Повернутись до головної сторінки фанфіку: На мові ельфів

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Примітка: Gulzar, Tanvi Shah-Jai Ho


Асфальт мокрий, в переливах та місячному прожекторі.А я зриваюсь з місця. Час бігти. Та тематичній композиції до історії Вікаса Сварупа.

Jai Ho.

Алілуя!

Сьогодні я-пародія на людину. З території університета на Бікон-стріт. а далі Коммонуельт-авеню по громадській алеї вперед і вперед. Повз палаючих вивісок, замкнених магазинів і багато повітря в легенях, тому що я прискорююсь та дихаю ротом. Холодно і жарко.

Алілуя!

Люди, що тиняються по вулицям після дванадцятої важко чимось здивувати, і огинаючи рідких перехожих в своєму забігу, я ні в кого не викликаю здивування. Пісня починається знову.

Алілуя!

Там далі неонове світло стелиться по мерехтливому асфальту, а потім ліхтарне- фарбує жовтизною автомобільну стоянку. А я несуся і предмети скачуть разом зі мною. Підошва резинових чобіт тяжко б’є по кам’яній кладці- я чую навіть крізь голосні голоса пружинами в перетинках. Але не зупиняюсь. І навіть улюблений, незручний плащ не по погоді розтягується внизу, дозволяючи робити крок ширше. Музика починається знову.

Алілуя!

Стрибаю на бардюр, що відокремлює тротуар від траси, та примудряюся не загубити рівноваги, просіменивши по ньому короткими кроками. Впереді цементно-бетонні плитки чергової кам’яної кладки і компанія жінок в ярких що переливаються куртках. Вони веселі. Вони п’яні . Вони добровільно розходяться щоб я промчав між ними, ніби це полоса перешкод.

А це вона? Ні. Це погоня. Пісня починається знову.

Алілуя!

Майже посковзуюсь біля хостела, встигаючи схопитись за ліхтарний стовп. Гальмую, ловлю поглядом світло на верхніх поверхах житлового будинку, а вище за нього-небо. Темний світ у легких плямах білих і жовтих фарб-білки і жовтки з вічним питанням про те, що з’явилося першим. Мільярди сотень вогнів з висоти механічних птахів, алмази технічного століття, маркери майстрів виживання. Я думаю про те, як у затемнених ділянках сходових кліток у цих заспаних каменях і цеглинах стоять самотні люди, роздивляючись вулицю і мене, а може, з їхньої висоти видно навіть собак, які здіймаються в небо. Вони напевно курять, стискають цигарки під цими тьмяними, нікчемними лампами в центрі високих стель. Або плачуть. З найрізноманітніших причин. За замкненими, заснулими дверима хтось мирно спить просто так. Або лежить тихо, боячись ранку ао терзаючи себе за вечір. Мені не видно, але там, на даху, напевно теж хтось є. Дивиться вниз на всіх семи вітрах, не відчуваючи пальців, і мріє не відчувати не тільки їх. Якщо він полетить вниз, я не зловлю. А пісня починається заново.

Алілуя!

Світ темніший ночами, і тільки в цьому кольорі згадую, що вільний жити і здатний помирати. Дихаю, розколюючи крижаним повітрям горло, і часто-часто його ковтаю.  Воно не болітиме завтра. Або післязавтра.

Алілуя!

Опускаю голову й обертаюся назад. Там залишені бордюри, мокрі плями зимової сльоти і чужинець у важких кросівках. На ньому куртка, і у світлі ліхтарів вона здаєтьсся чорничною. Червоний капюшон давно злетів, відкриваючи кошлате волосся і порожевілі щоки. Він стоїть за десять метрів прямо в жовтих променях нічних слуг і дихає, як я, і дивиться доки здіймається грудна клітка і намагається відновитися ритм. Скільки стояв? Скільки чекав, поки я підрахую людей за цеглою і стінами? А пісня починається заново. Мені подобається що бігти від більше не хочеться. Через кілька метрів вхід у громадський парк. Місце де мені не сховатися. Обидва навушника падають у кишеню до смартфона, і мені доступна нічна тиша.

