Розділ 2

*Емпайр Стейт- хмарочос в Нью-Йорку висотою 381 м та 102 поверхи.

*Маргарет Кін- американська художниця яка малювала дітей, тварин та жінок з неприродними, великими очима.

*Оноре де Бальзак- французький романіст, драматург, письменник 19 століття.

*скрапбукінг- вид рукодільного мистецтва, що полягає у виготовленні та оформленні фотоальбомів.

*kiss my ass-перекладається як «поцілуй мене в дупу».

*curiosity killed the cat - еквівалент нашої приказки «допитливій Варварі…», у дослівному перекладі означає «кішку згубила цікавість».

*цитата з анімаційного фільму Хаяо Міядзакі «Вітер міцнішає».

---

Ти, напевно, чув, як іноземні студенти кажуть, що тут усе типово американське. Насамперед назва. «Каліфорнія Дрім»

Широкі вікна, червоні дивани, сріблясті столи. Майже на всю довжину барна стійка, запах солодких коктейлів, смажених бургерів і звареної кави, оновлюваної під людський гул і шипіння м’яса з відкритої кухні. Я не їм м’ясо, але люблю іноді приходити. Через ванілін. Ним пахне листкова випічка з горіховим кремом. Коктейль зі смаком снікерса пахне снікерсом, і це моя улюблена категорія солодкого. Ви вже на своїх місцях. Як завжди біля вікна за останнім у ланцюжку столом, розрахованим на велику компанію. Коли звільняється місце позаду вас, сідаю обличчям, не привертаючи особливої уваги. Мені немає сенсу себе ховати. Сьогодні кутаюся в золоту кофту з косою блискавкою і капюшоном зі штучного хутра. Не з міркувань психологічного захисту. Принаймні, не сьогодні.

Я прокинувся о пів на десяту і, перш ніж прийти в закусочну, прогулявся вздовж річки Чарльз до центрального громадського парку. Телепортація з блакитної фарби морозу в жовту опалювального кафе закономірно лоскоче шкіру легким ознобом. Гріюся чорничним чаєм і балуюся запахом ваніліну.

- Що ти думаєш з цього приводу? Юні? Юні!

Юні сидить до мене обличчям, але й дивитися не треба, щоб знати, як він кривиться на солоденьке зменшувально-пестливе і показово відсторонюється:

- Я думаю, що тобі потрібно зменшити кількість парфумів, які ти виливаєш на себе вранці.

- Ну, Юнгііі, мені зовсім не хочеться висловлювати свої думки на папері, а раптом їх потім прочитає Мерлін!

Дакоті Каннін завжди вдається бути вибірково неуважною. Це один із тих завидних дарів, який вручають феї при народженні.

- А от раптом він чергова реінкарнація Шекспіра, - Чімін сидить спиною, але мені видно, як його особисті дорогоцінні палички тикають у співрозмовницю, - а ти не хочеш цього помічати.

Я давно зрозумів, що твій друг усюди носить їх із собою, так і не зумівши домовитися з чотиризубцевим європейським приладом, яким користуються в цій країні.

- Хто Шекспір?! Мерлін - Шекспір? - Юні на це закочує очі й буквально навалюється ліктем тобі на спину. Ти не реагуєш, так і продовжуєш лежати головою на складених на столі руках, - з глузду з’їхав зовсім?

У Дакоти цікавий акцент і особлива тональність голосу: він летить угору, по-царськи розпушуючи хвіст. Американці люблять говорити, що це «фішка» британців. А ірландці навіть серед британців - одвічний привід переглянутися, стримуючи посмішку.

- Реінкарнацію Шекспіра я відчую за кілометр.

Юні дивиться скоса і каже, що у Дакоти поетичне запалення мозку. Він - дуже цікава людина. Антикомік, але якщо прислухатися, можна посміятися від душі. Мені він свого часу відразу сподобався.

