Темні історії

Я досі не можу усвідомити, що це сталося зі мною й моїми друзями. З тієї злощасної поїздки вижила лише я. Та моєї провини в цьому нема, бо я сама опинилася на волосину від смерті.

Цей Новий рік мав стати незабутнім.

Я живу в цьому будинку більше десяти років, хоч у перший день, коли його побачила, то злякалася. Незрозуміле відчуття небезпеки охопило мене. Річард, мій покійний чоловік, сказав, що боятися нема чого. Так, особняк старий і трохи похмурий через дерева, що розрослися довкола.

Ці квіти почали з’являтися під моїми дверима в лютому. Зима ставала особливо нестерпною, дратуючи своєю білизною і раптовими поривами холодного вітру. Голі обмерзлі дерева, неприродна тиша ночами, ожеледиця і снігопади. І тут - нарциси.

- Саймоне, ну, Саймоне, - Джесіка нетерпляче гукала мене під вікном. - Дідько, ми хоч раз приїдемо вчасно?

Я мав зрозуміти, що щось не так, коли Сашко згадав про Олексу.

Ми вечеряли. Я допоміг Іванці приготувати бараболю зі шкварками. Син сидів за столом і читав «Тореадорів з Васюківки». Раптом Сашко наче щось згадав, повернувся до нас із дружиною й сказав:

Я ніколи більше не бачила Шону Маклі. Після тієї події — дивної, незрозумілої, гучної, містичної — Шона та її друзі зникли, хоч поліція оголосила її у розшук по всій Америці. Я розповіла про неї все, що знала, хоча, правду кажучи, виявилося, що я не знала Шону взагалі.

Юля чекала.

Те, що трапилося з Пітером, до сьогодні тривожить мене. Цей випадок не йде з голови, бо мій приятель помер доволі дивною смертю. І я ніколи не зрозумію, що з ним сталося насправді у тому колодязі.

Коли я був малим, то часто хворів. Мама казала, що багато часу я проводив у лікарні з підозрою на анемію. Але як мене вилікували, вона не розповідала. Останні результати мого обстеження в лікарні показали, що я абсолютно здоровий.

Високий келих повільно наповнювався вином. Рідина рубінового кольору мала приємний ягідний аромат і терпкий присмак. Підперши однією рукою щоку, Маргарита підняла келих і стукнула об гладеньку поверхню дзеркала.

Не спиться. У кімнаті чомусь душно, хоч за вікном зима, а квартира опалюється поганенько. Ліниво гортаю стрічку новин у телефоні. Десь у сусідній кімнаті сплять батьки. Я чую, як сопе тато. Цокає годинник на стіні.

Гроза застала мене далеко в лісі.

Сиджу за столиком сама. В руці - келих джин-тоніку, напій приємно гірчить у роті, кубики льоду мелодійно стукають об скляні стінки. Довкола гамір, сміх, розмови, поверх яких накладаються неритмічні баси музики. Кольорове світло спалахує й гасне, освітлюючи відвідувачів клубу.

Піти на прогулянку в тунель кохання в листопаді — погана ідея. Я зрозумів це пізніше, та, проїжджаючи повз Клевань подумав, що сумно втрачати нагоду прогулятися тунелем. Мені подобався вигляд цього міста влітку і наприкінці вересня.

«Мене звати Оксана. Якщо ви слухаєте цю розповідь, значить, мене вже нема. Мене забрали. Куди - сама не знаю, а ця істота навряд чи відповість. Сподіваюся, ви не оглядали хатину в лісі, а тільки забрали касету. Я навмисне лишила її при вході разом із запискою. Прошу вас, спаліть ту хатину.

У смерть батька важко було повірити. Ще зовсім не старий, енергійний, здоровий чоловік, котрий щовесни сам обробляв поле коло хати. Охоче допомагав сусідам. Неговіркий, проте доброзичливий. Коли ми з братами були малі, мама пішла від нас. Батько виховував мене і братів сам.

Олеся покликала мене в цирк.

Я завинив у цьому світі. Знаю, просити прощення пізно, бо розплата вже близько. Я усвідомлю, що заслужив на все, хоча розум відчайдушно шукає надію на порятунок, якого всесвіт мені не подарує.

Ми заблукали. Це було очевидно так само, як і те, що в глухомані, куди нас завіз Борис, відсутнє покриття. Тож ґуґл-карти відкрити не вдалося. А паперову ми не взяли, бо… Бо ми трійця довбодятлів.