21. [good night, sweet prince]

Now cracks a noble heart.

— Good night, sweet Prince, 

And flights of angels sing thee to thy rest! 

(W. Shakespeare, «Hamlet», Act 5, Scene 2)

 

«Цього не мало статися! Це не може скінчитися так!»

Вмирати було не страшно. Страшно було відходити, так і не довівши до кінця дорученої йому справи, страшно було йти з життя, знаючи, що хлопець, який був сенсом його існування, теж зовсім скоро загине — і смерть ця буде марною, і вбивцю не буде покарано, і зло не буде переможене. Біль від рани була нестерпною, але ще нестерпнішим було усвідомлення, що він — останній, хто може вказати шлях цьому хлопцеві, його синові, і зовсім скоро цей останній шанс буде втрачено.

Але син був тут. Снейп просто знав це, так само, як і безліч разів до цього, бо за всі минулі роки Гаррі не вдалося обманути його ні плащем-невидимкою, ні будь-чим іншим. Зараз Гаррі теж був десь тут, і знаючи це, Северус із останніх сил намагався продовжити останні миттєвості свого життя, затискаючи пальцями рану, яка стікала кров’ю, невблаганно наближаючи кінець.

Він вже не мав сил, щоб його покликати — до того ж, це могло лише посилити кровотечу. Тож всі свої зусилля він скерував, щоб докричатися до нього за допомогою однієї лишень відчайдушної думки — як це було тоді, у Діновому лісі.

«Підійди до мене! Будь ласка, підійди!»

Він знову й знову посилав Гаррі цю думку, розуміючи, що шанс мізерний, що навряд чи цей безмовний крик проб’є стіну, що стояла між ними, але нічого іншого йому не залишалося.

І диво сталося. Той, хто був йому потрібніший за всіх, Хлопчик, Що Вижив, виник майже поряд із ним, звільнившись від захисту плаща-невидимки. Він мав наляканий і водночас розгублений вигляд — так, ніби він і сам не розумів, навіщо це робить, навіщо підходить до вмираючого, але зараз його очі не палали ненавистю. І це було щастям.

Снейп спробував заговорити, однак голос вже відмовлявся служити йому; з горла з новою силою линула кров. З відчаєм він подумав, що хлопець зараз просто розвернеться і піде, покинувши його вмирати на самоті — так, як і личить чинити зі смертельними ворогами. Але замість цього Гаррі раптом опустився на коліна і схилився над ним, немов прагнучи все ж почути його останні слова.

Залишалася остання можливість, і її не можна було втрачати.

Скривавленими пальцями Северус міцно вхопив сина за мантію, притяг ближче до себе і, не відводячи погляду страшно розширених очей від його обличчя випустив назовні все, що хотів йому сказати; всі спогади, яким не можна було дати померти разом із їхнім власником. Всього себе. Справжнього. Того, кого Гаррі ніколи не знав і вже ніколи не знатиме.

— Візьми… оце… — ледь чутно шепотіли його губи. — Візьми… оце…

Він не бачив, як Герміона Ґрейнджер, що вигулькнула невідь-звідки, кинула у руки Гаррі порожню колбу. Він не бачив, як той кінчиком палички заштовхує у неї сріблясту ефемерну рідину. Затуманений агонією мозок вже не міг помічати щось довкола чи зауважувати окремі деталі. В останні миті свого безрадісного життя Снейп бачив лише загальне: хворобливо бліде і худе обличчя з випнутими вилицями і загостреними рисами, на якому палали зелені очі. Її очі. І це було тим, що він хотів бачити — не обличчя давно мертвого ворога, а обличчя свого рідного сина; живий доказ, що, попри все, Лілі Еванс і Северус Снейп були пов’язані між собою навічно.

У цих дивовижних очах не було ненависті, а тому дивитися у них можна було нескінченно. До самої смерті.

— Глянь… на… мене… — прошепотів Снейп.

У мить, коли чорні очі батька зустрілися з зеленими очима сина, прийшло остаточне й незворотне знання. Самі собою прийшли слова, яких він ніколи не казав і вже ніколи не скаже, почуття, якого він ніколи не знав… і божевільне, нестримне бажання жити. Але останній удар серця Напівкровного Принца поклав край цьому запізнілому бажанню. 

Чорні очі вже нічого не бачили, а Гаррі Поттер все ще стояв навколішках поруч із тілом і дивився на нього, не знаючи, свідком чиєї смерті він щойно став, і чия кров вкриває його одяг.

 

…Гаррі біг, не зупиняючись, притискаючи до грудей колбу з останніми спогадами Снейпа, поки не опинився перед ґарґуйлем, що охороняв вхід до директорського кабінету.

— Пароль? — проскрипіло одоробло.

— Дамблдор! — вигукнув, не замислюючись Гаррі, бо саме його зараз найбільше волів би бачити. На його подив, двері відчинилися.

Портрет Дамблдора був порожній.