Вони з Дакотою зустрічаються вже вісім місяців, правильно? Ти кажеш, у них високі стосунки. «Вище тільки Емпайр Стейт»*. Падати замертво не дають огородження, притаманні Юнгі з народження. Я помітив, що він уміє прикидатися глухонімим. Це теж дар фей.

- Скажи це тим хлопцям, у яких ти помилилася.

- Усе, не бурчи, - Дакота показово відмахується.

Кінематографічно. Витончена долоня перекидає за спину густі локони. Ця дівчина вважається дуже привабливою. Шикарне полуничне волосся, чудова фігура й очі з полотен Маргарет Кін*. Цілком помітно, що їй це все чудово відомо. Коли людина знає, або вірить, або думає, що красива, інші безумовно починають це помічати. Мені знадобилися століття, щоб відкрити для себе силу людської думки.

Твого друга Юнгі мені чомусь складно назвати просто хлопцем або навіть юнаком. Дивлюся на нього - і спадає на думку щось літературне на кшталт «невисокого зросту молода людина азіатської зовнішності в окулярах із квадратною оправою». Знаю, що він навчається на факультеті французької мови та літератури, багато палить, інколи цитує Оноре де Бальзака* і часто засиджується в М’юґарі, доки не стемніє і ви з Чіміном не з’явитеся, щоб вигнати його звідти.

- Я не хочу виконувати це завдання. От якого біса воно треба…

- Вгамуйся, - Домінік Моно зазвичай дуже терплячий, але коли справа стосується Дакоти, у багатьох у потоці підтасовуються карти особистої натури. Подразники - слово грубе, але ти ж знаєш, що краще за навіжених екстравертів ніхто не потрошить чужі захисні панцири. - Тобі ж не обов’язково описувати свої почуття і на кожній сторінці зізнаватися, як у дев’ятому класі ти не добігла до туалету, про…

- Тшшш! Тихіше!

Я достатньо таємний слухач, щоб знати, що Домінік із Дакотою найкращі друзі ще з дитячого садка. Вони всюди разом. Музичний гурток у початковій школі, театральний у старшій, один факультет у Бостонському.

- Вибери якусь тему, наприклад, опиши свій скрапбукінг*, і нічого в цьому суто особистого.

- Мені скрапбукінг описувати всі сім днів поспіль?

- Це як більше подобається, - Чімін звучно запиває смажену курку колою в найменшій зі скляних склянок. Твій друг занадто часто скаржиться, тому мені відомо, що в цього майбутнього фотожурналіста хронічний гарстрит. Є якесь уособлення милої дурості в тому, що нуль-три літри газованої води здається йому достатньою жертвою, здатною повністю покрити смажену курку в кисло-солодкому соусі. - Говорити про нього годинами тебе не бентежить, значить, знайдеш і що написати. Закінчиш про скрапбукінг, можна переключитися на твою прабабусю і любов до хлібців.

Дакота, звісно, незадоволена:

- Якщо я цілий тиждень писатиму про скрапбукінг і хлібці, у мене впаде самооцінка.

- Тоді напиши поради щодо її підняття, ти ж чудово в цьому розбираєшся.

- Тоді це буде схоже на мій канал, усі відразу здогадаються.

- Закінчуй роздмухувати з цього проблему, - ріже під корінь Юнгі. Обертається і виблискує мигдалем очей, захованих за лінзами окулярів.

Усередині себе посміхаюся. Тому що все. Це магія фей. Навіжений екстраверт опускає плечі, імовірно дме губи і відвертається до вікна. За ним сьогодні все ще січень, як і раніше скупий на своє біле золото. Його стружка розкидана в найдивніших місцях, як залишки розірваних листівок. Сьогодні виглянуло сонце. Позбавлене будь-якої ініціативності, бідно гріє хмари, лізе крізь вікна, підігріваючи ділянки столів, і робить трохи більш терпимим сильний вітер, що піднявся ще з четверга.

