Розділ 8

Колись давно у двадцятому столітті Річард Фейтман на своїх лекціях із фізики говорив, що в запаху фіалки є структурна формула.
У всіх запахів є. Не тільки фіалки.
Коли я дізнався про них уперше, насамперед задумався про планету і ймовірність того, що її попередньо накреслили архітектори.
Життя ж - гра?
Шекспір у силу свого часу бачив його театральною постановкою.
Я - в силу свого - схиляюся до відеоігор.
Десь там, куди я завжди дивлюся ночами, є студія. У ній великий штат співробітників, і в кожного своє завдання.
Припустимо, художники.
На них фон, текстура, місцевість. Зовнішність планети, анімація, кінематика, створення полігональних сіток для тривимірної графіки. Ось вона така кругла, кольорова й об’ємна завдяки їм. І апельсини помаранчеві, а кавун всередині рожево-червоний теж їхніми стараннями.

Потім геймдизайнери.
Вони задумують правила і структуру проходження. Моделі діалогів, поведінки, упаковку і підказки. Підказки дуже важливі. Іншими словами, геймдизайнер відповідає за інтуїцію. Той самий дар, який люди не розуміють. І за кат-сцени - ті фрагменти нашої гри, в яких ми не здатні впливати на події, що відбуваються. Іншими словами, долю.
Далі безумовно інженери-програмісти.
На них - уся робота з вихідним кодом. Рухи об’єктів, симуляція. Усе те, що ми тут звемо фізикою. І структурна формула запаху фіалки зокрема. Усі формули.
Усіх фіалок. Усіх нефіалок теж.
Ти пахнеш деревним одеколоном і фруктовим дезодорантом, в основі яких години кропіткої роботи кількох душ. Є ще геймдизайнери рівнів.
На них завдання, місії, етапи ігрового процесу. Тобто там усі ті, хто спроектував народження і смерть - початок гри і кінець, а посередині накидав місії та завдання. Наприклад:
«закінчи школу»,
«отримай вищу освіту»,
«знайди роботу»,
«створи сім’ю»,
«заведи дитину».
На щастя, із століття в століття приходять оновлення. Варіації розвитку сюжету, врахування особистої волі гравця, маси додаткових місій і сотні прихованих кінцівок.
Є в команді і звукорежисери.
Вони відповідають за звуковий супровід і звукові ефекти протягом усієї гри. Словом, мій і твій голос, імовірно, чийсь особистий проєкт.
Вода шумить у трубах, шини повільно шарудять по сухому асфальту, повітряна куля налітає на голку. Почув? Усе це робота звукорежисерів.
Там, звісно, ще продюсери та видавці.
Але найцікавіша робота у тестувальників.
Вони пробують зіграти, аналізують, фіксують знайдені дефекти і помилки, здійснюючи процес контролю якості. Ти ж не думав, ніби всі однакові за межами цієї ігровоїм платформи?
Тому що вся команда розробників - це десятки феа різного класу.
Останні - тестувальники - це душі-дослідники. Вони оцінюють вихідний результат. Аналізують. Перевіряють. Пробують. Експериментують. Знаходять дефекти. Іншими словами, живуть.
Розібрався?
Повинен.
Озирнися - тут в аудиторії студенти з трьох потоків - у всіх збігається предмет.
Скільки їх серед червоно-коричневих трибун? А в усьому Бостоні? Штатах. Континенті. Планеті.
Мільярди.
І всі - твої та мої колеги. Душі-дослідники. Тестувальники найбільшої відеогри.
Знаєш, у чому сенс життя?
У контролі якості. Помилки - не порок. Помилки - якоюсь мірою наше завдання. Знаєш, у чому суть дороги до самого себе?
Коли починаєш відеогру, у тебе інше ім’я. Ти - інший персонаж. Потрібно дійти до кінця. Пройти повністю. Щойно гра закінчується, ти - це знову ти.
Ось і все.
Гра - це від себе до себе. А життя - шлях. Одне із сотні можливих проходжень.
Рівень складний, без додаткових життів, жетонами розкиданих у затишних місцях, і можливості почати з контрольної точки.
Та й тестувальник - нічого видатного, простий гравець, але якщо завдання інших - працювати, у нього за будь-якого режиму - грати. Якщо ти прийшов знову, значить, ще не награвся. Точнісінько, як і я.
Якщо ти знову опиняєшся біля мене, гра ще триває.

