Розділ 5

Дзвінок шарудить з-під долонь. Я оговтуюсь, коли двір порожніє. Залишаються тільки п’яні пластівці та колючий січневий вітер. Прибираю руки від обличчя й обіймаю себе за плечі - долоні приємно тонуть у ворсистій малиновій тканині.

- Замерз?

П’яні пластівці, вітер і ти. Упертий, допитливий самодур. Скільки знову стояв, дивився?

- Давай зайдемо всередину, - просиш зовсім неголосно.

- Іди.

- Я хочу з тобою.

Ти що, не в курсі, що бажання - тільки спалах, Чон Чонгук?

- А я з тобою - ні.

Не хочу грубити, але, напевно, виходить. Очима - в небо, вухами тут - на землі. Прислухаюся, чекаю, коли кроки почнуть віддалятися, як загримлять двері й сховають тебе в приміщенні. Дихаю і чекаю. Іди. Грими віконницями, бий гумою об мокрий асфальт. Підошви шарудять, шаркаєш. Тільки звуки вперед, ближче, поруч… Я машинально реагую, коли засовуєш забутий смартфон у мою задню кишеню джинсів і повертаєш на законне місце другий навушник. Акуратно, але все одно зачіпаєш мочку пальцями. Чому ти завжди торкаєшся мене без дозволу?

- Як було в Персії в одинадцятому столітті? - стаєш поруч, руки в кишені джогерів, і плечі втискаєш, грієш самого себе. - Спекотно?

Хапаюся обома руками за лямку рюкзака, як за щось міцне, на кшталт каната, який мені скидає хтось зверху - актом рятувальної операції.

- Я пам’ятаю тільки факти й події, - все не навчуся мовчати, коли ти питаєш, - але не почуття, які відчував.

- Чому? - ти дивишся вперед.

- Думаю, через феа, - і я не буду. Відвертаюся. Попереду через метрів тридцять дорога на тлі річки Чарльз і механічні птахи низько-низько - до дощу зі снігом? - Без хроа вона не має емоцій і почуттів. Коли вмирає тіло, з ним ідуть усі накопичені відчуття. Відновити їх не можна.

- Феа і як?

- Занадто багато запитань, Чонгук.

Коли ти мовчиш, я краще чую. Ці звуки шин і чиїсь дуже далекі голоси. Зиму чую. І, може, бурмотіння нетверезих снігових пластівців.

- Мені подобається, як ти вимовляєш моє ім’я.

А мені не подобається. Що я його вимовляю. І як. І що мені хочеться вимовляти. І ці твої фрази. Дурні й дурні, а лізуть у мене без дозволу, викликають… мурашки? Це ж не від холоду, я не маю наміру себе обманювати. Жах… Я такий дурень. Занадто здивований самим собою, не помічаю, як починаю хитати головою: втручаюся своїм обуренням. А ти бачиш усе, ти все хочеш знати:

- Про що ти зараз подумав?

Про те, що ти мене погубиш.

- Про смерть.

- Моєї? - і посміхаєшся. Я по голосу розумію і бачу все тим же периферійним, як ти повертаєш до мене голову.

- Своєї.

Усе ще стежу за шинами і механічними крилами, генеруючи швидко капітулюючу пару. А ти мовчиш. Дивишся. У мене щока горить від тиску твоїх очей. У мене все всередині горить. Від тебе. Можеш зробити так, щоб це припинилося?

- Як довго ти був ельфом?

Не можеш. Впертий. Тобі навіщось усе потрібно знати. Неважливо, чи що, що?

- Три з половиною століття.

- Це не дуже довго. Якщо порівнювати з твоїм батьком.

- Вірно, - киваю, відчуваю, що рюкзак починає з’їжджати, зручніше закидаю і знову чіпляюся обома руками. - Зовсім незначне число, яке я розтягував силою.

- Чому силою?

- Тому що залишився один.

Один. Це не нуль. Але ближче до нього, ніж усі інші.

- Що сталося з батьками?

- А що з ними зазвичай трапляється?

- Багато чого, - спокійно приймаєш усі мої словесні подряпини.

- Правильно. Ось і з моїми сталося.

- Не хочеш говорити про це?

Бажання - лише спалах.

- Хочу, щоб ти блиснув знаннями, Чон Чонгук, - за хвилину може змінитися. - Скажи мені, що такого значущого сталося в дев’яносто дев’ятому році одинадцятого століття.