На тлі багатого освітлення закусочної наче зерна таємничого чогось. Пилок. Мляво й лагідно розпорошується по трубах сонячних променів. Я можу не чути звуки і концентруватися тільки на природі з її особистими пензлями, палітрами і стрижнями олівців. Мені подобається. Я обожнюю. Можливо, така суть нашого виду, але мені приємніше вважати свою любов сильнішою за нав’язливі закони генетики.

- Джей.

Будь-яке з твоїх імен завжди дряпається без попередження. Вмикає звук, і кисті гримлять, падаючи до чужих ніг. Я теж програю. Заплющую очі. Дихаю. Видихаю.

- Джей! 

Найгірше - це інші фарби. Мої особисті. Ті, що всередині. Найнебезпечніше - те, як спонтанно і нестерпно вони мажуться десь між животом і грудьми, коли я просто чую одне з двох твоїх імен. А очі здаються. Завжди здаються. Відкриваються, насильно залишають цей колір зими за вікном і змушують знову повернутися до столу навпроти. Змушують на тебе дивитися.

- Підйом! - Чімін несильно штовхається під столом, смикаючись усім тілом.

- Та залиш, нехай спить.

- Я хочу нагадати, що за первинними інструкціями цей вічно сплячий придурок був заявлений як друг, окей? - судячи з рухів рук, Чімін протирає свої палички. - З позначкою «мобільна і неспальна модель», так? А виявився з брачком.

- І?

- Нікого не бентежить, що він став схожий на кота? Або спить, або їсть, а що робить уночі - достеменно не відомо.

- Наче вперше, - Юнгі прибирає лікті зі столу, дозволяючи офіціантці забрати порожні тарілки, - пора б уже звикнути.

- Прокинься і співай, сліпінг б’юті, - Домінік сидить ближче за всіх: йому нескладно витягнути руку і клацнути тебе пальцями по лобі з явними відмітинами незручної пози, - перша година дня, субота, рік дев’ятнадцятий, війна закінчилася.

Ти - сліпінг б’юті - завжди спочатку мружишся. Потім потягуєшся, зчепивши долоні на потилиці. Дуже безсоромно, так, що задирається сірий лонгслів і оголюється лінія живота і шнурівка бавовняних джогерів.

- Ти як зі сміттєвого баку.

Юнгі завжди прямолінійний, а ти ніколи не реагуєш вороже. Випрямляючись, опиняєшся в самому епіцентрі тієї єдиної ділянки, яка захоплена крихітною порцією сонця. Такий кумедний, коли доводиться мружитися і схилятися в різні боки, щоб знайти можливість сховатися. І коли морщишся. Просто тому що сонце тобі докучає.

- Ти вибрав, про що будеш писати? - це, звісно, Дакота. Не дає часу освоїтися у світі яви і єдиних шансів. Валить вантажем невблаганного часу. А тобі не до цього. Світ має чекати, поки ти приходиш до тями після уривчастої напівдрімоти, в якій провів останню годину.

Домінік з тебе сміється, наголошуючи на дурному дезорієнтованому вигляді, а ти начебто не чуєш: усе ніяк не можеш знайти вдалу точку в тіні й прибрати з обличчя волосся. Сьогодні спросоння штормова буря, що заливає бризками очі і плутається щоглами у віях. Запорошене пом’яте чоло і щоки з відбитками сну.

- Де писати і про що? - Ти, як і раніше, цікаво мружишся і тепер пробуджуєш зв’язки, відкашлюючись.

- Завдання Сіммонса!

- Я вловив тільки про скрапбукінг і хлібці, звідки з’явився професор Сіммонс?

Чімін очікувано підводить очі вгору. Він наперед упевнений: ти ні чорта не знаєш, бо проспав усі півтори години соціології. Насправді, тільки хвилин п’ятдесят. А Дакоті все це тільки на руку. Вона змінює центр уваги й очікувано набирає повітря в легені, щоб викласти всю суть. Ви з нею з одного факультету, тож тобі корисно послухати. Я слухаю теж. Повторно. Про те, що професор Сіммонс поставив завдання ще в п’ятницю, роздавши всім однакові білі блокноти.