- Привіт.

Ці шість букв завжди творять одне й те саме. У щипцях грудна клітка і невелика паніка в легенях.

- Твої друзі не проти, що ти такий мінливий і скачеш з місця на місце?

Я продовжую гортати конспект і робити вигляд, ніби всі функції мого організму працюють справно.

- Я їм сказав, що ти мій майбутній чоловік, - твій легкий голос, як перо по повітрю - ніжно, але хитко, - вони мають намір надавати підтримку. Я ось боявся підсаджуватися, але Зої веліла мені бути мужиком.

Я на останній - найвищій - лаві, але мені й дивитися вперед не потрібно, щоб бачити, як Зої Монро сидить найближче до проходу на третьому ряду, зухвало розставивши ноги, і має шикарний вигляд у рваних блакитних джинсах не по погоді та величезній фіолетовій толстовці з білими написами на рукавах. Її видно відразу, серед усіх і завжди. Ефектна людина.
Сіро-коричневе волосся у високий хвіст, густі брови - як у Домініка: майже зигзагом - і розсип веснянок на пухких щоках. Якщо твій сусід любить говорити про комікси, Зої фанат тварин і вечірок. Тут і прислухатися не потрібно.

- «На вигляд суцільна романтика піднебесся, а характер - твердість доріг і гнучкість води».

Мені не видно, дивуєшся ти чи ні. Але тебе видає голос:

- Так ти все-таки мною цікавився?

У Зої Монро для кожного є ємна візитна фраза.

- Я пам’ятаю не тільки твою, - іншими словами: не спокушайся.

Розчароване зітхання обволікає хмарою твоїх ароматів. Я відволікаюся від звуків студентів, що сидять попереду і встигли прийти до початку, неспокійних рухів їхніх голів і щебетання голосів. Тобто, напевно, міг би і в цьому шумі зобразити формулою кожен твій запах, а потім розфарбувати квітами.

- Ти вважаєш мене красивим?

Тільки все одно відволікаєш. Навіть від самого себе.

- Це питання на сьогодні?

- Так.

- Я просто вважаю, - і просто гортаю сторінки, які знаю напам’ять.

- Це в якому сенсі?

Тут мені в будь-якому разі слід відірватися і подивитися на тебе, невгамовне ти створіння. У якого волосся сьогодні зібране в маленьку подобу хвоста на потилиці. І на плечах об’ємна сіра толстовка з логотипом Зоряних Війн.
Між нами твій рюкзак, світ, патології та повітря, просочене солодкими фруктами твого дезодоранту.

- Я прожив п’ять життів у часи, коли спокійних днів було в десятки разів менше неспокійних, Чонгук. Там майже не було дзеркал, у які ми дивилися, - і це правда. Занадто багато боротьби за життя і надії на завтрашній день для себе і тих, хто дорогий. Прокинувся - добре, а з гарним обличчям чи потворним -неважливо. - Були й інші, коли краса мала значення, але недовго або марно для мене. Сьогодні зовнішність нескінченно важлива, але я занадто багато провів там, де до неї не було жодного діла, тож  коли прокидаюся, то просто вважаю. Черговий день у скарбничку прожитих. І тебе рахую. Ти живий і такий же прискіпливий, як зазвичай. І ще ти посміхаєшся.
Як умієш - щоб мені довелося сконцентруватися строго на твоїх очах і рахувати про себе.

- Що ж, для мене це величезний плюс, - і як завжди вільно відкидаєшся ліктем на парту. - Коли постарію, ти мене не кинеш через те, що я перестану бути привабливим.

Ця тема погана. Не хочу про неї.

- Хто тобі сказав, що ти привабливий?

- У цьому часі повно дзеркал, я й сам бачу.

На все-то у тебе є відповідь, Чон Чонгук.- Пам’ятаю, що ти був готовий переодягатися заради мене в дівчину, - а на це що скажеш? - Ця пропозиція ще в силі?

- Звісно. Але ти ж асексуальний, тож мені не доведеться, - і, зрозуміло, підморгуєш. Задоволений завойовник.