Вона обволікає плавно, звично вітається шелестом рідкісних машин, гучними голосами й уривчастим гавкотом десь далеко. Десь, де збираються всі собаки щоб разом потрапити до раю. Ночами світ вимірюється звуками. Я знаю їх усі. На мить знімаю кепку, щоб струсити злегка спітніле волосся, і надягаю назад. Йду далі. Пішки вузьким бордюром, кілька разів оступаючись. Поступово вглиб, стежками, врослими між босих трав і оголених скелетів дерев. Мене зустрічають туї. Пухкі короткі довгожителі у вічно зелених пуховиках. У середині січня ще всипані ще всипані жовтими вогнями по всій пишній осі. Відблиск від нихневеликий, але на вологому асфальті відбиваються карликові галактики, а вище них-людина. Кам’яний Джордж Вашингтон, обгороджений тонкою решіткою.Щоб не потонув у цій зоряній калюжі. Позаду рідкісне човгання кросівок і шелест ягідної куртки. Позаду звісно куди більше, але я чую тільки особливості чужої ходи.Голову задирати не потрібно, і так видно: небо чорно-синє, густе, насичене. І місяць дивиться і пара вікон не спить: спостерігають теж. За тим, як я все-таки обертаюся. Між нам значно більше, ніж два метри, але в нього зараз такий вигляд, ніби є щось, чого я не знаю. Щось що відомо тільки йому. Я думаю, ми стоїмо кілька хвилин. А скільки бігли? Більше п’ятнадцяти? Двадцять? Я знаю скільки сюди йти, але біг уперше. Утім, яка різниця, моя погибель уже здогадався, що «він»- це ти?

- Вибери карту Чон Чонгук, якого всі кличуть Джей.                                                                                                                                                             

Ти завмер у статичній позі обличчям до мене і першого американського президента. Щоки ще рожеві-рожеві. А шкіра яскрава при світлі ліхтарів.

- І ти скажеш, що мене чекає?

Ми говорим вперше. Уперше заговорюєш ти.

- Я скажу те, що ти хочеш почути.

Не дивлячись тасую карти: частина вперед, частина назад, шар по центру, щоб штовхалися, завойовуючи собі місце.

- Як ти дізнаєшся, що саме я хочу почути? Прочитаєш думки?

- Я не Едвард Каллен*

- Це добре, - і спокійно кладеш руки в кишені.- Тоді хто?

- Мені обов’язково кимось бути?

- Не обов’язково. Але якщо ти хтось, я б хотів це знати.

У тебе гучний голос. А може це навколо занадто багато тиші.

- Навіщо?

- Ну якщо ти припустимо вампір, мені буде корисно володіти цією інформацією.

- Боїшся, що я висмокчу кров?

- Боюся, що постарію і ти дістанешся комусь іншому.

У тебе очі мерехтять. Може відбивають гірлянди, може місяць. Може душу.

Яка вона в тебе? Якого кольору? Висохла чи у вологій акварелі? Якої форми, як звучить на дотик і який відтінок у звуку?

Знати не хочу.

Відвертаюся до житлового комплексу праворуч. Рахую вікна, що горять, намагаюся відволіктися.

- Вибач,- у твоєму голосі щось змінюється. Не хочу знати що,- я не хотів так…одразу.

- Ельф

- Що?

- Я не вампір,- повертаю погляд. -Я-ельф.

Ти вперше усміхаєшся за ніч. Не тією безглуздістю, на яку зазвичай перетворюється твоє обличчя під час сильного нападу сміху, коли зморщуєшся і мружиш очі. Просто злегка. Трохи милостиво.

Не розумієш:

- Ти напевно, не в захваті від прізвиська, яке тобі вигадали але чесно кажучи, воно тобі до біса підходить.

Вони не придумали.

- Вони не придумали.

Просто відчули.

- Просто відчули.

У людей є дар інтуїції. Вони не знають, звідки і як ним користуватися. Але він у них є. Шепоче і навіює істину. Вибір кожного- прийняти її серйозно чи висміяти.

- Отже ельф? Прям..-виймаєш руку й обертаєш кистю, на мить відводячи погляд: думаєш, як пожартувати,- за народженням?

