Повернутись до головної сторінки фанфіку: І все, що було між ними

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Над шкільними угіддями клубочився туман. Густий і холодний, він приглушував людські голоси, що розносилися довкола замку; звуки плачу і нервового сміху, стражденних стогонів і криків відчаю. Трава, витоптана сотнями ніг, здавалася сивою від ранкової роси, що ховала під собою бруд і кров, яких минулої ночі було аж надто багато. Войовнича Верба ліниво погойдувала гіллям, байдужа до всього, що відбувалося довкола; вона так само охороняла вхід до Верескливої Халупи. 

Гоґвортс жив своїм життям, незважаючи на те, що світ сьогодні незворотно змінився. Мертві лежали на підлозі замку, дбайливо вкриті руками живих. Живі, надто виснажені, щоб спати, заліковували свої й чужі рани, сиділи за довгими столами чи просто тинялися школою, немов сновиди, спонукані єдиним бажанням: робити будь-що, тільки би не залишатися наодинці з собою та своїми думками. Але деякі з них спали — щасливці, чий змучений мозок більше не мав сил опиратися прагненням знесиленого тіла.

Серед них був і Хлопчик, Що Вижив, який спав важким сном без сновидінь у ґрифіндорській вежі. Він лежав поверх ковдри — у вкритому засохлою кров’ю одязі, не скинувши взуття. Він спав, бо його свідомість поки що не знала, як впоратися з правдою, що впала на його плечі, закресливши все, що було донині. На блідому обличчі блищали краплини поту, дихання було важким та уривчастим.

Сонце підіймалося все вище над замком, поступово розсіюючи туман, розганяючи хмари, знищуючи світанковий холод. Спливала година за годиною: прокидалися птахи, розпускалися квіти, грів свої щупальця на сонечку велетенський кальмар, але Гаррі досі спав, не рухаючись, у тій самій позі.

…Професор Слизоріг, засапавшись, поспішав до професорки Макґонеґел. Після того, як школа втратила свого останнього директора, вона взяла на себе керівництво, а отже саме від неї він, як і решта вчителів, мав отримувати подальші вказівки. Він досі був одягнений у свою зелену піжаму, на якій бракувало кількох ґудзиків — за інших обставин це було би кумедно, але не тепер, коли під очима професора сіріли мішки, а на піжамі виднілися криваві плями.

— Мінерво, я… — Слизоріг увішов до кабінету і застиг на порозі. — Що…?

Нова директорка Гоґвортсу сиділа за столом, поклавши голову на руки, а її плечі тремтіли від ридань. На столі стояла невеличка колба, у якій виблискувала срібляста рідина.

 

…Коли Гаррі нарешті розплющив очі, сонце вже котилося до горизонту. У перші кілька блаженних миттєвостей, поки пам’ять ще не прокинулася, він просто лежав, втупившись у запони свого ліжка. Червоний колір різав очі, змушуючи й без того важку спросоння голову пульсувати від тупого болю. Гаррі ліниво простяг руку і смикнув запону. Важкий оксамит із шурхотом впав на підлогу.

І тут пам’ять прокинулася.

 

— Я не знаю, — професорка Макґонеґел м’яла у руках наскрізь мокру хустинку. Її квадратні окуляри лежали на столі, довкола якого сиділи професори Слизоріг, Флитвік і Спраут. — Вперше у житті я не знаю, що мені робити.

— Останнім часом директорська посада коштує людям великих сліз, — тихо зауважив Фінеас Ніґелус, зловісно блимнувши темними недобрими очима на портрет Дамблдора, що мовчки дивився на свої переплетені пальці. 

— Це щось… гірше за смерть, — мовила професорка. — Зі смертю знаєш що робити, а тут… я маю піти і поговорити з ним, поглянути йому в очі… Що я маю сказати? Що тут взагалі скажеш? Я просто розгублена, я шокована, я…

Вона замовкла, не договоривши. Четверо вчителів сиділи мовчки, і кожен із них був розгублений і шокований, кожен не знав, що сказати. Багаторічний досвід роботи у школі мало чим міг тут прислужитися.