Саме час визнати, що словами переграти тебе складно. Про що б вони не були. Далі починається лекція і ти покірно мовчиш. Тільки дивишся, роздивляєшся, зачіпаєш коліном, а через тридцять хвилин непосидючості лізеш до дівчат на нижчій лаві, помітивши в однієї з них жовті стікери. Тобі видають кілька, але ти шипиш, бурмочеш, звинувачуючи людину в жадібності, виклянчуєш ще, заробляєш зауваження від викладача і тільки після цього затихаєш.
Намагаюся не ловити жодних поглядів, а їх багато - ти провокуєш своєю шебутною поведінкою, а я дивлюся тільки на професора, намагаючись хоч щось засвоїти й не заплутатися у формулах твого запаху.
Ти даруєш десять хвилин спокою, а потім мені на аркуші починають кріпитися випрошені стікери. На кожному - напис твоїм великим, трохи незграбним почерком.
 

«Я вважаю тебе красивим.»

Чорним по жовтому. У самому центрі.
 

«І вважаю тебе теж.»

Щойно переконуєшся, що я прочитав, клеїш зверху наступний.
 

«Щоранку.»
«А потім уночі.»

Далі ти пишеш занадто довго, поки я стискаю ручку, сподіваючись, що
вона не почне кришитися.
 

«На Різдво ти мені снився. На канікулах. І на вихідних завжди теж.
Коли мені тебе не видно, я чомусь переживаю. З тобою коли-небудь таке бувало?»

Бувало, Чонгук.
Бувало!
Припини, будь ласка.
 

«Двадцять першого я дивився повтор промови Мартіна Лютера Кінга на кухні. Мої брати почали придумувати свої варіанти
продовження фрази «У мене є мрія».
Я загадав тебе.»
«Чорт, тільки не думай, що це пікап лайн. Я серйозно. Я розповів про тебе братам. Мене підняли на сміх, тому що я два роки до тебе не підходив. Ще вони попросили твоє фото, хочуть на тебе подивитися.»
«Коли вони попросили фотографію, я трохи заревнував. Жах, знаю. Вибач. Іноді мені хочеться, щоб про тебе знав тільки я один. Це дивно?» «Мені подобається, як ти дихаєш. Прямо сопиш. Здорово я тебе злю. Якщо хочеш, зганяй обурення на моїй руці або коліні.
Можеш щипатися.»
«Не те, щоб я хотів тебе з’їсти, але ти знову пахнеш медом і пряниками».
«Мені дуже подобається твоє татуювання на шиї.
~ Fëa² and hrӧа ~
Це ж Феа і Хроа, про яких ти говорив? Розкажеш потім, чому в другому ступені?»
«Я якось перечитав усі три томи «Володаря перснів», щоб знайти частину, де йдеться про ці поняття. І тільки потім подивився, що вони згадуються лише в одній із книжок з
«Історії Середзем’я».
«Я ж усі ці роки думав, що ти фанат Толкіна. Прочитав буквально всі його твори, включно з тими, що публікувалися посмертно».
«Підемо сьогодні вночі в парк?»

Добре, що можна не відповідати.
Можна закрити блок, покривши стопку приклеєних стікерів.
Погано, що ти, як і раніше, страшенно впертий.
І черговий жовтий квадрат ліпиться тепер уже на лаковану обкладинку зошита для конспектів:
 

«Ну, підемо. Ти - попереду, я - позаду. Можемо, навпаки, як
ніби я охоронець.»
«Точніше, хроаохоронець.»

