6. [останній із роду блеків]

 

— Діфіндо.

Тиша.

— Діфіндо.

Легеньке потріскування тканини.

— Діфіндо!

— ЯК ТИ СМІЄШ ЗДІЙМАТИ РУКУ НА ВЛАСНУ МАТІР! ЗРАДНИК! ГАНЬБА МОГО РОДУ!

— ДІФІНДО!

Портрет старого чаклуна втомлено закотив очі.

— Сіріусе, впертість ніколи не належала до твоїх сильних рис.

Останній чоловік із роду Блеків похмуро зиркнув на портрет і тихо пробурмотів щось собі під ніс. Це «щось» було досить чітким і виразним, щоб затьмарити обурений вереск іншого портрета, який зображував стару відьму, яка, мабуть, була колись вродливою — особливою, «правильною» красою; красою обличчя і тіла, але аж ніяк не душі.

Старий чаклун зробив вигляд, ніби смертельно образився.

— Ти розбиваєш мені серце, Сіріусе, як і своїй бідній матері.

— ТИСЯЧУ РАЗІВ НЕВДЯЧНА ПОТВОРО! МАЛА ПАСКУДА! ГЕТЬ, ГЕТЬ ІЗ МОГО ДОМУ!

— Хіба можна так ставитися до рідних? — гнув своє портрет з маленькою бронзовою табличкою, на якій було написано: «Фінеас Н. Блек. 1847 — 1926». 

— Заткнися.

Сіріус Блек навів чарівну паличку на портрет Вальбурґи Блек. Запилені блякло-бордові завіси нарешті зсунулися, і обурення стихло.

— Як неввічливо, — пирхнув портрет.

Сіріус знову зиркнув на нього з-під лоба.

— Ти дарма на мене так дивишся, — зауважив Фінеас Ніґелус. — Не кажи, що ти на це не заслуговуєш.

— Я ж сказав: заткнися!

— І припини говорити зі мною таким тоном! Я, врешті-решт, твій родич.

Сіріус зробив вигляд, ніби сплюнув.

— У тому й річ.

— А, ну звичайно, ми недостатньо хороші для тебе. Десяток поколінь чистокровних чаклунів і відьом нетерпляче очікували на той момент, коли на світ з’явиться, воїстину, достойний їх нащадок, для котрого ім’я нашої сім’ї виявиться… — Фінеас скривився і вимовив наступні слова так протяжно, немов витягав скабку з пальця, — недостатньо добрим…

— ЗАТКНИСЯ!

— Боже мій, Сіріусе, невже тобі справді образливо? — портрет тепер єлейно посміхався тією гиденькою посмішкою, що її так ненавиділи нечисленні маґлородці, яким поталанило навчатися у Гоґвортсі на початку ХХ століття під керівництвом професора Фінеаса Н. Блека. — Невже горе, на яке ти прирік свою нещасну матір, зачепило якісь струни у твоїй душі? Що це я чую у твоєму голосі — чи не каяття, гммм?

Сіріус хотів щось відповісти, але натомість у нього вирвалося справжнісіньке собаче гарчання.

— Ах, Боже мій, ні. Як шкода. Що ж, цілуйся собі й далі зі своїми бруднокровцями й сквибами. Виняткової моральності люди, мушу тобі сказати. Виняткової чесноти.

— Такої, що не дозволяє їм відрізати голови ельфам-домовикам? О так, хай йому грець.

Фінеас знову гиденько посміхнувся, але тепер у його очах спалахнув по-справжньому злісний вогник.

— Це я чую від тебе. Від того, хто з горопашним Крічером поводиться гірше, ніж Темний Лорд повівся би з будь-яким маґлородцем. 

Молодший Блек розтулив рота, щоб огризнутися, але Фінеас вів далі.

— І не перебивай мене. Ти обрав собі чудову компанію. Маґлородці, маґлофіли, перевертні, цей вискочка Дамблдор. Ти, вочевидь, вважаєш їх достойними людьми. Набагато достойнішими за членів найкращих чистокровних родин Британії. 

— Саме так, — процідив крізь зуби Сіріус.

— О, бідолашний мій прапраправнуку. Як же ти помиляєшся. Особливо стосовно маґлородців. Особливо… щодо однієї з них.

Сіріус зблід.

— Що ти маєш на увазі?

— Скажи мені… — неквапно правив своєї Фінеас. — Ти впевнений у чесності дружини свого ліпшого друга?

— ЩО ТИ МАЄШ НА УВАЗІ?!

— Навіщо ж так серйозно? Ах, якого ж великого значення ви з твоїми приятелями-маґлолюбами надаєте «шляхетності», «вірності», «чесності», яких насправді набагато більше в істинно шляхетних сім’ях. Так от, дозволь-но мені сказати, любий мій нащадку… — цієї миті Фінеас, як голосом, так і виразом обличчя раптом став схожий на готову вжалити кобру, — …що стосовно тієї рудої бруднокровки, яку твій товариш взяв собі за дружину, я можу повідомити тобі одну прецікаву деталь…