— Головне — не треба аж занадто його жаліти, — раптом тихо озвався Флитвік. — Я знаю, що Гаррі страшенно цього не любить.

— Так, — ще тихіше підтримав його Слизоріг. — Вони обидва цього не люблять.

 

…Гаррі сидів на краю ліжка, стискаючи долонями голову. На щастя, у спальні більше нікого не було — йому здавалося, що він здуріє, якщо муситиме зараз дивитися на інших людей, ходити серед них, говорити з ними. Його світ зменшився до розміру маленької колби, і спадщина, схована у ній, засліплювала очі, зв’язувала розум і почуття, позбавляла відчуття часу й простору. Замкнений у клітці власних переживань, він не почув, як тихо скрипнули двері і хтось увійшов у спальню.

— Гаррі, — професорка Макґонеґел обережно торкнулася його плеча. Він здригнувся, виходячи з тупого заціпеніння, у полоні якого перебував виснажений мозок.

— Пробач, що змушую до цієї розмови, але… інакше ніяк. Я з приводу… — професорка знітилась. — Професора Снейпа.

Гаррі перевів на неї втомлений погляд. Побачив, що за останню добу вона немов постаріла років на двадцять — на обличчі з’явилися нові зморшки, почервонілі від сліз і безсоння очі глибоко запалися.

— Розумієш… У нього більше нікого немає. Ти — його єдиний…

— Так, — урвав її Гаррі. Йому здавалося, що він закричить, якщо професорка закінчить фразу. — Я знаю.

— Ти маєш вирішити, де буде… — Макґонеґел зробила ще одну паузу. — Похорон.

Слово луною загуділо у його свідомості, і перед очима постала біла гробниця.

— Ми забрали його з Верескливої Халупи до інших… полеглих. Ми поховаємо його з почестями тут, у Гоґвортсі, як поховали Дамблдора. Гадаю, він заслуговує на це не менше. Якщо… якщо, звісно, у тебе немає інших думок.

— Ні, — похитав головою Гаррі. Відповідь прийшла сама собою. — Я хочу, щоб його поховали у Ґодриковій Долині. Поряд із мамою. Це… це єдина почесть, якої би він для себе хотів. І єдине, чим я можу йому віддячити… тепер.

Очі професорки Макґонеґел знову наповнилися слізьми.

— Гаррі. Мені… мені так шкода. Я навіть не знаю, що…

— Нічого не кажіть, — він встав і незграбно обійняв її. — Я вдячний вам.

 

Над цвинтарем Ґодрикової Долини сяяло яскраве, зовсім літнє сонце. Небо було таким, яким Гаррі бачив його у спогадах Северуса Снейпа того дня, коли його мати вперше зустрілася з…

Його батьком.

Чи бував він колись тут, на могилі тієї, яку він кохав до останнього подиху? Могилі, яку вона ділила з тим, кого він ненавидів аж до смерті? Чи ж це було для нього надто важким випробуванням? Одна з маленьких таємниць Напівкровного Принца, якої він уже ніколи й нікому не розкриє.

Біля викопаної заздалегідь могили зовсім мало людей: вихователі гуртожитків, бородань Геґрід, що гучно сякається у свою хустинку-як-скатертинку і найближчі друзі Гаррі. Нікого більше — так вирішив Гаррі, чудово розуміючи, що Северусові Снейпу не потрібно жодних пишнот, жодних промов, жодних посмертних нагород. Нічого — крім права хоч у смерті бути поруч із тією, що нехай і таємно, але дозволила йому залишити по собі найважливіший слід, що його тільки може залишити смертна людина.

Гаррі нерухомо стояв біля простої чорної труни. На його щоках застигли холодні сльози, які він навіть не намагався стерти — кінцівки були немов налиті свинцем. Він невідривно дивився в обличчя чоловіка, з яким його пов’язували роки взаємної ненависті — такої засліплюючої, що за нею неможливо було би розгледіти набагато глибший зв’язок. Тепер, у смерті, воно здавалося молодшим, спокійним і вмиротвореним — таким обличчя Северуса Снейпа навряд чи колись бачив будь-хто з присутніх.