Добре. Добре. Наче ти не підеш за мною, якщо я скажу «ні». Охоронець.
Так би охороняв мою душу. Щоб вона не намагалася щоразу до тебе втекти.
Щоб не робила винятків. Таких, як цієї ночі.Коли я в навушниках, але не вмикаю музику. Не блокую звуки. Бо серед них шурхіт підошов тих самих чобіт у стилі мілітарі. Мені не потрібно обертатися, щоб знати, як вони трохи переливаються на світлі шкіряним матеріалом. Яка велика в них підошва і наскільки рясна шнурівка. Мені не потрібно обертатися. Я й так знаю, що ти заправляєш у неї штани і що ноги стають вужчими, акуратнішими, видають свою форму. Мені не потрібно обертатися. І так відомо, що, залежно від погоди, до них ти завжди одягаєш чорний довгий пуховик з пухнастим капюшоном або джордановий плащ темно-сірого кольору. Сьогодні вже лютий. Такий же безсніжний і стільки ж холодний, як його попередник. Тому на тобі пуховик. Я чую легкий шурхіт його матеріалу. Моя ж утеплена куртка куди безшумніша, тьмяно-зеленого кольору і лагідної вдачі.
Мені не потрібно обертатися.
Я чую.
Ти йдеш по п’ятах від самого кампусу.
Сьогодні не звертаючи на Коммонуелт-авеню, сьогодні Мальборо, а потім наліво - вузькою публічною алеєю повз торці цегляних будинків і пожежних драбин. Повз десятки сонних машин. А потім одразу в парк. До пам’ятника доброго самаритянина і пишногрудих туй-стражів. Від кам’яного президента все далі й далі через жовті плями асфальту, тихі води й мокру травую.Сьогодні я вирішую пройтися наскрізь. З одного кінця парку на інший.
Це майже чверть години, якщо нікуди не поспішати.
Я й не поспішаю. Тихо і волого. Мій подих кутає вогкістю шарф, але ногам від ходьби тепло й затишно в хутряній підкладці черевиків.
Сьогодні я чую всі звуки.
Бурмотіння гілок, балаканину комах і віддалений адреналін двигунів в утробі машин, що рідко проїжджають десь. А ще, звісно, проста пісня твоїх кроків. Я йду через міст, а потім весь час прямо до обгородженої статуї Едварда Гейла, поки не виходжу до шосе. Порожньо й умовно горить фігурка людини на табло звичайного наземного світлофора.
Ліворуч широкий ставок із брижами води й оголені гілки схожі на вектори в теоремах із геометрії.
Як вважаєш, про що я думав, поки йшов усі ці п’ятдесят хвилин?
Добре, що тобі невідомо.
Яка в тебе сім’я? Як давно ви тут? Чим займаються брати? Вони старші чи молодші? Чому Бостонський, а не Гарвард? Чому історія?
Чому ти.
Фонтан Брюера на самому краю. Мені це в ньому дуже подобається: ми ще у парку, але бачимо межі шуму: шосе, магазини, ресторани швидкого харчування. Я люблю це місце більше за інші. За все.
І за чорні крихітні кола столів з їхніми незручними стільцями. Коли я опускаюся на один, він, як зазвичай, скрипить, немов може розвалитися.
Ти сідаєш по інший бік непрацюючого фонтана, але мені все одно все одно видно твою білу шапку за бронзовими фігурами богів. Небо сьогодні зоряне. І кругом місяць із сірими розводами.
А я неспокійний.
Я сьогодні поганий.
Намагаюся всидіти на місці, не робити дурниць, не покидати небо.
Це найгірше.
Те, що ти зі мною робиш. Як ліпиш, не торкаючись, як трясеш, не прив’язуючи мотузками до хреста ляльковода. Як лоскочеш мені серце.
Воно наче захворіло на коросту. Всюди кліщі твоєї впертості, запаху, голосу, ходи.
Усе і в усьому.
Я дихав інсектицидами для профілактики всі ці роки, а тепер що? Виробився імунітет, звик. І нічим більше від тебе рятуватися. Особливо коли ти так близько. Упираєшся і намагаєшся.
Мене вбити. Зараз очима.
Тому що я дурію.
Піднімаюся з місця й обходжу фонтан.
Ти стежиш за кожним кроком, проводжаєш очима, поступово задираючи голову, коли підходжу зовсім близько до твого столу. Сутінки ночі обводять зіниці вугільним олівцем. Я бруднюся, мажуся, тру обличчя і залишаю на ньому плями. Так здається, поки ти невідривно дивишся знизу вгору. У тебе щоки червоні, напевно, дуже холодні. Кучері сипляться по скроням з-під спортивної шапки. І вії кидають злодійкуваті тіні. Якщо я зараз - твоє дзеркало, не питай, хто миліший.
