25. [випадковість?]

У жахливий рік останньої війни Фінеас Ніґелус Блек шкодував, що не має третього портрета — бажано такого, який висів би десь у комірчині чи валявся би на забитому мотлохом горищі. Невідомо, що було гірше: безсило спостерігати, як тихо божеволіє від горя й відчаю один, чи палає лютою ненавистю й жагою помсти інший. Втім, жодна сила на світі не змусила би Фінеаса втрутитися у ситуацію й зронити бодай слово. Одного разу він вже не втримав язика за зубами, і тоді справа скінчилася смертю. У цьому не було його видимої провини, але він не міг не визнати свого внеску у цю трагедію. Бо хтозна, чи перевершив би себе у запальності та нерозсудливості останній чоловік із роду Блеків — його безталанний прапраправнук — якби не слова, що їх Фінеас безжально кинув йому в обличчя, і які остаточно зруйнували його світ?

Зараз він знову думав про те, що хотів би мати цей третій портрет — там він спокійно припадав би пилом у товаристві павуків та мишей, подалі від цієї історії, за розвитком якої мусив стежити не один рік. Але це було неможливо, а погляд Гаррі, що стояв перед ним, був рішучим і невблаганним поглядом людини, яка не відступить, поки не отримає відповіді на своє питання.

— Професоре Блек, — якомога ввічливіше звернувся до нього Гаррі. — Ви ж були свідком багатьох подій, що відбувалися у директорському кабінеті, чи не так?

— Припустимо, що так, — відгукнувся Фінеас, ліниво розтягуючи слова. — Та це не означає, що я буду розкривати таємниці директорів Гоґвортсу кожному, кому сяйне цей неймовірний здогад.

— Мене не цікавлять всі таємниці, — юнак склав руки на грудях. — Мене цікавить лише одна таємниця двох останніх директорів, бо я маю до неї… певний стосунок.

Його бліді щоки палали, а зелені очі вперто свердлили портрет поглядом.

— Здається, я розумію, що ти маєш на увазі. Але до чого тут я? — поцікавився Фінеас, хоча відповідь була очевидною. З того часу, як Гаррі поселився в успадкованому ним домі, він чекав, коли це питання нарешті пролунає.

— Ви були у кабінеті Дамблдора задовго до мого народження. Навряд чи ви багато часу проводили тут, бо у школі набагато цікавіше, ніж із Крічером і місіс Блек, а отже, були у курсі справ Дамблдора. Тож кому, як не вам, знати, яку роль у цьому всьому зіграв він?

— Послухай, — Фінеас як міг намагався відкараскатися від незручної теми. — Я думаю, що ти знаєш достатньо. Тобі ж не треба пояснювати, ммм, звідки беруться діти?

— Ви чудово розумієте, що саме я маю на увазі! — спалахнув Гаррі. — Я знаю тільки те, що мені лишив професор Снейп. Якого, як і мене, дурили до останнього. Я не знаю нічого, крім самого факту. Я не можу запитати у портрета Дамблдора, бо… я не вірю йому і не хочу з ним про це говорити. Я не можу запитати у мами, бо її немає, хоча, чесно кажучи, я нічого так не хотів би, як почути від неї особисто: ЯК, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ТАК ВИЙШЛО?! — він зірвався на крик. — Все життя мені тільки й торочили, який я схожий на батька, яка в мене була чудова родина, як мої батьки одне одного любили, а тепер…

— Не верещи, — скривився Фінеас. — І якщо вже говорити про любов, то можеш мені повірити: мало хто любив когось так сильно, як твій батько любив твою матір…

— Це я знаю, — урвав його Гаррі. — Але я знаю й інше. Знаю, що ще у школі вони серйозно посварилися і більше не спілкувалися. Знаю, з ким мама почала зустрічатися і за кого вийшла заміж. Знаю, що родину Поттерів вважали взірцем щасливої молодої родини, і знаю, на чиєму боці був тоді… професор Снейп. То що ж, зрештою, там сталося?!

Портрет непідробно зітхнув. У цьому був весь Дамблдор, геніальний комбінатор і мудрець, наслідки чиїх хитромудрих комбінацій завжди мав розгрібати хтось інший.

— Якщо ти хочеш почути якусь неймовірно романтичну історію, то у мене її немає, — нарешті промовив Фінеас. — Знаю, що це було би легше та приємніше почути, але…

— Досить із мене красивих історій, — з неприхованою злістю відповів Гаррі. — Мені брехали роками, щоб було легше та приємніше… помирати. Бо це ж я, а не він, мусив померти. Навряд чи Дамблдор розраховував, що мені доведеться про це дізнатися — чи, принаймні, з цим жити.

Портрет презирливо пирхнув.

— І вони ще називають мене найгіршим директором Гоґвортсу. Бездушним, жорстоким і цинічним, ну а як же…

— Але Дамблдор зробив це заради загального блага, як не крути, — глухо відгукнувся Гаррі. — Тут немає з чого радіти, але я справді не уявляю, як тут ще можна було діяти…

Фінеас втомлено закотив очі. Виразом обличчя він нагадував людину, змушену вдесяте пояснювати очевидну істину розумово відсталій дитині.

— О, ну звичайно, міфічне загальне благо Албуса Дамблдора! Скажи мені одну річ, тільки чесно: особисто тобі від цього легше? Може, ти не хотів би, щоб усе склалося інакше? Не хотів би жити у нормальній родині? Не хотів би, щоб хтось інший рятував світ і втрачав близьких, а ти жив би собі як звичайний хлопець, не знаючи горя? — безжально тиснув на больові точки Фінеас.

— Досить! — сердито вигукнув Гаррі. — Я просто хочу знати правду, якою би вона не була. Ви ж напевне знаєте більше, ніж було дозволено будь-кому живому!