- Писати можна все що завгодно і здати, не підписуючи?

- Ну так. Суть просто в тому, щоб дати кожному матеріал для аналізу.

Ти киваєш. Я знаю, що в тебе така звичка - показувати, що слухаєш і чуєш, хоч і любиш крутити головою на всі боки, поки з тобою розмовляють. От як зараз, коли очі сканують тонку пластину меню і здається, ніби всі слова в порожнечу.

- Ну, то що ти будеш писати?

- Моя балакуча полуничка, - тобі доводиться злегка податися вперед, щоб подивитися через Юнгі, - я щойно прокинувся і дізнався про завдання хвилину тому. Дай бідному пілігриму трохи часу.

- Пілігрим, блять, - Коді Бертон мотає головою, не піднімаючи очей. У нього завжди свіжовимите волосся в хаотичному безладі рваних пасом, остання модель айфона і згорблені плечі. Сидить теж як завжди - сповзаючи на самий край, зазвичай спираючись плечем об Домініка, і майже ніколи не відривається від смартфона, безперервно водячи пальцями по сенсорному екрану: то вгору, то вниз, то двома по діагоналі. Знаю, що він на факультеті графічного дизайну. Якщо говорить, то, як правило, про веб-сайти та комікси, розкидаючи безліч завуальованих слів і специфічних термінів, спонукаючи інших просити пояснити.

- Хто піде завтра до Дугласа? - Дакота впирається ліктями в стіл і грає бровами, ловлячи всі погляди по черзі.

- Я ніхрена не встигну доробити реферат і зробити іспанську, - Юнгі заявляє чесно і вже готовий до того, що Дакота обов’язково почне контратакувати.

- Можу підсобити з іспаньолою, якщо даси потягати ейрподси, - друга фраза від Коді.

Він продовжує спиратися на друга, який більше, ніж друг, і дивиться спідлоба з погано прихованою надією. У перерву перед останньою парою в п’ятницю всі в коридорі чули, що Коді Бертон загубив свої навушники, і як голосно та нецензурно він скаржиться, що доводиться користуватися старими, а в них «дріт заважає під час роботи на планшеті». Юнгі ж усе зважує і натурально замислюється. Руки на грудях і тільки йому властивий прищур вузьких очей за лінзами окулярів:

- Наскільки?

- Назавжди? - Коді робить ставки.

- Як ви, американці, кажете… - іноземний студент вдає, що серйозно не може пригадати, - ах так: kiss my ass*.

- У мене вже є дупа, яку я цілую, дякую.

- Ой, бляяяя, - Юнгі показово морщиться. - Звільніть, скільки можна просити.

Чімін нарешті веселішає. Заливається тільки йому притаманним сміхом. Ця людина вкрай сміхотлива і більш адаптивна, якщо порівнювати з найкращим другом. Йому, безумовно, вдалося швидше звикнутися з усіма елементами свободи, що відрізняє американський менталітет від менталітету їхньої батьківщини. Хто завгодно і на відстані збагне, що Юнґі з Чіміном дуже різні, але один одному як брати зі старшої школи. Цілі ставили разом, разом їх досягали. Зчепилися і пронесли дружбу за море - в державу п’ятдесяти зірок. Узи, які не рвуться так просто, нескінченно мене захоплюють.

- Якщо до кінця року робитиму за тебе іспанську, віддаси навушники? - не може не викликати внутрішньої усмішки й те, як ожив Коді Бертон, налаштувавшись так серйозно на перспективний бартер.

Я відволікаюся на їхні збуджені переговори і тому не одразу дивлюся туди, куди не треба, не повинно, не правильно. Куди виходить постійно дивитися всупереч моєму бажанню. Сонце нарешті змінює кут і перемикається на синю сорочку графічного дизайнера, вочевидь, відкриваючи недавньому бранцю дещо більше простору для огляду. Відкриває тобі. Підводить мене не тільки сонце. Підводить і збуджений Коді, коли змінює позу і подається до столу.