Ти, звісно, думаєш недовго. Ти, зрозуміло, знаєш правильну відповідь:

- Перший хрестовий похід.

Мені й не потрібно пам’ятати, що я відчував. Можна лише користуватися образами в голові: мечами, криками, вогнем. Помер Ібн Сіна, ми пішли в Єрусалим. Ми. У мене була дуже красива мати. З красивими матерями розмахували не тільки мечами. У мене був дуже рішучий батько. Він убив мою вродливу матір, а мене знепритомнів і сховав. Коли я прийшов до тями, у мене вже не було рішучого батька.

- Неважливо, ельф ти чи людина, - наскільки мудрий чи стриманий. - Нам усім боляче втрачати своїх близьких.

Ти знову мовчиш. Не відвертаєшся, а я намагаюся не реагувати. Бачити птахів і розглядати шматочки неба над річкою попереду.

- Як ти жив після їхньої смерті?

А як інші живуть? Усі живуть? Або хтось не може.

- Я не пам’ятаю почуттів, можу тільки сказати, як усе було. Голі факти. Коли я про них говорю, здається, що я холоднокровний.

- Що, якщо я все одно вважаю, що ти найчутливіший ельф, якого я знаю?

Чи то підбадьорюєш, чи то граєшся.

- А ти знаєш багато ельфів?

- Ні, - рішуче так. - Але я читав Толкіна.

Ох. Знову машинально схиляю голову. І також на рефлексах зітхаю.

- Не зітхай, - твоя пара врізається в простір мого. Так само нищівно гине. - Краще скажи, багато в чому він мав рацію?

- Майже в усьому, звісно, - я відповідаю і відчуваю, як здіймається сильний вітер. Лізе мені під светр, розштовхує нетверезі пластівці, відкидаючи до стін і вікон, - Толкін був розумний, допитливий, добре знав скандинавський і кельтський фольклор, а звідки, ти думаєш, цей фольклор узявся? - добирається до мого волосся, сипле попелястим піском на очі. -  І він, очевидно, в якийсь період часу був знайомий з ельфом. Можливо, під час війни. Або після.

- Це… - це привід залишити мене самого, Чонгук, - звучить як сенсація.

- Або як моє припущення.

- Знаєш, чого я не можу зрозуміти? Чому ти все пам’ятаєш? Це всі можуть? Ельфи, маю на увазі. Це щось на зразок дару?

Знаєш, чого не можу зрозуміти я? Чому ти такий невгамовний і навіщо робиш вигляд, що віриш усьому, що я кажу?

- Це щось на зразок прокляття.

- Тобто?

- Ти ж читав Толкіна, - нагадую серйозно. - Повинен знати, що безсмертя - не ідеал. Ельфа можуть погубити велика скорбота або велика туга. Він уразливий до фізичних атак, як і люди. Якщо його вб’ють обставини, земний шлях просто припиняється. - Як у всіх. Обривається. Відрізається. - Вічна ж пам’ять за смертного життя - доля тих, хто нехтує даром безсмертя, - тут мені потрібно дивитися тобі в очі. Обертаюся. Підморгую, як це любиш робити ти. - Доля самогубців. Чи потрібно бути надмірно драматичним, коли говориш про суїцид? Думаю, ні. Думаю, драми буде предостатньо вже після нього. І стільки ж до. Ти роздивляєшся моє обличчя, нишпориш в очах, спостерігаєш, як вітер перебирає пасма. А я дивлюся за твоїми. Сенсу немає поправляти і прибирати за вуха. Їм добре. Вони вільні, веселяться.

- Ти вбив себе? - уточнюєш, а я думаю: як же дивно все це.
Говорити про мене першого, зіставляти зі мною сьогоднішнім.

Ельф-самогубець. Усі дивацтва ось із цього словосполучення. Батько встиг навчити мене виживати самому і лікувати інших. Я весь час переміщався, заробляючи на лікуванні, але смерть все одно мене нагнала. Не так, як інших. Інакше. Числом і тиском. Хрестові походи повторювалися, дітей продавали в рабство, люди помирали від хвороб, назви яких на той час ніхто ще не знав.
Батько казав: усе мінливе, звичаї змінюються, і правила, і людська влада. І я все вірив, що часи зміняться.
Вірив. Чекав. Як виявилося, попіл і трупи монголо-татар. Потім Чорну Смерть.
Два крихітних роки з усіх болісно довгих, які я витримав.
Але тут не зміг. Втратив усіх близьких друзів. Втратив віру в себе як лікаря. Не розумів, що це чума і що це взагалі таке - ч у м а. Дивне відчуття. Не порівнянне із сьогодні. Сьогодні - це коли «не знаю» означає «дізнатися», «запитати», «знайти», «зайти в інтернет». А тоді «не знаю» майже завжди означало «бездіяльність» і «швидка смерть». Не було місць і варіантів, не було цього «кудись», не було найголовнішого:

- Ельф ти чи людина, надію не начаклуєш.