Добре. Що швидше підеш, то краще.

- А як ще можна стати ельфом?

- Я в курсі, що укуси тут не допоможуть, але хіба мало. Тобі ж краще знати.

Мовчу і чекаю. Прочитай по обличчю, що я не жартую. Нехай тебе це злякає або розмішить. Нехай змусить піти.

- Звідки в тебе здатність знати майбутнє? Не пам’ятаю, щоб ельфи таке вміли.

Не пам’ятаю, щоб ми з тобою так довго говорили.

- І багато ти знаєш ельфів?

Знову посміхаєшся. Інакше.

- Справедливо,- легким рухом вгору. Добродушні.- Розкажеш про них?

- Вибери карту,- припиняю тасувати, розкриваю віялом на долонях.

- Не хочу.

- Причина?

- Мені не подобається, що карти можуть знати все краще за мене або за мене. Неприємно думати, що мною маніпулюють.

- Любиш «Матрицю»*

Легкий кивок-пітвердження.

Тоді все зрозуміло. Я прибираю карти.

Можливо ти бачив як часто вони опиняються в мене в руках, і знаєш що обидві сторони в сорочках.

- Виходить ти все одно безсмертний?-дивишся пильно і нікуди більше.- Не будеш старіти?

- Буду

- Тоді ти незвичайний ельф

Зовсім ні.

- Я звичайний, Просто проклятий.

- За що і ким?

Коротко мотаю головою: все не так. Виправляю:

- За кого і чим.

Ти мовчиш у відповідь кілька морозних секунд, поки вітер смикає пасма, розкидаючи по маківці.

Природа дарувала тобі волосся пряме і чорне, як у всіх на умовній батьківщині. Але ти народжений у штатах і вперто опираєшся одноманітності. Трохи по-дитячому і злегка самовдоволено, але людині іноді не вистачає всього життя, щоб перестати дбати про свій вигляд в очах інших. У мене точна пішла не одна. А скільки прожив ти, я не знаю. У цьому часі пасма у тебе хвилями, і такий самий ефект-ніби мокрі, як після душу. Це не своє, це гель на ніч, завжди різний, який попадеться. Пальцями у волосся, кілька рухів- «і на ранок морський рай для серфінгіста». Я вмію підслоховувати.

- У тебе є хто-небудь?

Скупа міміка не зраджує мене, але майже на рефлексах мружуся. Що? Ти покірно приймаєш моє мовчання. Тебе не бентежить, ти не бентежишся:

- Я маю на увазі когось, хто торкається тебе. Просто так. Не питаючи дозволу. Хтось кому ти даєшся. Хтось кому дозволяєш себе роздягати? Гріти?

Дивишся прямо в очі, виглядаєш спокійно, серйозно. Але незрозуміло. За твоїм голосом і виглядом я не можу розібрати.

- Ти хочеш мене?- час розгадувати головоломку.- У цьому причина?

- Причина чого?

- Того, чому ти завжди приходиш і стежиш за мною.

Збираю твій погляд. Нарешті. На кілька секунд. Падає вниз до космічних калюж.

- Ти давно знаєш про це?

- Дуже давно.

Киваєш. Видно самому собі. А потім погляд по моїх колінах, угору по м’ятій тканині плаща, мажеш по шиї і знаходиш зіниці навіть у тіні козирка кепки. Голки колються під сонячним сплетінням, але я навчений ігнорувати.

- Я приходжу не стежити,- І злегка голову нахиляєш в бік, немов занадто велика маса.

- Навіщо ж?

- Я приходжу щоб побути з тобою наодинці.- Десь вдалині шипить гума при різкому гальмуванні. Хтось лихачить на напівпорожних дорогах. А я не можу вгамувати голки. Тримаю обличчя, але хіба це вважається коли..

- Ти подобаєшся мені,- коли ось..так,- Ти шалено мені подобаєшся.

Досвід має допомагати. Має зробити стриманішим:

- «Шалено»- чудове слово. Воно має пояснювати чому ти переслідуєш мене понад рік?

- Підійти нелегко

- Чому?