Найгірше в усьому цьому - те абсолютне відхилення від норми, що відбувається в моїй голові, коли ти абсолютно випадково дивишся другові за спину, врізаючись поглядом у дивака з факультету філософії та психології. Мені випадало багато чого на шляху. Серйозне і страшне. Сміховинне і невинне. Різне. Але я був вільний від наркотичного дурману в думках. Такого, коли і ванілін зникає, і смак горіхового крему, і скупість зими за вікном. Коли ні їсти, ні чути, ні зосередитися. Мені нескладно здогадатися, що я надто часто бував людиною, щоб не почати вбирати властиві їй закони, картини світу й особливості натури. Мені випадало багато чого на шляху. Серйозне і страшне. Сміховинне і невинне. Різне.

Але я був вільний від наркотичного дурману в думках. Такого, коли і ванілін зникає, і смак горіхового крему, і скупість зими за вікном. Коли ні їсти, ні чути, ні зосередитися. Мені нескладно здогадатися, що я надто часто бував людиною, щоб не почати вбирати властиві їй закони, картини світу й особливості натури. Знаю, що земна еволюція завжди коригує види, що вимирають, щоб допомогти їм адаптуватися й існувати в мінливому світі. Можливо, вона вирішила, що настав час схилити мене до поліаморії. Людська доля, яка не викликає в мене нічого, крім відторгнення, і суперечить усій суті мого народу. А я не хочу схилятися. І реагувати ось так не хочу теж. Тільки звукам без різниці. Вони все одно тонуть, глухнуть, змащуються. Пилок у променях, зерна сонця, а твої очі дивляться і зводять мене з розуму. Точніше, не вони, звісно. Я зачепився не за твій вигляд. Це найгірше. Гірше й те, що спочатку ти завмираєш, мене впізнавши. Застигаєш у рухах плечей, і я не можу прочитати наміри, емоції, думки, нічого не бачу, хочу відвернутися, протверезіти, заплющити очі неслухняним чубчиком і впасти в стан байдужості. Мені вистачає самоконтролю, щоб збити погляд і опустити свій на дно кухля. Стиснути її пальцями і піднести до обличчя, допиваючи залишки остиглої чорниці.

Вібрація смартфона лякає. Скребеться по столу, як альпініст, що падає. Переводжу погляд на екран, розриваю пута. «Карета прибула, ваша високість!»

За вікном усе той самий скупий на сніг січень, по обидва боки - тротуар у перехожих, у всіх наглухо запахнуті куртки. І шосе. Двосмугове, переповнене металевими кулями пінг-понгу. А карета на узбіччі просто біля закусочної. Величезний пікап брудно-помаранчевого кольору з замурзаним кузовом і великими шинами. Пуговка. Так ласкаво кличе свою машину Корі. Побачивши мене, вона посміхається в усі даровані природою зуби. Очі одразу ховаються, майже зливаючись зі смаглявою шкірою, і лікоть вільно випадає за межі опущеного віконного скла. Волосся - дрібні каштанові кучері ядерним вибухом на тлі гострих вилиць, вузьких плечей та голови, що здається ще крихітнішою, ніж є, з-за високого коміра чорного светра. Її рука здіймає вгору - малює в повітрі піруети - театральну подобу сатиричного поклону. Іншими словами, ласкаво просимо. Просити не треба. Я вже. Майже. Машинально піднімаю погляд від гаманця, розуміючи, що хтось сідає просто навпроти.

- Привіт.

Я не можу і не повинен почуватися так. Ти ж не знаєш, як підкоряється тобі моя природа, як вона капітулює і добровільно тьмяніє фарбами перед особливостями твоєї натури. І про голос свій не знаєш теж. Як перед ним усі звуки світу покірно схиляють голови. А я знаю. І вже давно втомився. Від цієї влади. І твоїх очей кольору ільменіту.

