17. [втеча принца]

«…the past will catch you up as you run faster»

(Brian Molko)

 

Це сталося.

Карта перевернулася — сорочкою донизу, мастю догори — і тепер кожен міг бачити пронизану блискавкою вежу і людину, що розпростерла руки у безсилому польоті.

Двері. Ще одні двері. Сходи. Вкритий пилом вестибюль. Темний двір. Пронизана блискавкою вежа.

Білявий підліток біг, задихаючись, ковтаючи сльози на бігу; біг невпинно, безтямно, відчайдушно, з тремтячими ногами — він рятував своє життя, вже врятоване за нього задовго до цієї ночі двома чоловіками: білим і чорним. Якби підліток і хотів відчути за це вдячність, він все одно не міг би цього зробити. Білий чоловік лежав… чи летів? Здавалося, що у його мозку політ триватиме вічно. Він бачив лише, як Албус Дамблдор впав за кам’яний парапет вежі. Він не бачив, як той летів, однак йому здавалося, що цей моторошний політ директора, якого він не зміг убити цієї ночі, снитиметься йому не один рік.

Білий чоловік помер, а чорний… Чорний схопив його за комір, штовхнув перед собою і змусив бігти, рятуючи його знову.

 

Северус Снейп біг. Він охоче ліг би прямо тут, на холодну й вологу нічну траву, і перестав би дихати, якби міг. Що може бути простіше — просто перестати дихати? Це не важче, ніж перестати відчувати. Відчувати… що? Що таке взагалі — відчувати? Може, відчувати — це бігти, штовхаючи поперед себе хлопця, що захлинався слізьми? Чи відчувати — це вбивати Дамбл… дирек… ЙОГО. Цієї миті Албус Дамблдор не мав у свідомості Снейпа ні плоті, ні імені. Його образ зменшився до зеленого спалаху та лункого слова «ВІН».

Але, можливо, відчувати — це відчувати ненависть? Ненависть… до кого? До ночі? До змії з червоними очима? До мертвого тіла біля підніжжя вежі? До свого рідного…

— Імпедімента!

На якусь мить у голові промайнув спогад із дитинства, коли він випадково розлив на руку знеболювальне зілля. Рука тоді заніміла й абсолютно нічого не відчувала, хоча й рухалася за його волею. Ще мить — і він зрозумів, до чого тут той спогад.

— Закляктус!

Струмінь червоного світла пролетів зовсім близько. Перед очима з’явилося розпачливе обличчя Нарциси. До чого тут Нарциса? А, ну так. Звісно.

— Біжи, Драко! — крикнув Снейп і обернувся. За якихось двадцять метрів від нього був Поттер з перекошеним від ненависті обличчям, з паличкою напоготові. Все вирішувала якась частка секунди — втім, як і завжди.

— Круц…

— Протеґо! — холодно, майже байдуже пролунало у його мозку. За його спиною — глухо, немов крізь вату, — раптом почулося: «Інсендіо!». Лиховісне помаранчеве світло затопило галявину, і тоді щось вкотре зламалося у ньому; коли він усвідомив, що його син з такою ненавистю хотів завдати йому болю; коли усвідомив, що до власної плоті та крові й сам відчуває майже рівнозначну ненависть, щось зламалося у ньому навіки.

— Круц… — Джеймс Поттер вдруге вдавився власними словами.

— Не вдавайся до непрощених заклять, Поттере! Тобі не вистачить відваги і вміння…

— Зв’яза… 

Відбивати закляття Поттера було легко. Тепер він зрозумів, що всі ці роки мав рацію: Поттер боявся його, і тому тягав скрізь за собою свою маленьку компанію Мародерів. Ця думка була такою легкою, що хотілося сміятися. І він сміявся.

— Бийся! Бийся, боягузе!

— Поттере, ти сказав, що я боягуз?

Худорлявий підліток вставав на ноги, тіпаючись від болю та ненависті, і якимось неймовірним чином він був Джеймсом і Гаррі водночас.

— Твій батько не нападав на мене, якщо їх не було четверо проти мене одного. Тоді як ти його назвеш, мені цікаво?

— Закляк…

— Поттере, я блокуватиму знову й знову, доки не навчишся тримати язика за зубами й перекривати мозок!

