Гаррі підвівся і повільно пройшовся кабінетом. Найкращий спосіб подолати страх — це поглянути йому у вічі… чи працює це з привидами минулого? Чи стане йому легше дихати, якщо він пригадає все, що відбувалося з ним у цьому кабінеті? Може тоді, коли він переживе все заново, минуле, нарешті, його відпустить?

За спиною почувся дзвін розбитого скла. То Слизоріг, незграбно підводячись, випадково скинув ліктем на підлогу пляшечку з-під невдалої настоянки.

 

«Овва. Ще одна нульова оцінка, Поттере».

 

Гаррі різко розвернувся, і, побачивши його обличчя, професор застиг на місці.

— Мій хлопчику, все гаразд. Це просто пляшечка…

Він криво посміхнувся, не розтуляючи стиснутих вуст, і на Слизорога раптом війнуло якимось потойбічним холодом. Посмішка була невловимо знайомою, хоча професор міг заприсягтися, що ніколи ще не бачив її на обличчі Гаррі Поттера.

— Все нормально, професоре. Просто… пригадав дещо. Це не має значення.

Слизоріг добре розумів, — принаймні, думав, що розуміє, — про яке «не має значення» йдеться, тож вирішив за краще не торкатися рани, яка ще не загоїлася, а, можливо, ніколи й не загоїться остаточно. Він просто мовчки підійшов до Гаррі і поклав руку йому на плече. Дивовижно, який тягар довелося витримати цим худим плечам — витримати й не зламатися, як не зламалися худі плечі іншого його учня, та… хіба сам Слизоріг жодного разу не помічав погляду, яким той буквально спалював його улюблену ученицю? Хіба не жартував добродушно на тему довгоочікуваного примирення факультетів, п’ючи чай із професоркою Макґонеґел в учительській під час перерв? Хіба, зрештою, сам не застерігав учнів, стоячи над казаном з амуртензією: не варто недооцінювати силу всепоглинаючої любові?

Слизоріг тихо зітхнув. Він, чиє довге життя було безтурботним, комфортним і цілком благополучним, почувався дещо знічено, торкнувшись, навіть поверхово, цієї історії. Ніби відчувши це, Гаррі сам порушив тишу:

— Я спробував пригадати все, що було зі мною у цьому класі… до вашої появи у школі. Добре і погане. І знаєте що?

— Що? — стрепенувся Слизоріг, радий, що не йому довелося порушувати незручну мовчанку.

— Я не зміг пригадати нічого доброго. — з обличчя Гаррі не сходила та сама посмішка. — Нічого. Це… дивно.

Дивно — трохи не те слово, чи не так? Воно погано сюди пасує. Але як ще можна це сказати, щоб не спровокувати чергового «мені-так-шкода»? Йому потрібно, так потрібно було це сказати, випустити на волю хоч краплю того, що труїло його зсередини. Слизоріг не знав усієї жахливої правди, але історія і без цього маленького штриха виглядала настільки трагічно, що можна було 

Слизоріг мовчав, і Гаррі був йому за це вдячний, бо це дозволяло йому говорити. Безбарвно, швидко, без жодних сантиментів. 

— Шість років. Десять місяців із дванадцяти щороку. За цей час я можу пригадати безліч щасливих моментів, пов’язаних зі школою, з учителями… з ким завгодно, але не з ним. І це найгірше.

Гаррі замовк. Мимоволі він пригадав, як його власні пальці нишпорили у траві, шукаючи те, що він сам же й викинув як непотріб, йдучи, як він тоді думав, на смерть. Як майже втратив над собою контроль, засліплений бажанням востаннє побачити того, хто у цю мить був потрібен йому найбільше, щоб сказати йому те, що мало бути сказаним. Як Геґрід вів його до своєї хижі, плачучи разом із ним, а він виривався з його велетенських добрих рук, і все кричав, кричав щось про воскресальний камінь…

— Всі мої уявлення про нього виявилися обманом. Але я не маю чим їх замінити — і вже ніколи не матиму.

Слизоріг знову відчув, як навертаються сльози. Діставши з кишені смугастий носовичок, він витер очі і голосно висякався. Зрештою, тут нема чого соромитись — не мають соромитися своїх сліз люди, що пройшли спільну війну, що захищали тих самих живих і ховали тих самих мертвих.

— Гоґвортс вже ніколи не буде таким, як раніше, — тихо мовив Гаррі.

— Буде, мій хлопчику. Але не для нас.