— О, я багато чого бачив, — зловтішно підтвердив Фінеас, теж підвищуючи тон. — Бачив, як твоя мати прибігла до директора, перелякана, немов школярка перед СОВами, як просила… ні, благала допомогти їй вирішити проблему…

— Вирішити проблему? — він майже прошепотів ці слова. — То це…

— Ні-ні, вона не мала жодних сумнівів стосовно твоєї появи не світ, за це можеш не хвилюватися. Вона просто хотіла приховати твоє… походження. Щоб не руйнувати свій щасливий шлюб, — його голос аж сочився отрутою. — Мабуть, власних знань з настоянок все ж виявилося недостатньо.

З настоянок. Ось як воно було. Авжеж, для того, хто відкрив вісім способів використання драконячої крові, не було заскладно відкрити один-єдиний спосіб сховати маленьку таємницю крові людської.

«Навряд чи Напівкровний Принц знав рецепт цієї настоянки», — промайнула у голові сповнена чорної іронії думка.

— Щасливий шлюб? — із гіркотою в голосі перепитав Гаррі. — Якщо він був такий щасливий, тоді чому… як же тоді…

— Судячи з тієї плутанини слів, вона й сама до пуття не могла пояснити, — знизав плечима Фінеас. — До того ж, дев’ятнадцять років — це не той вік, коли люди багато думають головою. Хіба ти сам не знаєш, як воно буває: зробиш щось під впливом моменту, а потім сам не розумієш, навіщо. В юності багато чого трапляється з нами…

— …випадково, — завершив Гаррі майже пошепки.

Він підніс руки до очей, несвідомо торкнувся свого обличчя, немов переконуючись у власній реальності. Так все це — результат випадковості? Людина з плоті й крові, здатна сміятися й плакати, відчувати біль і насолоду; жива душа, здатна на радість і смуток, любов і ненависть; життя, неповторне кожною своєю миттю, все це — випадковість?

— Дурниці, — раптом досить різко промовив Фінеас. — Ніхто й ніщо не з’являється на світ випадково. Я багато років працював у школі, я навчав десятки таких безнадійних телепнів, що сама необхідність їхнього існування викликало у мене грандіозні сумніви. Однак… час показав, що ніхто з них не прийшов у світ просто так, хоча здобутки декого з них були дуже… спірними. Що ж стосується твоїх здобутків — тут ти й сам усе знаєш.

— Знаю, — кивнув Гаррі. — Хоча ви й маєте рацію: я радий, що з Волдемортом покінчено назавжди, але це не означає, що я не хотів би, щоб усе склалося інакше, щоб усі були живі… Після смерті Сіріуса Дамблдор казав мені: як жорстоко, що ми так мало були разом; казав, дивлячись мені в очі… так, ніби це була остання жорстокість, про яку йому було відомо.

При згадці імені Сіріуса Фінеас насупився і відвів очі, і це не сховалося від очей Гаррі. Надто вже нетиповою була така поведінка для в’їдливого, саркастичного й зарозумілого професора Блека.

— Якщо ви… якщо вам відомо ще що-небудь, — Гаррі майже благально звернувся до портрета, який ще недавно мріяв розламати на друзки. — Я хочу знати все, розумієте?

Якийсь час портрет мовчав. Чи варто розповідати хлопцеві про епізод, участю у якому Фінеас, м’яко кажучи, не дуже пишався, викликавши цим нову бурю переживань? Та хіба недостатньо на його долю випало ось таких дрібних замовчувань, з яких, нитка по нитці, було зіткано ту павутину брехні, у якій тепер борсався Гаррі, відчайдушно намагаючись, нарешті, звільнитися остаточно?

Фінеас тяжко зітхнув і, нарешті, зважився.

— Сіріус знав, — коротко мовив він. — Не одразу, звісно ж. Він дізнався за кілька місяців до своєї смерті, однак… він знав.

— СІРІУС?! — Гаррі забракло повітря. Він очікував чого завгодно, але ж не цього! Пригадалася сутичка між Сіріусом та Снейпом на кухні цього будинку, нестримну ненависть, що палала між ними. — Але як, від кого?!

— Не має значення! — гнівно урвав його Фінеас. — Важливо тут зовсім інше. Я не раз чув, як та товс… Молі Візлі репетувала, нібито він бачив у тобі Джеймса Поттера, нібито він любить не тебе, а його у тобі. Так от, це брехня. Він любив у тобі тебе. І я думаю, тобі потрібно це знати, хто би там що не патякав. 

У голосі Фінеаса вчувалася неприхована гордість за нащадка. Бо, попри сімейні негаразди і статус ренегата, що зганьбив родину, Сіріус був Блеком, останнім чоловіком цього славного роду. І нехай він не залишив по собі нащадків, він залишив по собі пам’ять як про сміливого, рішучого й дуже сильного духом чоловіка. Хіба щира любов до похресника і вірність — незламна, попри всі болючі удари й повороти долі — не була своєрідним героїзмом з його боку?

Запанувала тиша.

— Я справді часто думав про Сіріуса, — нарешті зізнався Гаррі. — І місіс Візлі, і Герміона часто звинувачували його у тому, що він плутає мене зі своїм найкращим другом, і я думав… а що, коли вони мають рацію? Чи не відвернувся би від мене Сіріус, якби був живий і якби дізнався, хто я насправді? А він… виявляється, він все знав і нічим цього не видав, і помер за мене, як і мама, як і…

Він не договорив, опустивши голову. Фінеас збагнув, що зараз краще залишити його на самоті, і тихо щез з картини.

— Найкращі вітання від Поттера, Дамблдоре, — хвилиною пізніше пролунав його єхидний голос у директорському кабінеті.