Я народився вночі. У найтемнішу її годину, і, коли приходить час подумати, завжди дивлюся вгору.
Туди, де за вмілим камуфляжем відбивається все, що є, було і буде.
*Деміан Герст-англійський митець, найвидатніший член групи, відомої як «Young British Artists», та на цей день найбагатший митець. Найвидатніший член групи сучасних художників Молоді британські митці та на цей день найбагатший митець.
Дзвінок шарудить з-під долонь. Я оговтуюсь, коли двір порожніє. Залишаються тільки п’яні пластівці та колючий січневий вітер. Прибираю руки від обличчя й обіймаю себе за плечі - долоні приємно тонуть у ворсистій малиновій тканині.
*»Цілую незнайомців, поки не знайду того, кого полюблю і зможу
довіритися.
Відкрий серце і розум: ніколи ж не знаєш, кого знайдеш, цілуючи
незнайомців».
Фрагмент пісні гурту DNCE (& Nicki Minaj) - Kissing strangers
У мене було два життя в червоних фарбах стоптаної землі, і їх я пам’ятаю найгірше. Рефлекси й інстинкти правлять, кидають, керують руками й ногами, і якщо живий потім, усвідомлення таке чуже, ніби відбувалося з кимось іншим. Або наснилося.
Колись давно у двадцятому столітті Річард Фейтман на своїх лекціях із фізики говорив, що в запаху фіалки є структурна формула.
У всіх запахів є. Не тільки фіалки.
Думаю, коли-небудь усе це припиниться.
Я перестану народжуватися людиною і стану хмарочосом. Талісманом цього століття. Символом людей, прив’язаних до життя сталевим або залізобетонним каркасом. Я буду високим. Можливо, вищим, ніж Бурдж-Халіфа.
Можеш собі уявити, що життя - це предмет одягу, припустимо, твоя картата сіро-біла сорочка з вовни. І ось ми беремо її і закидаємо в пральну машинку.
Нам треба її оновити, привести до ладу.
У нього відкрита пляшка вина в руках.
Якщо прислухатися, можна почути, як замкнена рідина злякано хлюпається по стінках.
Можна, якби не блокади гучної музики.
Ти, чужоземець, завмер на порозі і - бог знає, як тобі це вдається - відчуваєш: щось не так.
Мені п’ятнадцять.
Абсолютно чорне волосся, дане природою. Відрощений чуб, що спадає на очі.
Кепка теж чорна, новенька, лежить на столі поруч, як обладунки. Я можу заховати за ними обличчя, якщо відчую, що пасма волосся недостатньо з цим справляється.
Жалість у моєму випадку - це брудно-червона фарба, як кров у земляній рідині. Або в тріщинах дерев’яних мостин.
Коли я себе жалію, занурюю пальці в будівельну форму - подобу палітри, забираюся на драбину і пишу що-небудь вимазаними живими пензлями.
Я думаю про невезіння дуже часто.
Про тих, кому не пощастило впасти одне від одного занадто далеко. А потім їм довелося йти, дійти, шукати, знайти.
Виявити: поки повз, пара померла. Або захворіла. Або з глузду з’їхала.
Та що завгодно.
Я запитую себе: кінець - це коли?
Коли досягнуто щастя? Коли на порозі смерті?
Коли повернувся до зірок?
Пауло Коельо у своєму творі писав, що, «дійшовши до кінця, люди сміються над страхами, що мучили їх на початку».
Як зрозуміти, коли сміятися?
На підвіконні п’ятого поверху крізь віконниці тягнеться холодний вітер.
Я вперто сиджу, розглядаючи вхід через товсте скло.
Людей багато. Різного кольору, статури, поглядів. Однаково снують, курять, вітаються, говорять, штовхаються. Їх повнісінько, а я чекаю лише одного.
Коли мені було сім років, я загадував одне й те саме щоночі і прокидався з цим бажанням вранці. Мені здавалося, воно належить до чогось магічного, надзвичайного.
Нездійсненного.
Знаєш же, що Обелікс, вигаданий галльський воїн із серії коміксів, пояснює свою неймовірну силу тим, що в дитинстві випадково потрапив у казан із чарівним зіллям сили і набув назавжди незліченну її кількість, тоді як на звичайних людей цей напій діє тільки тимчасово.
Так от.
Я не вважаю, що за майже шістсот років мені вдалося остаточно і безповоротно сформувати свій світогляд.
Є Бог, немає Бога, або люди апріорі не можуть знати про нього що-небудь достовірне.
Ти зустрівся з моїми батьками.
Я цього не бачив.
Тому що ти приїхав уранці в першу суботу квітня, не не попередивши, і Корі провела тебе в основний будинок, звелівши чекати, коли піде король.
Я не став ні в кого питати, що тобі говорили, як поводилися і як все пройшло.
Ми говоримо.
Багато. Дуже багато.
Ти абсолютно відкритий і тягнешся кожною дією, показуєш всі свої смаки, уподобання, розповідаєш історії, говориш про дитинство, героїв, персонажів, друзів, мрії.
* Сьогунат - військово-феодальна система правління в Японії, за якої імператор виконував церемоніальні функції, а реальний імператор виконував церемоніальні функції, а реальна влада належала військовому правителю - сьогуну.
У повітрі зерна, фрукти, лимонний чай, який ми пили на сніданок, книжкові аркуші з підручників, за якими я намагався вчитися.
У повітрі - світ, замкнений у моїх легенях. Ти дивишся ласкаво, але бачу, що зважуєш, шукаєш щось, намагаєшся прочитати шифри, розсипані по моєму обличчю.
Ти був поруч коли я заснув. І ввечері, коли прокинувся в коконі твого запаху, усвідомивши, що вперше й назавжди вручив своє тіло.
Ти був поруч через тиждень.
Запитав, чи хотів би я ближче познайомитися з твоїми друзями, бо що вони - дуже.