Я не назву чуже ім’я, навіть якщо там за куполом тисячі красивих облич.
Хочу я того чи ні, у кожного феа завжди є свій аеф, тому що любов - це дзеркало. Заперечую чи мирюся, я завжди буду бачити у відображенні лише твоє рідне, ні на кого не схоже, нахабне обличчя.
Я сказав «любов».
Чув?
Знаєш, що це означає?
Що все дуже погано, Чон Чонгук, якого всі звуть Джей. Мені залишається залізти у власну кишеню і сховатися там. Але не можу.
Зате є можливість вийняти з чохла навушники. Один - собі. Другий - тобі.
Тримай.
А ти хитрий і нахабний.
Руки на колінах. А шию випрямляєш і трохи розвертаєш голову.
Я все одно скоро помру, вже можна. Тож іду на поводу.
Тягнуся. Мої пальці тонкі, холодні, лізуть тобі під шапку в спекотне пекло. Поміщаю навушник, плутаючись у кучерях. Вони дуже м’які, пружиною кутають мені шкіру, тягнуться слідом, коли я відстороняюся. Тру між пальцями пасмо, що вибилося, і тільки після відпускаю. Ти все бачиш. Ти блиснеш.
Очима, губами, серцевим ритмом.
Я відходжу і сідаю навпроти. Опускаю смартфон на стіл, підключаюся, натискаю «програвати». Давай послухаємо мелодію, під яку я борюся зі слугами смерті.
Carol of the bells. В інтерпретації Lindsey Stirling.
Струни - запряженою каретою в ніч. В упряжці - хаскі. Якщо від добровільної смерті є ліки, їх може доставити тільки сто п’ятдесят їздових собак.
Добровільна смерть.
Смерть з доброї волі - добра смерть? Якщо є антитоксин, він на відстані в тисячу кілометрів. П’ять днів шляху для мокрих носів і сильних лап, пов’язаних воєдино.
Велика Гонка Милосердя. Сироватка життя крізь вихори, хуртовину і мінус тридцять один за Цельсієм.
Упряжка і людина. Здатна вийняти ящик з-під снігу голими руками, якщо сильні пориви вітру все-таки перевернуть нарти.
А вони перевернуть. Життя таке, розумієш? Якщо смерть може бути доброю, то й життя цілком - злим. Якщо від них обох і є ліки, це не надія на те, що той, кого чекаєш, принесе їх тобі.
Для мене це надія на те, що той, кого чекаєш, прийде.
Все одно.
Не залишить.
Навіть якщо я хворий на сильний крижаний вітер.
На дифтерію чи психоз. Фізично чи ментально. Своєю Феа чи своїм Хроа.
Думкою чи інфекцією. Це моє бачення. Став наголос, куди хочеш.
А як бачиш ти?
Як довго зможеш іти? А виривати життя з гострих пазурів чаклунських фамільярів? Ти все це зможеш?
Боюся, що ні. А чого боїшся ти?
Мелодія починається заново, коли відсторонюєшся від спинки стільця і подаєшся вперед. Руку тягнеш. Опускаєш на стіл, розкриваючи долоню - посередині. Тильною стороною вниз.
Дивишся і дивишся. Твоє дихання по венах, моє - по частинах.
Тшшшш.
Мені голосно. Мені не можна.
Тшшш. Я теж маю бути впертим. А ти дивишся і дивишся.
Очі мерехтять, усе в себе вбирають. І мене.
Ільменітове кільце стискається, купол виростає зверху, ховає. У мене таке відчуття, що я залишуся сухим, якщо почнеться дощ. І якщо вибухне планета, виживу в цьому бункері з твоїх запахів і квітів.
Ти маєш пам’ятати, що в моїх пальців своя самосвідомість, так? Тільки тому вони підбираються до твоїх, збираючи холодну вологу зі столу.
Повільно, як змії, як смертний до небезпечного хижака.
Ти не кусаєшся.
Чекаєш. Чекаєш.
Мої пальці впираються у твої. Мені вже хочеться бігти. Але я сиджу.
А ти підчіплюєш мою долоню і стелиш свою прохолодним м’яким килимом.
Повзеш тією ж змією, поки не стискаєш пальці. Захлопуєш знизу, обіймаєш мої.
Я занадто голосно працюю серцем. За ним пропадає мелодія.
Барабани в перетинках, звук близько-близько, ніби ритми покинули груди й хочуть утекти. Щури з корабля, що тоне. Заливає поки що тільки трюми.
Ну, привіт, моя погибель.
Пробирайся під рукава, повзи до вух, лийся в голові, зволожуй, топи, капай до шиї, заливай ребра - перевернутий човен - утворюй воронки в животі. Ти - вірус, Чон Чонгук, знаєш? А я без захисного костюма.
Мені скоро знадобляться ліки.
Собаки не встигнуть. Ти не прийдеш.
Але я вже все. Поглянь.
Мені важко дихається.
І живеться так само.