Втеча у чужі спогади могла подарувати йому блаженну полегкість і забуття — що би не залишив йому Снейп, воно не могло бути гіршим за його власні думки. Вилиті у сито спогадів спогади завирували, і, не вагаючись, з якимось відчайдушним самозреченням Гаррі пірнув у них, розпочинаючи мандрівку у минуле.

Портрет Фінеаса Ніґелуса невідривно, не моргаючи, стежив за хлопцем.

 

…Він піднявся. Серце ошалілим птахом билося між ребер — так, немов тепер знаючи, скільки йому залишилось, намагалося якнайшвидше вичерпати весь відведений йому запас ударів і покінчити з цим.

Світ перевернувся. Чорне стало білим, біле — чорним. Те, що здавалося щирою опікою, виявилося ретельно продуманим планом. І мама… мама, яку він звик сприймати ледь не святою… саме вона з народження оповила його брехнею. А допоміг їй у цьому той, кому Гаррі довіряв понад усе, кому був щиро відданий…

«…душею і тілом».

Безтямний погляд Гаррі зупинився на порожній рамі Дамблдорового портрета. Його душила лють, нестримне, звіряче бажання розшматувати його, знищити, не залишивши й сліду. Він намагався осягнути все, побачене ним у ситі спогадів, але йому ніяк не вдавалося. Він не міг вмістити це у собі і не знав, як це вдавалося тому, хто залишив йому ці спогади.

Гаррі здавалося, що він збожеволіє, якщо ще бодай хвилину пробуде у цьому клятому кабінеті, повному небезпечних таємниць; де пролиті сльози змішувалися з отрутою брехні, а людські долі ламалися ніби делікатні прилади, що їх він колись трощив тут у нападі гніву десь у минулому житті. Не озираючись, він вийшов, зачинивши за собою двері, і притиснувся до стіни, намагаючись знайти у собі сили йти далі. 

Але сил не було. Його світ був зруйнований до самісінького фундаменту, і на те, щоб будувати новий, не було вже ні часу, ні сенсу. Здавалося, ніби все живе, що було у ньому; те, що спонукало його боротися і наповнювало барвами його існування; те, з чого складалися його надії і сподівання — все це лишилося там, у ситі спогадів, у сріблястому вирі найпотаємніших спогадів Северуса Снейпа. Його заклятий ворог. Його найрідніша людина.

 

«А от мені здалося, що ти говорив точнісінько як він…»

«Ти не такий, як твій батько. Для Джеймса життя без ризику було нецікаве…»

«Ти навіть не уявляєш, які муки сумління гризли професора Снейпа, коли він збагнув, як витлумачив пророцтво Волдеморт…»

«Я знаю, що Принц — чоловік, я просто відчуваю це…»

 

Думки, переживання, спогади, голоси живих і мертвих — все це сплелося у пекучий пульсуючий клубок, що підступив до самого горла. Слова, сказані різними людьми у різний час раптом виплили з глибин пам’яті, утворивши цілісний візерунок. Речі і вчинки набули нового значення. Власне життя промайнуло перед очима у абсолютно іншому світлі. Воно почалося не так, як він звик думати. Воно мало закінчитися так, як він і уявити собі не міг.

«Я. Скоро. Помру».

Тіло останньої людини, що стояла між ним і смертю, вистигало на брудній підлозі Верескливої Халупи. Більше не було нікого, хто віддав би за Гаррі своє життя — настав час розпрощатися зі своїм власним. Свідомо і добровільно Хлопчик, Що Вижив ступав назустріч своїй загибелі, і кожен крок його був кроком по розпеченим жаринам, і кров, що заплямувала його одяг була тією самою кров’ю, що текла через його серце.

«Він. Мій. Батько».

Правда не боліла — вона роздирала зсередини. Видно й справді вмирати іноді легше, ніж жити, бо як можна жити з ЦИМ? Ця правда якимось жахливим чином спрощувала прийняття іншої правди — правди про те, що сімнадцять років його життя були лише нескінченним падінням 

(пронизана блискавкою вежа)

у прірву.

«Я скоро помру».

«Він мій батько».

Як дивно, що ці таємниці відкрилися йому одночасно. 

Дивно? Та ні, цілком закономірно. Дві правди тісно сплелися між собою, і їхня страшна гармонія була майже досконалою.

 

…Ліс кишів дементорами, однак у Гаррі вже не було сил, щоб вичаклувати патронуса. Не дивлячись ні на що, він інстинктивно хапався за кожну останню мить життя, востаннє вдихаючи запах трави, відчуваючи подих вітерця на своєму обличчі. Довга гра завершилася — снич у руках, час спускатися на землю.

Снич! Намацавши його у капшучку, що звисав із шиї, Гаррі підніс його до вуст і витяг назовні.

«Я відкриваюся наприкінці».

Швидко й важко дихаючи, Гаррі подивився на нього. Розуміння прийшло негайно, випередивши всі думки. Наприкінці — це ж зараз. Ця мить настала. 

Він притисся вустами до золотистого металу і прошепотів:

— Я скоро помру.