[інтермедія. три фенікси]

Три фенікси покинули цієї ночі Гоґвортс, розділивши його існування на «до» і «після». 

 

Перший фенікс мав чорні крила і безодню замість очей.

Він збирав лахміття свого єства, захлинаючись власним попелом, тонучи в ньому, розчиняючись у його гарячій сірості. Він хотів би навіки лишитися купою попелу — але така вже феніксова природа: відроджуватися знову й знову, знаючи, що доведеться вмирати; знову й знову розправляти крила, знаючи, що доведеться корчитися у вогні.

Фенікс покидав школу у чорноті ночі та спалахах полум’я. Та цей вогонь був нічим порівняно з тим, у якому згорав він сам, порівняно з палаючою пітьмою, що огортала його серце. 

Він не мав права нікого оплакувати, тому його прощальна пісня обернулася сміхом. Моторошним, нестримним, знавіснілим сміхом, у якому злилися воєдино відчай та біль, страх і горе, безнадія та гнів, і навіть якась безумна, хвороблива гордість — стержень для ще одного, останнього польоту. Попри здатність фенікса нести будь-який тягар, здавалося, лише цей сміх не дає йому впасти каменем згори, розсипатися на сніп іскор, стати чимось, ще меншим за попіл.

 

Три фенікси покинули цієї ночі Гоґвортс, розрізавши наостанок піснею повітря, що застигло від скорботи. 

 

Другий фенікс мав цілющі сльози — здатні лікувати будь-які тілесні рани, але безсилі проти смерті.

Він кружляв над принишклим замком, розсікаючи морок своїми яскравими крилами. Він оплакував всіх учасників трагедії, що була розіграна нині на цій сцені, — бо, проживши стільки років зі своїм господарем, фенікс бачив більше, ніж будь-хто міг собі уявити. Але він був лише птахом, чиє життя — нескінченний цикл народжень і смертей, без можливості вийти за межі цього заклятого кола. Птахи не втручаються у життя людей, поки ті їх не попросять, але люди дуже рідко шукають допомоги серед тих, хто не рівний їм самим. Зазвичай птахи просто спостерігають — і плачуть.

Його прощальна пісня стала мелодією — химерною, тужливою мелодією, не схожою ні на що, знайоме людському вуху. Ніколи цей фенікс не співав так, як сьогодні, і ніколи вже не співатиме — його серце було віддане лише одній людині. І тепер, коли цієї людини не стало, воно вже ніколи не відродиться з попелу.

 

Три фенікси покинули цієї ночі Гоґвортс, зруйнувавши видимість затишшя перед бурею. 

Третій фенікс єднав у собі гіркоту приреченості і світло надії. Він вперто склеював докупи уламки свого світу, струшував із них попіл, шукаючи сил для наступного спалаху. Цей фенікс втратив голос у боротьбі за власні помилки — бо нікому було на них вказати; він зламав крила у чагарнику своїх помилкових переконань — бо ніхто не сказав, що вони помилкові. Тепер, коли його крилам судилося закрити собою все довкола, він не мав сил навіть перетворити на крик ту болісну сухість, що розривала його зсередини. Тому зараз, коли сотні очей з надією та вірою дивилися на нього, власні очі цього фенікса не бачили нічого, крім стіни невиплаканих сліз. 

Скалічені крила не мали сили нікого врятувати, тож треба було горіти знову, відроджуючи їх із попелу.

Його прощальна пісня перетворилася на тихе квиління — так, засинаючи, плачуть втомлені діти, щоб зранку прокинутися свіжими та повними сил. Фенікс оплакував світ, до якого більше ніколи не повернеться; дитинство, якого ніколи більше не буде. Та ранок не готував йому жаданого полегшення, і фенікс про це знав, тому з останніх сил чіплявся за гнів, ненависть і прагнення помсти; тільки це не давало йому остаточно стати попелом — раніше, ніж це буде потрібно. Любов зараз здавалася надто слабкою і безпомічною.

Ордену Фенікса більше не існувало.

Але це був лише початок.