У свідомості клубочилися сплутані спогади. Згадалися уроки блокології, що обернулися таким провалом. Тоді Гаррі впадав у шал від самої думки, що Снейп може зазирати у його мозок, тепер же він дорого би заплатив за те, щоб хоча би таким чином висловити те несказане, що застигло між ними у вічності. Згадався старий підручник настоянок, до невідомого власника якого Гаррі відчував таке дивовижне тепло і довіру. Тепер він міг би стати єдиною його спадщиною, — не враховуючи надійно запечатаної воском колби зі сріблястою рідиною, що її мовчки вручила йому професорка Макґонеґел, — проте доля й тут вчинила по-своєму, знищивши книжку зложаром під час пожежі у Кімнаті-на-вимогу.

У подібних ситуаціях люди зазвичай втішають себе тим, що мають найцінніше — пам’ять про померлого, але й тут Гаррі не було чим похвалитися. У нього не було жодного доброго спогаду про Северуса Снейпа.

«Як і він, ймовірно, не міг би згадати нічого доброго про свого батька…»

Нічого — тільки взаємна нетерпимість, взаємна лють, взаємна ненависть. Мовчання Дамблдора зробило їх обох невиліковно сліпими. Скільки разів Гаррі — то жартома, а то й цілком серйозно — бажав Снейпові смерті, не знаючи, чим обернеться для нього здійснення цього бажання. Скільки разів Снейп злісно дорікав Гаррі тим, як він схожий на свого батька, не знаючи гіркої іронії, якою обернуться для нього ці слова. Стіна між ними була необхідністю — для кращого майбутнього, для загального блага, на якому так добре розумівся Албус Дамблдор. Але тепер Гаррі — щиро, як ніколи — бажав, щоб хтось інший платив цю високу ціну замість нього, щоб хтось інший стояв на цвинтарі біля труни, давши йому змогу просто спокійно закінчити школу і спробувати врятувати у стосунках з найріднішою людиною бодай щось, що ще можна було врятувати.

— …таке жахіттє… — долинув до нього голос Геґріда, який щиро намагався говорити пошепки.

Гаррі поглянув туди, де стояли вчителі. Професорка Макґонеґел притискала до очей картату хустинку, а професорка Спраут хлипала, витираючи сльози просто рукавом мантії. 

— Господи, я досі не можу повірити… Северус… такий здібний хлопчик і така доля… просто несправедливо… — бурмотів Слизоріг, звертаючись до незвично серйозного Флитвіка.

«Несправедливо… несправедливо… несправедливо…» — луною відгукнулося у голові, і Гаррі відчув, як у грудях вже вкотре закипає злість.

«А вони ж усі його навчали…»

 

Раптом він усвідомив, що вчителі ховають не просто колегу, героя магічного світу і чоловіка зі зламаною долею. Для кожного з них Северус Снейп був учнем, кожен пам’ятав його ще маленьким чорнявим хлопчиком. Професорка Макґонеґел надягала йому на голову Сортувального Капелюха. Професор Слизоріг бачив перші успіхи на уроках настоянок. Геґрід перевозив одинадцятирічних Северуса і Лілі через озеро того дня, коли вони вперше переступили поріг школи. І сьогодні, дивлячись на померлого, вони бачать не лише дорослого чоловіка, чиє безрадісне життя добігло кінця — вони бачать учня, якому ставили оцінки, задавали домашні завдання, призначали й знімали очки, у якого приймали іспити… Усвідомлення цього підштовхнуло Гаррі до іншої думки.

Вони мовчали. Вони бачили й знали більше, ніж давали зрозуміти протягом усіх цих років. Вони не могли не бачити, скільки часу Лілі Еванс і Северус Снейп проводили разом, поки щось між ними не зламалося остаточно. Але Дамблдор — за гіркою іронією, виконуючи також і прохання самого Снейпа — добре подбав про те, щоб ніхто, і у першу чергу сам Гаррі, не міг пов’язати між собою цих двох людей. Дамблдор був єдиним, хто знав усе від самого початку — і це дозволило йому як слід забити всі шпарини, крізь які могло просочитися щось небажане. Заради загального блага всі гоґвортські вчителі були пов’язані круговою порукою мовчання. І, слід віддати належне їхній вірності Дамблдорові, ніхто з них його не порушив.