- Тому, що я звичайний,- коротка пауза на твоїх губах одразу нагріває повітря.- Таким не дістаються ельфи. Це ж не Дісней*

-  Ельфи нікому не дістаються

- Навіть іншим ельфам?

- Нікому

У кишені колода карт шарудить під пальцями. Перебирається. Заспокоює, немов чотки.

- Іншими словами у тебе немає того, кому ти дозволяєш себе роздягати?

Скупість міміки дозволяє машинально підняти брови. Ось і дійшли. Ось і відповіді

- У мене точно немає когось настільки хтивого.

- Нестримана хіть- це коли одяг рвеш або не дбаєш прро те, щоб його зняти,- у тебе разюче простий тон. -Просто береш.. і трахаєш. А роздягати- це зовсім не про секс, це про довіру і віддачу.

- Отже хочеш мене роздягнути?

Що мені ще залишається, крім уточнень?

- Хочу щоб ти мені довіряв і давався.

- І далі що?

Що мені залишається крім уточнень.

- А далі будемо старіти, само собою. Як годиться.

Намагаюся відволіктися на колючі дроти гірлянд. І карликові галактики на вологому асфальті.

- Ти довго вигадував усе це?

Посміхаєшся. І погляд трохи вгору- до першого президента. Щоб пам’ятати що ми тут не самі.

- Найцікавіше,-плавно спускаєшся до мене назад,- я не сказав жодного слова з того, що придумував для першої розмови з тобою.

- Які там були варіанти?

- Сліпа надія і фраза на випадок якщо ти суворо по дівчатах.

- І як вона звучить?

- Дуже нерозумно. «Ти б міг спробувати зробити для мене виняток?»,- і підтискаєш губи, запобігаючи усмішці. А очі сміються. Над самим собою. І тепер бачу, що хвилюються. - Ще я був готовий запропонувати переодягатися в дівчину, коли ми будемо наодинці. Але це коли зовсім зневірявся.

- І часто ти впадав у відчай?

- Завжди

Я в галактивному болоті по щиколотки відтоді, як ти почав снитися мені під сотнями облич і підлог, граючи в хованки і придумуючи мені випробування. Я впізнаю тебе в кожному сні. І коли торкаюся плеча, наздоганяючи тільки тоді з тебе стікає фарба, густою масою з обличчя, плечей і до ніг, стирає костюмованість, являючи тебе самого. З трохи великим носом, очима найочікуванішої форми, вольовою лінією підборіддя та антонімічними губами: занадто тонкою верхньою, досить широкою нижньою. З густотою чорних хвиль і захованих брів, широкими плечами, безглуздою посмішкою і найнеприємнішим сміхом із тих, які мені доводилося чути.

- У мене є той, кому я довіряю і даюся.

Мій золотий парашут розкривається вчасно. Але я все одно розбиваюся об вираз твого обличчя. Ти дивишся припечатуючи. Смикаються брови, зводяться до перенісся, а груди набирають повітря повільно і показово. Це виглядає напружено. Я не повинен, але стискаю руки в кишенях, спостерігаючи. За тим, як ти видихаєш звучно, не зводячи пильного погляду.

- І ти впевнений, що ця людина-твоя доля?- голос спокійний начебто, з виправкою військового. Але я бачу: у тобі тьма тонів і відтінків.

- Ти начебто не віриш у долю.

- Я сказав, мені неприємно думати, що мною маніпулюють. Але якщо потрібно було б вибрати когось одного, кому можна буде мною маніпулювати, я б…

-…ти б обрав мене

- Передбачувано?

- Занадто багато «б»

І запитань. Що тобі потрібно? Про що думаєш? Ким здається опівнічник, що тиняється у гумових чоботях щоночі з першої до третьої години? Цей опівнічник для тебе трохи більше ніж дивак із філософсько-психологічного, ім’я якого багато хто вже забув, занадто звикнувши до прізвиська? Або все куди більш прісно. Екзотичний трофей, гіпоманіакальний порив? Стеж за рукою, Чон Чонгук. Вночі світ самотньо безсмертний, як я і весь мій рід. Безсмертно самотній, подібно до моїх вікових прогулянок. Так завджи було. З постійністю, до якої я звик. А потім з’явився ти.