- Чому ти фарбуєш волосся щоразу, як настає нова пора року?

Мало сказати, що твоя фантастична команда здивована. Завмираю з гаманцем у руках і кидаю погляд тобі за спину, спостерігаючи, як Дакота витягується струною, нагадуючи собою англійський варіант прислів’я - curiosity killed the cat*. Перериваються переговори, висне тиша, Коді сканує мене очима, розвернувшись догори дригом, - відверто, Чімін підглядає через плече - злодійкувато. Беззбройно, незрозуміло трохи і навіть по-дитячому насторожено. Ти ж не ловиш інші частоти. Вибрав одну і налаштувався. Роз’їжджаєшся ліктями по столу і мечешся поглядом по моїх очах. Не барахлиш, не шумиш. Зовсім небагато посміхаєшся - задоволений. Не собою. Чимось. Сонний і збуджений, ловиш свій власний сигнал.

- Ти читав…

Гудок автомобіля оголошує вулицю дзвінким басистим криком. Ти обертаєшся до вікна машинально. Машинально не обертаюся, напевно, тільки я. Знаю, хто такий нетерплячий.

- Ти читав Чехова?

Це повертає тебе назад. До моїх очей. Повних самоконтролю і стримуваних ланцюгів.

- Ні, - і мотаєш головою. При‍гають ці нездійснені пружини застиглої смоли, намагаються заховати твої вилиці. Філігранно креслять строгу лінію підборіддя.

- Він писав, що щасливий той, хто не помічає, літо тепер чи зима, - виймаю потрібну суму з гаманця і кладу на стіл. - А я помічаю. Відвертаюся і вдягаю пальто.

- Ти нещасливий.

- Це друге запитання за день.

- А я не запитав.

- Тоді, - вивертаю комір, - на сьогодні все.

І більше не дивлюся. Не знаю, який ти маєш вигляд і що там можна прочитати по очах. Виходячи з-за столу, блукаю поглядом по переповненій людьми закусочній. Самого себе запевняю, що можу відволіктися. Двері зачиняються повільно, розтягують секунди. Мене обіймає морозний вітер дитячим вітальним поривом, скидає капюшон і ворушить яскраві попелясті пасма.

- Я тютелька в тютельку, - Корі підморгує у властивій їй роками манері: подвійним підходом - раз-раз, і тицяє вказівним пальцем у неіснуючий годинник на зап’ясті.

- Година нуль дев’ять, - кутаюся в білосніжне пальто, обходячи машину спереду.

- Не загрожуй південному централу, Техьон, - і ще раз показово долонею в кермо. Черговий крикливий гудок у простір. Навіть морщуся. Не обертаюся до вікон, не перевіряю, не обмірковую.

- Як воно, принц ельфів? - сестра цікавиться, поки я намагаюся залізти в машину, одночасно прибираючи з обличчя волосся.

- Ми зараз живемо від секунди до секунди.

Корі згідно мукає, знімаючи Пуговку із ручника:

-…кожна з яких безцінна*.

Виїжджаємо на шосе - і вікна до упору вгору - у машині пахне парфумами, солодкими й терпкими, як поєднання мандаринів із шоколадом.

- Хто цей хлопець, що сидів із тобою?

І смаженою картоплею, порожня пачка від якої лежить біля коробки передач.

-Людина.

Корі теж людина, але вона слухає і залишається любити. І ще вона мене знає. Мене. І все-все розуміє.

- Він тобі подобається.

- Не подобається.

- І як давно він тобі не подобається?

Природа в мені штовхає нову в груди - пхається. А вона мовчки зносить, хитається тільки, на дотик тверда як камінь, і за температурою гаряча. Так і просить своєю впертою стійкістю: не пхайся, затримай долоні, погрій. Зима все-таки. Січень.

- Із самого початку.

Третій за рахунком ось у цій моїй боротьбі з тобою.