Дикий гнів колючим клубком здушив горлянку Гаррі, але він нелюдським зусиллям загнав його назад. Не тут. Не тепер. Не поряд із ним. Більше ніякої ненависті — її й без того було між ними надто багато. Гаррі більше не повинен дозволяти гніву ставати між ними, на кого б він не був скерований. Його просто не повинно бути поруч із ним, навіть мертвим.

— Гаррі, — хтось обережно взяв його за руку.

Він не поворухнувся, однак ніздрі безпомилково вловили знайомий легкий квітковий аромат. 

Джіні. Вона не плакала — як завжди, по-чоловічому сильна і зібрана. Не відпускаючи його руку, вона схилилася до його вуха і прошепотіла:

— Вже час.

Немов у тумані він торкнувся холодної руки померлого, що тримала чарівну паличку. Губи затремтіли так, що годі було вимовити бодай слово, але Гаррі все ж знайшов у собі сили ледь чутно промовити те, що мало бути сказане:

— Я пишаюся…

Він затулив обличчя долонями, стиснувши зуби до болю. Джіні була поруч, вона обійняла його, рішуче притисла до себе, шепочучи щось у саме вухо.

Вітер плутав між собою пасма рудого і чорного волосся. У грудях вибухнув пекучий розжарений камінь, і Гаррі, сховавши обличчя на дівочому плечі, заплакав так, як не плакав з часу свого нещасливого дитинства у Дурслів — болісно і беззвучно, як плачуть сироти у одязі з чужого плеча, які знають, що сльози марні, а не герої-рятівники магічного світу. 

Бо тут і зараз він не був ніким — тільки сиротою. Цього разу — остаточно.

Вихователі чотирьох гуртожитків Гоґвортсу підняли палички — і громада свіжої землі сховала під собою найбільш мужнє — і найбільш нещасне — серце, яке їм будь-коли зустрічалося. Воно більше не боліло, знайшовши свій вічний притулок під простою гранітною плитою з написом:

 

Северус Снейп

9.І.1960 — 2.V.1998

 

До свіжої могили підійшов професор Флитвік. У його очах крім печалі й скорботи виразно читалося ще щось — чи то прояв нелюдської мудрості, чи просто тягар прожитих років. Він торкнувся паличкою сірого надгробка, і на ньому проступили літери, глибоко врізаючись у камінь, немов у живу плоть:

 

«Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть».

 

Геґрід трубно висякався. Слизоріг схлипнув. Гаррі, чий вибух сліз змінився застиглою маскою — ніби отриманою ним у спадок разом із жахливим тягарем провини — вдивлявся у ці літери порожніми очима, не розуміючи їхнього значення.

Карі очі Джіні зустрілися з очима професорки Макґонеґел, професорки Спраут і Герміони. Жінки на похоронах, здається, розуміли одна одну без слів. Обережно вивільнившись з обіймів Рона, Герміона підійшла до Джіні й Гаррі. Разом вони повільно повели його до виходу з цвинтаря, де на них чекав летиключ. За ними рушили й інші, тільки професорка Макґонеґел на якусь хвилю затрималася на місці. Якусь мить вона просто дивилася на могилу, немов перечитуючи епітафію, а потім її вуст торкнулася гірка усмішка — так, ніби вона щойно щось пригадала. Легкий помах палички — і на сіру плиту лягла гілочка білих лілій. Мінерва Макґонеґел підійшла ближче, розгладила ніжні пелюстки і кинула погляд на могилу Поттерів.

— Останній ворог, якого буде знищено, це смерть, — промовила вона. — Можна вас привітати, професоре Снейп.

 

    Ставлення автора до критики: Обережне
    Надіслав: rune and man , дата: чт, 08/17/2023 - 21:36