А вітер дражнить, скаче, дуріє. Стискає в обіймах. Щипається.  Лямка сповзає, я знову поправляю і відвертаюся. Двір просторий, але здається зараз крихітним, звуженим, застережливо негостинним. Вібрує телефон, виймаю, щоб побачити: це оновлення в загальному чаті групи. Щось про домашнє завдання з антропології.

- Скільки тобі років?

Ти питаєш одразу ж, як я тисну на блокування смартфона і гасне екран.

- Людських? - піднімаю очі, стискаючи заледенілий корпус.

- Усіх.

- П’ятсот шістдесят п’ять.

Машинально схиляю голову до плеча - як мудрий пес, що прикидається нетямущим цуценям, - дивлюся, чекаю, що ти мені на це скажеш. Насупишся чи розвеселишся. А ти виймаєш руки з кишень, натягуєш довгі рукави на долоні й видаєш майже відразу:

- Ти багато кого вбив за ці п’ятсот шістдесят п’ять років?

Сховав пальці й пірнаєш закутаними кулаками під пахви.

- Я брав участь у війні, - лови, вперта людина. - І не одній. Тож багато.

- І як із цим живеться?

- У мене було багато часу, щоб звикнути і прийняти. У світі людей зовсім інші рівняння, - прибираю телефон у кишеню і спостерігаю, як ти скуйовдишся. Замерз. Навіть ніс видає. - Іноді до вбивств схиляє сама природа і плин часу. Це не виправдання, але так простіше ужитися із самим собою. І це правда.
Мало одного життя, щоб навчитися мислити. Мало навіть тих, які я вже залишив позаду. Але можна спробувати освоїти почуття провини. За належної старанності, вистачить трьох.

- А скількох людей ти любив за ці роки?

І шмигаєш носом. Що ж ти за людина-то така.

- У мене було багато близьких друзів, я всіх їх любив, - відповідаю чесно. - Я це вмію, якщо ти раптом подумав, що любити нам не властиво.

- Ні, - відмахуєшся, скидаючи пасма волосся з чола, - я хочу знати, скільки в тебе було тих, кого ти любив не так, як люблять друзів.

Це найлегше запитання за сьогодні.

- Жодного.

Ти корчиш кумедну гримасу - «ну так звісно»:

- Це неможливо.

І знову намагаєшся змахнути рухом голови чубок. Тільки вітер - далеко не слабкий супротивник: змушує все-таки вийняти руку зі сховку, потім - вказівний палець, зачепити нарешті неслухняні чорні хвилі й розбити, сховавши за вуха. Розумію, що посміхаюся. Можна сказати, що річ у поблажливій іронії, з якою я готовий відреагувати. Можна звалити на мою поблажливість загалом. Можна що завгодно. Але краще правду. Правда в тому, що я не посміхаюся під дією якої б то не було поблажливості. Точно не так. Мені від своєї ж посмішки нудно і добре одночасно. Яка забава все це. Усе - це тема розмови і те, наскільки чарівний ти, коли корчиш свої гримаси і намагаєшся розібратися із зачіскою цими загорнутими в рукава кулаками. У тебе широкі плечі, високий зріст і значний вигляд, але якщо придивитися - а я роблю це давно і часто - нескладно помітити, яким зворушливо чарівним ти можеш бути, чужа особлива людина.

- Для вас - так, - намагаюся прибрати посмішку. Можливо, успішно. - Ви поліаморні. У вас вічно зашкалює лібідо і лоскочеться тілесна необхідність. В ельфів інша природа. Ми закохуємося, належимо і відчуваємо потяг лише один раз і тільки до одного з представників свого виду. Мені подобається, як летять угору твої брови і знову цей вигляд - ніби тебе осінило:

- Тобто ви як перевертні? Одна пара і все?

- Я не знав і не знаю жодного перевертня, але, наскільки мені відомо, до знаходження своєї пари вони можуть бажати інших і вгамовувати потреби організму, - я й справді хотів би знати, як у них там усе відбувається. - В ельфів трохи інша природа. Вони не бажають нікого іншого.