На якусь мить Снейп отямився, хоча йому й досі було важко відрізнити злий жар палаючої халупи від лагідного літнього сонця і зрозуміти: чи є шрам на чолі у ненависної постаті, що вперто намагалася поцілити у нього закляттям? Коли Снейп побачив шрам, йому знову захотілося сміятися — істерично, божевільно; сміятися, бо він зрозумів: щойно він та його син нічого не прагнули так сильно, так відчайдушно, як убити один одного.

 

«Разом їм жити не судилося…»

 

Але у Гаррі за спиною виникла постать величезного смертежера, і Снейп миттєво зорієнтувався. 

— А ти тікай! Треба відходити, поки нема нікого з міністерства!

Смертежер підкорився, але неохоче, недовірливо; оббігаючи Поттера, він зволікав, не відводячи від нього погляду запалених очей.

— Імпеді…

— Круціо! — заволав смертежер.

— НЕ СМІЙ ЧІПАТИ МОГО СИНА!

Раптом Северус відчув, ніби падає, провалюється у безодню, повну крижаної води, як його легені втрачають останнє повітря і він помирає. Холод пронизав його тіло й душу, і лиш за мить він збагнув, що вигукнув лише «не смій!» Його потайливість, що за ці роки майже перетворилася на інстинкт, втримала його від розголошення найстрашнішої і найнестерпнішої таємниці, яку він будь-коли носив у своєму серці. 

— Не смій! — і миттєве пояснення. — Ти що, забув про наказ? Поттер належить Темному Лордові… залишаємо його тут! Ходімо! Бігом!

Величезний смертежер повільно, надто повільно побіг до виходу, за ним важким підтюпцем побігли брат і сестра Керроу. Гаррі, скоцюрбившись, досі лежав на землі, але ось він устав і, хитаючись, рушив прямо на Снейпа.

— Сектум…

Северус відбив і це закляття — його власне, і згадав, як учора — чи багато років тому? — тут, біля стін Гоґвортсу, батько хлопчиська зробив те ж саме… батько? Його батько?!

І від цієї думки знову захотілося кричати, вити, як вив замкненій у палаючій хижі пес Геґріда, знаючи, що від цього вже нікуди не втечеш, не сховаєшся у жодній, навіть найглибшій, безодні.

— Леві…

— Ні, Поттере!

Вогонь, яким була охоплена хижа, відкинув на траву дику звивисту тінь. Вона була схожа на старе дерево… на розпатлане чорне волосся, сплутане з рудими пасмами вогню… на руки дементора, що тягнулися до того єдиного, заради чого Северус Снейп жив. І це єдине — відібране, вкрадене — зараз обернуло проти нього свою зброю, дивлячись сповними ненависті зеленими очима на жорстокому обличчі Джеймса Поттера.

— Поттере, як ти посмів атакувати мене моїми ж власними закляттями? Це я їх винайшов… я, Напівкровний Принц! А ти хочеш скерувати проти мене мої ж винаходи, як і твій мерзенний батько? Не вийде!

Снейп навіть не усвідомив, як і коли обеззброїв хлопця закляттям. Тепер Гаррі лежав на траві — безпомічний, але зелені очі продовжували обпалювати його лютим поглядом загнаного звіра.

— То вбий мене! — прохрипів він. — Убий, як і його вбив, боягуз…

І він зламався.

Все те, що так ретельно зберігалося, так старанно та вміло ховалося у глибині душі; те, про що й гадки не мав Темний Лорд і лише частково знав Дамблдор — все це вибухнуло, рвонулося назовні у цю мить найбільшої несправедливості.

— НЕ СМІЙ НАЗИВАТИ МЕНЕ БОЯГУЗОМ!

Сльози були вже пролиті. Слова були сказані і все, що можна було зробити, було зроблене. Залишилося одне — бодай на мить показати той біль, що його він носив у собі постійно; біль, що шмагонув бліде обличчя хлопця, знову відкидаючи його на траву.

 

(— Я тебе ненавиджу!

Важка батьківська рука з усієї сили вдарила чорнявого хлопчика по обличчю, аж той зігнувся.

— Ах ти паскудо мала!)

 

Гаррі ледве встав на ноги і почав шукати чарівну паличку, сподіваючись продовжити гонитву. Та доки він обмацував траву, відкидаючи якісь гілочки, то зрозумів, що запізнився. І справді, коли нарешті знайшов паличку й озирнувся, то побачив лише гіпогрифа, що кружляв понад брамою; Снейп зумів роз’явитися одразу за межами шкільної території.