1. [пролог]

 

Behold this child is set for the fall, and for the resurrection of many in Israel, 

and for a sign which shall be contradicted; 

And thy own soul a sword shall pierce, 

that, out of many hearts, thoughts may be revealed. 

(Luke 2, 34-35)

 

Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата. 

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата. 

І невинних вона, до речі, теж чекає потому. 

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

(С. Жадан)

 

— Айліно! — грубий чоловічий крик розітнув задушливу тишу, в якій тонула вуличка під назвою Прядильний Кінець. — Айліно, хай тобі чорт!

Дві втомлені на вигляд літні жінки, що дріботіли вуличкою, зупинилися навпроти одного з похмурих будинків і несхвально поглянули на його запнуті вицвілими фіранками вікна.

— Знову Снейп над жінкою з малим збиткується, — пробурмотіла одна з них.

— Та дурепа вона, — категорично відрубала інша. — На її місці я би давно забрала хлопця і чкурнула б якнайдалі. А вона терпить — один Бог знає, заради чого. Наче на цьому Тобіасові малахольному світ клином зійшовся.

— У неї у самої не всі вдома. Коли хочете знати, я вважаю, що вони — обоє рябоє. Кажуть, що вона… — жінки рушили далі, охоче ділячись одна з одною плітками, які вони будь-коли чули про родину Снейпів.

— Тобіасе? — тим часом долинув з прочиненого вікна наляканий жіночий голос. — Що тобі?

— Іди і поглянь, що зробив твій син! — розлючено проревів чоловік. — Скільки я казав, щоб він не смів виробляти оці свої штучки? Га?!

На захаращеній кухні стояв височенний чолов’яга, що міцно стискав зап’ясток худого чорнявого хлопчика років десяти-одинадцяти на вигляд. Під ногами чоловіка пінилася калюжа, від якої відгонило різким пивним духом, а підлога була всіяна уламками скла.

До кухні влетіла худорлява жінка з довгим чорним волоссям, заплетеним у неохайну косу. На вигляд їй було років сорок, однак її виснажене обличчя з темними колами під очима було вкрите передчасними зморшками.

— Тобіасе, відпусти його! — жінка кинулася до хлопчика, але чоловік грубо відштовхнув її.

— Він знов це зробив, дивись! — не вгавав він, тицяючи їй у обличчя широку, схожу на лопату скривавлену долоню. — Клята пляшка знову вибухнула у мене в руці! Скільки разів я попереджав…

— Він ще дитина! — закричала у відповідь жінка. — Він ненавмисно, він просто ще не вміє себе контролювати…

— То хай навчиться! — гаркнув Тобіас. — Чи може наступного разу йому заманеться розтрощити мені голову?!

— Може й заманеться! — люто вигукнув хлопчик. У його великих темних очах палахкотів зовсім не дитячий гнів. — Я тебе ненавиджу!

Важка батьківська рука з усієї сили вдарила чорнявого хлопчика по обличчю, аж той зігнувся.

— Ах ти паскудо мала!

— Не смій! — залементувала Айліна. — Не смій його бити, чуєш?!

— Теж хочеш отримати на горіхи? — Тобіас переключився на дружину. — Якщо цей мерзотник не навчиться… якщо ти його не навчиш поводитися як слід, то я вас обох навчу!

— А може це тобі треба навчитися поводитися як слід?! Подивися, на кого ти схожий, гірше свині, яка…

— Стули свою паршиву пельку, відьмо! Ти з твоїм виродком…

Скориставшись моментом, хлопчик нарешті вирвався з рук батька і чимдуж помчав на вулицю.

— Северусе! — долинув йому вслід крик матері, однак він не зупинився, поки не вибіг далеко за межі вулички — туди, де вздовж порослих високою травою і очеретами берегів, зміїлася брудна річка.

Прошмигнувши крізь верболіз, Северус опустився на землю і перевів подих. Очі його були сухими — він давно вже перестав плакати через сімейні скандали, які траплялися чи не щодня. Хлопчик сплюнув кров на траву і витер губи рукавом сорочки, після чого почав розтирати заніміле ліве передпліччя — там, де його стискали батькові пальці.

«Буде синець», — байдуже подумав Северус, просто констатуючи факт.

Тобіас Снейп не був аж надто схильним до рукоприкладства — особливо на тлі деяких інших мешканців Прядильного Кінця. Але коли у його руках несподівано вибухали пляшки з дешевим пійлом, справа зазвичай закінчувалася синцями. 

«Нічого. Лишилося ще якихось два тижні. Два тижні — і я нарешті поїду звідси. До Гоґвортсу. Разом із Лілі…»

Ця думка змусила його всміхнутися. Розбита губа одразу ж нагадала про себе.

Він обережно обмацав її пальцями і насупився, збагнувши, як сильно вона розпухла. Бажання побачити Лілі було нездоланним, однак з таким обличчям годі було про це й думати: Северус соромився показуватися їй на очі у такому вигляді. До того ж, вона почала би розпитувати його, що трапилось удома, — а він не любив про це говорити, — а потім стала би його жаліти, що вже геть нестерпно… Ні. Не варто сьогодні шукати зустрічі з Лілі. Вистачить того, щоб просто думати про неї, знати, що вона є, і що зовсім скоро вони разом поїдуть до магічної школи — де всі довкола теж будуть чарівниками, де ніхто не кричатиме й не битиметься, і де вони, звісно ж, будуть нерозлучні…

— Северусе! Нарешті…

Повернувши голову, він побачив перед собою засапану матір.

— Все гаразд, мам, — сказав хлопчик і, зауваживши, яким поглядом вона дивиться на його губу, додав:

— Чесно.

Сівши поряд із ним на траву, мати міцно пригорнула сина.

— Ходімо додому. Батько не буде…

— Навіщо ти вийшла за нього заміж, мамо? 

Питання, що визрівало роками, нарешті вирвалося назовні, перш ніж Северус встиг припнути язика. Кров на рукаві сорочки, зношена коричнева сукня Айліни, сиві волосини у її косі, сліди батькових пальців, непереборне бажання хоча б раз побачити маму веселою, радісною, гарно вбраною — все це взяло гору над звичкою сприймати як норму те, що не було і не могло нею бути. 

Айліна мовчала. Вона не була готова до цього запитання, хоча неодноразово ставила його собі сама. Але виправдовуватися перед собою за допомогою якихось недолугих пояснень — це зовсім не те, що відповідати своєму синові, якого в одинадцять років турбували зовсім не ті речі, які зазвичай турбують хлопців його віку.

«Хлопців його віку з нормальних родин…»

— Северусе… але якби я не вийшла за твого тата, у мене не було би тебе, — вона спробувала всміхнутися. Жалюгідна спроба.

— Хіба воно того варте? — від серйозності синового тону Айліні захотілося розплакатися.

— Синку… — вона пригорнула його ще міцніше. — Як ти можеш таке казати…

Він нічого їй не відповів. Він подумав про дівчинку на ім’я Лілі, про те, як добре сидіти з нею у затінку дерев, стежачи за грою тіней на її обличчі — і його щоки ледь помітно порожевіли.

— Я ніколи не буду таким батьком, як він, — тихо, але по-дорослому впевнено промовив Северус. — Ніколи.