- Тобто, - знову ховаєш руки під пахвами і дивно якось дивишся, - ти прожив шістьсот років без… без інтимної близькості?

Не можу не оцінити твою спробу замінити одне ємне слово на два делікатних.

- У людей найвищий тип зв’язку - кровний або умовно родинний, - намагаюся дивитися тобі прямо в очі й не відволікатися. Поганий підхід. Немов у твоїх очах мені нічого не загрожує. - Тому ви завжди прагнете продовження роду. Природа створила вас такими. А ельфів вона задумала іншими - довгожителями. Їхні первинні закони - від духу, не від тіла. - Ти так дивишся пильно. Слухаєш. Я бачу. Кожне слово ловиш. Від цього мені теж добре і нудно одночасно. - Найвищий тип зв’язку для ельфа - шлюбний. У кожного феа завжди є аеф. Своя пара. Ми можемо жити століттями, байдужі до статевого потягу, поки не зустрінемо когось… свого.

- Феа - це дух?

І знову шмигаєш носом.
А я переводжу погляд на твою шию. Мимоволі. Помічаю розсип мурашок - чумацькою стежкою під комір.

- Ти ж читав Толкіна, так, Чонгук?

- Твоя пара може бути тільки серед ельфів?

- Так.

- Але ж ти тепер людина? - і якось мигцем обводиш мене поглядом. Немов один мій зовнішній вигляд повністю роз’єднує мене з ельфами.

- Так, - смиренно визнаю. - Але моє сексуальне самовизначення з життя в життя показує, що я не втратив ельфійської природи.

- У плані чого?

- У плані асексуальності.

Це одночасно: як ти знову піднімаєш брови і пасмо волосся вперто вибивається вітром, зістрибуючи тобі на лоб.

- Ти не відчуваєш статевого потягу?

- Все вірно.

А я казав, вперта людина, тобі не сподобаються мої історії. Для вас, людей, вони занадто. Нудні.

- Зовсім? - і сам мотаєш головою, запитуючи.

- Зовсім.

Ти навіть волосся вже не поправляєш, тільки дивишся на мене в усі очі з цим своїм розчервонілим носом.
Коли ти дивуєшся, у тебе жахливо дитячий вигляд. 

- Але, може, ти просто, - вивільняєш руки з укриття і крутиш долонею в повітрі - підбираєш слово, - грейасексуальний? Тебе не все може збудити тощо.

А я зітхаю. Напевно, виходить розчаровано. Плечі піднімаються вище, а потім опускаються різко. Я піддягаю рукою другу лямку рюкзака і надягаю його повноцінно.

- Знаєш, що найцікавіше? - крок назад мимоволі, команда тілу - відстань. - Те, що я розповів тобі про життя, смерть і самогубство, а розмова все одно перетікла до теми сексу.

Ти мотаєш головою. Напевно, хочеш мене перебити, заперечити, обірвати. Тільки я закінчив, Чонгук. Очима. Зітханням. Тоном. Закінчувати нескладно, коли немає початку. У тебе виходить навіть моргати зворушливо, розгублений трохи, можливо, думаєш, що сказав щось не те, скотився, лажанув.
Я бачу, як ти дивишся. Але звідки мені знати, що ти думаєш цими своїми очима? Цими віями та інтервалами злетів і падінь? Цією азбукою Морзе власної точки зору. Ти чарівний, але справа ж не в чарівності? Я досить мудрий, щоб не піддаватися таким чарам.
Мені не дуже до душі ваш різновид кохання з його короткочасною дешевою магією.
Вона схожа на залишки конфетті на асфальті на ранок після Дня Незалежності.

- Якщо справа з самого початку була в бажанні зі мною потрахатися, це твоя найбезперспективніша задумка.- я розвертаюся до дверей, а ти мовчи і слухай. - Роби краще те, що робив. Клей першокурсниць, ходи з хлопцями в стрип-клуби і брудни свої губи. Піти нескладно. Потрібно розвернутися і сховатися.

- Техьон, почекай!

Так і роблю. Залишаю тебе на холоді, який ти зовсім погано переносиш. Залишаю я. Рішення приймаю я. Останнє слово - за мною. А почуття всередині - зрадник. Скребе, залишає смуги від нігтів, лізе до вух усіма внутрішніми сходами і шепоче те саме, що й небо щоночі:

Ти вже убитий.