Темні історії

Я досі не можу усвідомити, що це сталося зі мною й моїми друзями. З тієї злощасної поїздки вижила лише я. Та моєї провини в цьому нема, бо я сама опинилася на волосину від смерті.

Цей Новий рік мав стати незабутнім.

Я живу в цьому будинку більше десяти років, хоч у перший день, коли його побачила, то злякалася. Незрозуміле відчуття небезпеки охопило мене. Річард, мій покійний чоловік, сказав, що боятися нема чого. Так, особняк старий і трохи похмурий через дерева, що розрослися довкола.

Ці квіти почали з’являтися під моїми дверима в лютому. Зима ставала особливо нестерпною, дратуючи своєю білизною і раптовими поривами холодного вітру. Голі обмерзлі дерева, неприродна тиша ночами, ожеледиця і снігопади. І тут - нарциси.

- Саймоне, ну, Саймоне, - Джесіка нетерпляче гукала мене під вікном. - Дідько, ми хоч раз приїдемо вчасно?

Я мав зрозуміти, що щось не так, коли Сашко згадав про Олексу.

Ми вечеряли. Я допоміг Іванці приготувати бараболю зі шкварками. Син сидів за столом і читав «Тореадорів з Васюківки». Раптом Сашко наче щось згадав, повернувся до нас із дружиною й сказав:

Я ніколи більше не бачила Шону Маклі. Після тієї події — дивної, незрозумілої, гучної, містичної — Шона та її друзі зникли, хоч поліція оголосила її у розшук по всій Америці. Я розповіла про неї все, що знала, хоча, правду кажучи, виявилося, що я не знала Шону взагалі.

Юля чекала.

Те, що трапилося з Пітером, до сьогодні тривожить мене. Цей випадок не йде з голови, бо мій приятель помер доволі дивною смертю. І я ніколи не зрозумію, що з ним сталося насправді у тому колодязі.

Коли я був малим, то часто хворів. Мама казала, що багато часу я проводив у лікарні з підозрою на анемію. Але як мене вилікували, вона не розповідала. Останні результати мого обстеження в лікарні показали, що я абсолютно здоровий.

Високий келих повільно наповнювався вином. Рідина рубінового кольору мала приємний ягідний аромат і терпкий присмак. Підперши однією рукою щоку, Маргарита підняла келих і стукнула об гладеньку поверхню дзеркала.

Не спиться. У кімнаті чомусь душно, хоч за вікном зима, а квартира опалюється поганенько. Ліниво гортаю стрічку новин у телефоні. Десь у сусідній кімнаті сплять батьки. Я чую, як сопе тато. Цокає годинник на стіні.

Гроза застала мене далеко в лісі.

Сиджу за столиком сама. В руці - келих джин-тоніку, напій приємно гірчить у роті, кубики льоду мелодійно стукають об скляні стінки. Довкола гамір, сміх, розмови, поверх яких накладаються неритмічні баси музики. Кольорове світло спалахує й гасне, освітлюючи відвідувачів клубу.

Піти на прогулянку в тунель кохання в листопаді — погана ідея. Я зрозумів це пізніше, та, проїжджаючи повз Клевань подумав, що сумно втрачати нагоду прогулятися тунелем. Мені подобався вигляд цього міста влітку і наприкінці вересня.

«Мене звати Оксана. Якщо ви слухаєте цю розповідь, значить, мене вже нема. Мене забрали. Куди - сама не знаю, а ця істота навряд чи відповість. Сподіваюся, ви не оглядали хатину в лісі, а тільки забрали касету. Я навмисне лишила її при вході разом із запискою. Прошу вас, спаліть ту хатину.

У смерть батька важко було повірити. Ще зовсім не старий, енергійний, здоровий чоловік, котрий щовесни сам обробляв поле коло хати. Охоче допомагав сусідам. Неговіркий, проте доброзичливий. Коли ми з братами були малі, мама пішла від нас. Батько виховував мене і братів сам.

Олеся покликала мене в цирк.

Я завинив у цьому світі. Знаю, просити прощення пізно, бо розплата вже близько. Я усвідомлю, що заслужив на все, хоча розум відчайдушно шукає надію на порятунок, якого всесвіт мені не подарує.

Ми заблукали. Це було очевидно так само, як і те, що в глухомані, куди нас завіз Борис, відсутнє покриття. Тож ґуґл-карти відкрити не вдалося. А паперову ми не взяли, бо… Бо ми трійця довбодятлів.

Софія скоїла самогубство. Перерізала шию і стекла кров’ю.

Це було б не так моторошно, якби ми не дізналися, що знайшли поліцейські біля скривавленого тіла.

Намальовану крейдою фігурку, яка перерізала собі шию.

Як мене занесло на цю вулицю - досі невідомо. Адже до цього я не міг сюди потрапити. 

Марк помітив Лору біля її дому. Дівчинка сиділа на витертих дощатих сходів, що вели до вхідних дверей. Тримаючи на колінах великого помаранчевого гарбуза, старанно вирізала на ньому усміхнену мармизу батьківським мисливським ножем - масивним і важким. 

Я знаю, що всі події, про які я розповім, висвітлені у рапорті, який я написала у відділку. Газети Іпсвіча досі висвітлюють те, як я увігнала у Натаніеля Сміта всю обойму. Але це було заслужено. Обшук у його будинку показав, що я вбила його недарма.