[інтермедія. ніч на площі ґримо]

Ремус Люпин самотньо сидів на кухні будинку на площі Ґримо, 12, з чашкою давно охололого чаю. Сіріус вже пішов спати, але Люпин не міг змусити себе взяти з нього приклад. Не міг, як би сильно йому цього не хотілося.

Несподівана поява Гаррі, питання, яке він поставив їм у лоба — все це розворушило у серці Люпина спогад, якого він соромився найбільше; змусило його знову пережити момент, про який він роками намагався не згадувати, ніби його й не було.

(«урочисто присягаю не затівати нічого доброго»)

Пам’ять про той день і досі обпалювала його пекучим соромом. Від таких спогадів хочеться вимити з милом руки, а ще краще — власний мозок, власну свідомість. Це було огидно, це було жорстоко, і що би там вони з Сіріусом не намагалися пояснити Гаррі, сам Люпин розумів: ні юний вік, ні будь-що інше не може бути виправданням цього ганебного вчинку. Кому, як не йому, було добре відомо: те, що для одного — тільки розвага, іншому може зламати ціле життя.

«Ґрейбек теж любив розважитися…»

Так, тоді він, зрештою, поборов свою невпевненість і втрутився у «розвагу» своїї найкращих друзів, що зайшла надто далеко — тут йому стала у пригоді посада старости, що зобов’язувала його припиняти такі дії, незалежно від того, хто їх чинив. Але це вже не мало значення. Люпин зважився на рішучий вчинок, змусивши Джеймса опустити паличку вже після того як…

«Після того як. Крапка»

(«шкоди заподіяно»)

Минуло вже двадцять років, а Люпин і досі пам’ятав, які тоді у Снейпа були очі. Він зустрівся з ним поглядом лише на мить, але цього було достатньо для усвідомлення: він ніколи їм цього не пробачить. Нікому з них.

Тієї миті Люпин відчув себе співучасником убивства. Без перебільшення, бо виразно побачив, що сьогодні у цих очах щось померло  — щось, що вже не повернеться.

(«шкоди заподіяно»)

Так, він втрутився, але пізно. Занадто пізно. Непоправної шкоди вже було заподіяно, і це зовсім не було весело, на відміну від багатьох інших витівок Мародерів, хоча дехто з учнів і тепер аж по землі качався від реготу. Він відчув це ще тоді, коли Снейп, незграбно і повільно, немов каліка, підвівся з землі і побрів геть, не розбираючи дороги, під сміх і свист учнів. Він усвідомив це, коли ні цього вечора, ні наступного ранку Снейп не з’явився у Великій залі. Він переконався у цьому, коли кілька років тому знову зустрів його у Гоґвортсі і побачив, яким той став.

(«шкоди заподіяно»)

Чи змінилося би щось, якби того літнього дня хтось наздогнав його, вхопив за руку, попросив вибачення? Ремус не раз думав про це, але не дійшов жодного висновку — та і яке це тепер мало значення? Тим паче, що сам він теж цього не зробив.

Так, приїхавши до Гоґвортсу на роботу, він спробував налагодити зі Снейпом стосунки. Звісно, він не став роз’ятрювати його стару рану, нагадуючи про той випадок під буком — він просто всміхнувся (трохи винувато і трохи печально — так вже вийшло) і запропонував залишити ворожнечу у минулому. Снейп не відмовив йому, але й не подав йому руки у відповідь — він просто сухо і коротко кивнув, стиснувши губи, і всім своїм виглядом дав зрозуміти, що не бажає торкатися цієї теми. Протягом усього навчального року він сумлінно виготовляв для Люпина рятівну вовкотруту, стежив за тим, щоб Люпин вчасно її вживав, але ні словом, ні поглядом не натякнув на те, що готовий перегорнути важку сторінку їхніх стосунків. 

Так, Снейп його не пробачив. Але протягом навчального року їхні відносини з озброєного нейтралітету поступово перетворилися на звичайний нейтралітет. Холодний — через непоступливість та недовірливість Снейпа — але все ж нейтралітет. Поганий мир замість доброї війни. І хтозна, що було би далі, якби у Гоґвортсі не з’явився Сіріус Блек…

Лежачи у темній спальні, що просякла запахом плісняви і пилюки, Сіріус не міг заспокоїти свої збуджені нерви. На відміну від Люпина, він не мав жодних сантиментів, не був схильний до самобичування, не страждав від почуття провини, хоча й вважав свою участь у тому інциденті тим, чим не варто пишатися. Але зараз його непокоїло інше: щира гіркота, з якою хлопець говорив про…

Сіріус подумки сплюнув.

…про Снейпа.

Звісно, співчуття Гаррі саме собою не було чимось поганим — навпаки, характеризує його як добру та співчутливу людину. У свої п’ятнадцять він набагато мудріший і розсудливіший, ніж був сам Сіріус і його бать…

Глибокий видих.

…Джеймс.

За інших обставин Сіріус, мабуть, дуже пишався би шляхетністю свого похресника, але тепер кожне слово співчуття з вуст Гаррі на адресу Снейпа терзало його серце холодним лезом страху.

«А що, коли…?»

«А якщо раптом…?»

Адже клятий портрет Фінеаса Ніґелуса нікуди не подівся, і будь-якої миті міг бовкнути хлопцеві усе, чого йому заманеться, попри всі суворі перестороги Дамблдора. Одного разу він вже продемонстрував, що таємниці директора для нього нічого не варті, тож де гарантія, що таке не повториться?

Лайно!

Цього вечора Сіріус рано пішов до своєї кімнати — нібито через втому.

«Втому від чого? Адже ти сидиш тут без діла цілими днями, нічого не роблячи… як люб’язно нагадав тобі Слин… Снейп».

Але залишившись у задушливій спальні наодинці зі своїми тривогами і тяжкими думками, як це було в Азкабані, Сіріус збагнув, що помилився. Зараз йому краще було би поруч із Люпином — з ним можна було би просто потеревенити, згадуючи старі добрі часи, поговорити про Джеймса, оминаючи слизькі та незручні теми…

Слизькі теми. Саме тому Сіріус і пішов з кухні, залишивши Ремуса на самоті — бо тепер говорити з ним про Джеймса означало би неминуче гуляти лезом ножа. Важко було притримуватися звичного тону, важко приховувати від єдиного живого друга те, що за інших обставин могло би здатися неоковирним жартом.

Прокляття! Де би не з’являвся Снейп, що би він не робив, від цього завжди були самі неприємності.

«Невже? Але ж без його участі ти не мав би такого чудового похресника!» — проспівав у голові в’їдливий голосок, що підозріло нагадував Фінеаса Ніґелуса.

Сіріус Блек з ненавистю вгатив кулаком по злежаній подушці.

Внизу, поклавши голову на руки, тривожним сном спав Ремус Люпин.