10. [у полоні ілюзій]

Двері розчахнулися з таким грюкотом, ніби хтось вгатив по них ногою.

— ТИ ЗДУРІВ?! 

Снейп увірвався у кабінет директора, ледве не збивши його з ніг. Фенікс Фоукс обурено скрикнув, але його господар навіть оком не зморгнув — лише здивовано підняв брову.

— Северусе? Що…

— Я зараз скажу тобі, що! — блідіший ніж зазвичай Снейп аж задихався від люті. — Знаєш, що мені щойно заявив Поттер?!

Дамблдор втомлено зітхнув і підвів очі до стелі. Вже третій рік він був свідком цієї непримиренної ворожнечі — і це мучило його тим сильніше, чим глибше він усвідомлював: з цим нічого не вдієш. Тільки вислуховувати нескінченні нарікання обох сторін і казати порожні слова, які однаково нічого не змінять.

— Скільки балів цього разу втратив Ґрифіндор і за що цього разу?

— Та мені начхати на твій клятий Ґрифіндор! Що ти наплів хлопчиськові про «подвиг» його любого батечка?!

— «Подвиг»? — Дамблдор ледь помітно насупився, поправив окуляри на гачкуватому носі і уважно подивився в очі професорові. — Вибач, але я щось не збагну…

— Не роби з мене ідіота! — на якусь мить Снейп вмовк, намагаючись приборкати свою лють. Коли він знову заговорив, його голос уже не зривався на крик — він цідив слова крізь зуби, і кожне з них нагадувало радше розлючене сичання, ніж людський голос.

— Як ти міг… як ти посмів сказати Поттерові, нібито його батько врятував мені життя? 

— Северусе, за всієї поваги… ти ж не можеш сказати, що такого не було?

— Припустимо, так. Але чого ж ти не сказав хлопцеві, за яких обставин він зробив цей неймовірно шляхетний вчинок? Не хотів поранити його ніжні почуття? Чи, може, забув про таку несуттєву дрібничку?!

— Северусе. Сядь і заспокойся. — директор говорив спокійно і врівноважено, однак щось у його тоні змусило Снейпа опуститися на краєчок стільця, хоча очі його досі палахкотіли, виклично і сердито. — Я нічого не забув. Але я вважаю, що ти не повинен тягнути за собою шлейф вашої ворожнечі. Зводити рахунки з мертвими — не найкраще заняття.

— Навіщо ти взагалі торкався цієї теми? — цієї миті учні Гоґвортсу не впізнали би свого в’їдливого і саркастичного вчителя настійок, якого хтось недолюблював, хтось щиро ненавидів, а хтось відверто боявся. Втім, таким вони теж його боялися би — щоправда, вже з іншої причини.

Дамблдор сумно і дещо несхвально поглянув на Снейпа, а потім знову важко зітхнув.

— Я мусив якось пояснити Гаррі причину твоєї неприязні…

— Навіщо? — Снейп знову зірвався на ноги і нервово заходив кабінетом. Його стиснуті у кулаки руки аж тремтіли. Самоконтроль, дисципліна, стриманість — все це миттєво випаровувалося, варто лише було торкнутися минулого; так, ніби він досі був школярем у поношеній мантії, розпаленим ненавистю до нестерпної компанії загальних улюбленців, бажанням довести, що він чогось варто, почуттями до дівчинки, якій він хотів би довести це у першу чергу…

— Для чого взагалі щось пояснювати хлопчиськові, який і так знає більше, ніж потрібно, завдяки своїй звичці скрізь пхати свого носа і пролазити у кожну щілину, вочевидь, успадкованій від батька!

— Не починай, будь ласка… — у голосі Дамблдора промайнула майже благальна нотка, однак засліплений гнівом Снейп її не зауважив.

— Це ти мені кажеш? — очі Снейпа небезпечно звузилися, а ніздрі затремтіли. — Хіба це мої принципи зобов’язують мене «пояснювати Гаррі» все, що лишень можна… і хай би тільки це, але ж ти збрехав йому! Просто взяв і безсовісно збрехав, і присягаюся, я не розумію, заради чого: щоб зайвий раз виліпити з Поттера героя, ще більше роздмухавши зарозумілість його сина — якщо це взагалі можливо?!

— Северусе, послухай мене, — голос Дамблдора посуворішав. — Я не можу дозволити собі відібрати у Гаррі все добре, що він має, бо цього доброго в його житті було не так вже й багато. Він не пам’ятає своїх батьків, тому світлі думки про них — один з небагатьох його скарбів.

— Але чому за мій рахунок? Чому це завжди має бути за мій рахунок, Дамблдоре?!

Крізь гнів та сарказм, крізь отруйні слова назовні на мить вихлюпнувся біль людини, що безперервно страждає від образи на світ, від несправедливості самого життя, від невидимих, але невигойних ран, і від власного невміння прощати. Але Снейп миттєво оволодів собою, загнавши цей біль назад, і його обличчя набуло звичного виразу.

— Мені здається, ти надто драматизуєш, — після короткої паузи сказав Дамблдор, так і не давши відповіді на відчайдушне питання, кинуте йому в обличчя. — До того ж… я переконаний, що ти подбав про те, щоб розкрити хлопчикові очі на правду, незалежно від того, що я про це думаю.

— Звісно, — на худому, землистому обличчі зблиснула зловтіха, тонкі губи викривилися у мстивій посмішці. — Своєю чергою, я не міг дозволити Поттерові перебувати у полоні ілюзій щодо того, ким насправді був його батько. І не дозволю й надалі. Затям собі це. А тепер перепрошую — мушу зайнятися настоянкою для нашого ручного вовкулаки.

Він різко підвівся і вийшов геть, ледве не змівши полами довгої чорної мантії делікатні срібні прибори, що стояли на тонконогому столику. Двері з грюкотом застраснулися.

Дамблдор втомлено відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і потер пальцями скроні.

«Перебувати у полоні ілюзій щодо того, ким насправді був його батько…»

Ну й вечір сьогодні видався.