Всупереч моєму бажанню і залізній упертості, ділиш мене на два, перетворюючи на п’ять десятих. Ти- це як раніше, ціла одиниця. Учасник і завсідник усіх інших чисел. Поліаморний. Частина іншого народу. Іноді картини світу. А в мене є небо, і воно громить, віщуючи дощ і яскраві штрихи білої фарби. Воно пише пензлем. Мовою мого народу. Каже, що я вже вбитий.

- Я відкрита книга,- ти ж коротко зітхаєш і зовсім по-дитячому погойдуєшся на носках.- Якщо не сподобався з боку, у мене навряд чи вийде завоювати тебе зблизька.

-Завоювати,- я хочу поморщитися. Це слово- вічна асоціація походів, після яких я сам себе прокляв.- Цікаве ти вибрав слово.

- А як ти хотів. Ельфи ж нікому не дістаються. Тут тільки воювати.

І не посміхаєшся. Перестав гойдатися на носках, тепер дивишся і дивишся.

Упертий.

- Не потрібно воювати, Чонгук. Ти мені не подобаєшся.

І це правда.

- Ти ж нічого про мене не знаєш.

А це не зовсім.

- А ти нічого не знаєш про мене.

- Так розкажи.

- Тобі не сподобаються мої історії.

- Тим краще для тебе, правда ж? - неправда.- Ти ж тепер більше не заговориш зі мною?

Неважливо, що і де колеться і шипить. Неважливо. Я згідно мотаю головою. Ти мовчиш. Наче щось у тобі назріває, ось-ось дасть паростки.

- Дозволь підходити і ставити по одному запитанню на день, ось що- Усього одне.

- Ні

- Чому відразу ні?

Тому що настане день, коли запитання припиняться. Я не хочу його чекати і все одно виявитися неготовим.

- Тому що ти мені не подобаєшся.

Треба йти. Треба прошльопати цими космічними калюжами геть від Джорджа Вашингтона і чорничної куртки. Геть. У тебе деревний одеколон. Зі свіжістю вулиць і запахом ночі занадто пестить мені шкіру, але відводжу погляд і роблю крок. Потім легше. Мені більше необов’язково на тебе дивитися. Просто повз, просто назад. Просто ск.. А ось це не можна. Торкатися мене без дозволу. Я намагаюся потягнути на себе: відпусти, але ти тримаєш міцно поверх ліктя. Мені не боляче. Не там де твої пальці поверх мого пуховика. Відпусти. Відпусти.

- Відпусти.

- Техьон,- більше ніж дивак з факультету Психологої та Філософії.- Я півтора року не сплю ночами, щоб побути з тобою.

Ми пліч-о-пліч. Я спиною до президента, ти-обличчям. Профілем. Решта- до мене. Відчуваю твоє дихання. Жував кавунову жуйку. Куди вона потім поділася? Виплюнув десь на ходу. Я так само не хочу.

- І стільки ж переслідуєш мене до Гінгама щоп’ятниці.

Біто. Випускаєш руку і відводиш погляд. Тепер до мене профілем, обличчям- до президента. Очі мерехтять, замикають у кільці вогні гірлянд і вологість ночі. Опускаються до мокрого асфальту. Зніяковів. Справді думав, я тебе не помічаю, не знаю що ти завжди спостерігаєш? У тіні, серед натовпу і в частотах шуму.

- Як давно ти про це знаєш?

Тихо, але смиренно. Я бачу: цього соромишся. Є підстави.

- Давно.

Твої блискучі очі піднімаються від землі й тепер вище, знову до фігури Джорджа Вашингтона. Я відчуваю, а потім обертаюся. Трохи вперед- і можу торкнутися носом смаглявої в сутінках щоки. Вона напевно холодна. І тепла теж. Зблизька вій в тебе пишні, як ялинкові голки- гострі, а брови густі, відкриті стараннями вітру. М’які напевно, якщо провести пальцями.

- Через це відмовляєш?

З рота пар, і я дивлюся на губи. Трохи обвітрені, мокрі від слини.

- Через твої переслідування?- видихаю теж. Теплий потік штовхає тебе в щоку, спонукає обернутися. Я можу знайти своє відображення в твоїх зіницях.- Ні

- Тебе це не лякає?

- Ти мене не лякаєш.

- Я намагався так не робити,- твій погляд повільно піднімається до моїх брів, чіпляє козирок кепки, і тільки після- знову до свого дзеркала в моїх очах- Правда.

- Але?

Чую як ти дихаєш. Бачу як ти дивишся. Інакше ніж на дивака в дивних татуюваннях, що блукає футбольним полем і зривається на біг, відштовхнувшись від трампліну власних думок.

- Але я починаю сумувати за тобою.

Хитаю головою.

- Це красиво,- і знову відвертаюся до шосе.- Але це нісенітниця.

- Одне запитання на день.

- Я сказав: ні.

- Слабо?

Голова повертається на обурених рефлексах. Очі знову в полоні разом із відображенням.  У тебе на губах легка посмішка. І дивишся в мене так, що я в зоряній калюжі вже не по щиколитки. По губи. На які ти не опускаєш погляд. Тримаєш зоровим контактом намертво.

- Ти боїшся,- сам дивуєшся своїм же словам. Наче лампочка запалилася в тобі. Осеніло. - що теж можеш почати сумувати за мною.

Є банальна відповідь-захист. » Не лести собі». Але це якраз те, що тобі слід робити. Тому що я вже.

- Неправильно.

- Чим доведеш?- і задоволений собою, розвертаєшся до мене грудьми.

Все ще легко, але безсоромно посміхаєшся. Перемагаєш. Забув, що якби я був іншої породи, твої нездорові переслідування не викликали б нічого, окрім страху, що лоскоче і механічної неприязні. Якби я не був іншою суттю, іншою расою, уже тікав би від тебе геть, тільки-но побачивши в тіні.

- Відповідями

Не посміхайся так. Я ж можу втекти. Поки ти мене остаточно не втопив. Поки я ще можу пересувати ногами. Хоч і насилу.

- Можна почну зараз?

Ти, третьокурсник, маєш зараз вигляд як дитина. Це не жовтизна ліхтарів і не теплі апельсини гірлянд. Ти сам.. світишся. Ну давай, моя погибель.

- Такий, на який я зможу відповісти коротко.

- Чому? Ти замерз?

- Це і є питання?

-Ні,- і так мотаєш головою, що волосся закриває брови й застрягає в лабіринті вій.

І стоїш, дивишся. Хитрий.

- Я не мерзну,- піддаюся.

- Я думав не мерзнуть перевертні.

- Це питання?

-Ні,- ти знову посміхаєшся. - Коли в тебе день народження? Ось моє запитання.

- Це так важливо?

- Безумовно. Цього дня я будитиму тебе поцілунками і виконуватиму всі твої накази.

- Не будеш.

А руки погнули пару карт. Карти ніколи не брешуть.

- Окей,- з усім згоден, нахаба- То коли ти народився?

Ну лови. Ти сам почав із цього питання.

- Сімнадцьотого серпня тисяча першого.

- Тисяча..першого?- морщишся. Думаєш, як тобі думається?- Типу, нашої ери?

Усміхаєшся. Не розумієш. Твоє неслухняне волосся привертає увагу: машинально кидаю погляд на щойно відкрите чоло.

- Я ж сказав,- відзначаю, як змінюється образ і навіть форма обличчя,- тобі не сподобаються мої історії.

Тобі перестану подобатись я. Усе лопне слизькою мильною бульбашкою. Тому, що це у вашій природі. Людській. Непостійні, поліаморні, емоційно нестабільні ілюзіоністи, чиї фокуси я знаю напам’ять. І кожен можу відкрити. Стеж за рукою, Чон Чонгук, якого всі звуть Джей. Наприкінці запитаю, де наперсток.


*Едвард Каллен- герой роману та фільму «Сутінки», вампір та вміє читати думки.

*Матриця-фільм, де люди знаходяться в стані сну, доки їх тіла використовують як батареї до величезної комп’ютерної мережі та в світу роботів.

*Дісней- одна з найбільших коорперацій індустрії в світі розваг. Одним словом робить мультфільми.

 

    Ставлення автора до критики: Обережне