Темні історії

Я досі не можу усвідомити, що це сталося зі мною й моїми друзями. З тієї злощасної поїздки вижила лише я. Та моєї провини в цьому нема, бо я сама опинилася на волосину від смерті.

За офіційною версією, до нашого табору приблукала божевільна, котра втопила моїх друзів. Я втекла, бо не була п’яною й не могла заснути. 

Хочу зауважити - це лише частина правди.

Ми справді поїхали до мальовничого озера на Волині. Ми - це я, Левко, Марина, Олег та Ігор. Я до останнього не вірила, що вони візьмуть мене з собою. Ця компанія була доволі популярною в школі. Я ж відносилася до тих людей, які намагаються не привертати увагу до себе. Я навчалася з Мариною та Олегом. Ігор був хлопцем Марини, а Левко - негласним керівником їхньої компанії. А ще він мені подобався. Звісно, Марина про це знала. Ми хоч і не були хорошими подругами, але я іноді приходила до неї, даючи списувати домашку. Тож коли вона запропонувала поїхати на відпочинок, я зраділа і сподівалася, що за вихідні вдасться зблизитися з Левком.

Осінь видалася на диво теплою, тому ми поїхали до озера, що сховалося за майже безлюдним селищем. Довкруг на кілька десятків кілометрів не було ні душі. Мені не дуже сподобалося це забуте богом місце, та я не хотіла скиглити. Мене запросили явно не псувати настрій. Ігор якраз отримав права й відвіз нас до самого берега. 

Озеро виявилося мальовничим, ніби ми опинилися в картині. Дзеркальна гладь відбивала безхмарне небо. Біля берега безшумно пливли золоті листочки. Зліва над водою похилилася верба, потроху скидаючи листя. Десь вдалині співали пташки - голосно, ніби влітку. В повітрі срібними нитками пропливало бабине літо. Дивно, але ще було рано для бабиного літа. Втім, мене це хвилювало менше всього.

Хлопці розклали багаття. Олег допоміг нам з Мариною нанизати м’ясо на шашлики й розставити інші страви на розстеленому простирадлі. Не обійшлося й без алкоголю, але, як я казала, я відмовилась, хоч друзі наполягали. Особливо Левко. Я пообіцяла, що вип’ю з ним пізніше.

Після перекусу хлопцям захотілося плавати. Вони пострибали у воду і стали кликати нас, мовляв, вода не холодна. Марина приєдналася до них. У мене не було купальника, а купатися з Левком у своїй кумедній білизні я не стала, бо було соромно.

Друзі плавали ледь не до сутінків. Коли вода в озері стала прохолодною, почали виходити на берег. Левко ще з озера закричав, щоб Марина налила мені вина, бо я ж обіцяла. 

Це були його останні слова.

Левко зненацька закричав і різко зник під водою. Ми схопилися зі своїх місць. Левко випірнув, випльовуючи воду. 

- Рятуйте! - заволав хлопець, активно вдаряючи руками по воді. - Мене щось тягне…

Що його тягне, ми не дізналися. Левко знову зник. І більше не з’являвся.

Марина затулила долонею рота. Я завмерла. Олег та Ігор один за одним пірнули в озеро, сподіваючись знайти Левка. Вони не вірили, що приятель, котрий брав участь у змаганнях з плавання, просто потонув. Можливо, за щось зачепився. Ми з Мариною спостерігали, як хлопці обшукують озеро. Темніло, і вода ставала чорною. Не знайшовши Левка, Ігор та Олег попливли до берега.

Ігор не доплив. Він, як і Левко, скрикнув, і зник, лишивши за собою брижі на воді. Ми з Мариною закричали. Олег став панічно плисти до нас. Марина верещала, що треба знайти Олега. Я вся тремтіла від страху.

Тут ми з Мариною побачили її.

Так, я розповідала поліції, що дівчина випливла з озера. Можливо, нечутно зайшла у воду за вербою, тому ми її не побачили.

Та правда полягала в тому, що дівчина виявилася мертвою. 

Ми з Мариною ще голосніше заверещали й почали благати Олега швидше виходити з води. А самі не зводили погляду з дівчини, котра повільно показувалася над водою. У неї було сплутане чорне волосся, в якому проглядалися водорості й дрібні мушлі. Білі очі без зіниць ніби світилися в останніх променях призахідного сонця. Шкіра мала зеленуватий колір. Ніс і ліва сторона обличчя згнили й розклалися, оголивши пожовклі кістки. Такою ж зогнилою були шия, груди і ребра. Внутрішні органи випадали з мертвого тіла з гучним плескотом. 

Олег і сам побачив, що його переслідує. Він уже був майже коло берега, як його торс обплело чорне волосся. Воно наче заповнило все озеро. Хлопець марно намагався вирватись, а довгі слизькі пасма схопили його руки, обвилися довкола шиї, заповзли в рот, вичавили очі…

Його глухі передсмертні крики я чую й досі.

Марина якусь мить стояла, як укопана. Тоді чкурнула до машини. Я чимдуж побігла за нею, намагаючись не думати про істоту з озера.

В машині ми відчули себе у відносній безпеці. Руки Марини тремтіли, коли вона намагалася завести авто. У неї ніяк не виходило. Подруга плакала, бо досі не могла повірити, що втратила Ігора. 

Вікно з її боку раптом розбилося. Марина лиш встигла скрикнути. Напівзогнила смердюча долоня схопила її за горло. В салон протислася голова з моторошною безгубою посмішкою. Я наче заціпеніла, поки ця істота гризла шию моєї подруги. Кров фонтаном заливала обличчя цієї тварюки. Я чула огидне чавкання, а від запахів водоростей, розкладеної плоті й металу ледь не втратила свідомість. Неслухняними руками якось відчинила двері й буквально випала з машини. Я не знала, що робити. Я теж помру, як мої друзі. Я помру, ця істота зжере мене, перегризе горлянку…

На цьому офіційна версія закінчується. Хіба я ще додала поліцейським, що кинулася тікати і знепритомніла десь посеред підліску. А, опритомнівши, зателефонувала в поліцію.

Та я не розповіла, як істота, обігнувши машину, підповзла до мене. Так, саме підповзла. У неї був такий же гнилий риб’ячий хвіст - довгий і гнучкий. Від нього відвалювалися шматки м’яса, а в отворах повзали черв’яки і п’явки. Проте потвора рухалась, наче змія, а довге волосся волочилося за нею. Я приготувалася померти, та вона зненацька прибрала подобу прекрасної оголеної дівчини з білосніжною шкірою, пишним волоссям і ясною усмішкою. Я так і завмерла, коли дівчина сіла біля мене, доброзичливо всміхаючись.

- Вони не бажали тобі добра, Олено, - голос був лагідним і тихим, немовби долинав здалеку. - Збиралися напоїти тебе і зґвалтувати. Марина мала б запевняти тебе, що ти сама цього захотіла і що маєш бути вдячна, що тобі випав шанс переспати з Левком. Це було б жахливо, люба моя. Ти би втопилась, як це колись зробила я. Я не могла лишатися осторонь, - з її великих темних очей потекли сльози, - я не хотіла тебе лякати. Тільки допомогти.

Я ніби була в якомусь трансі. Розум намагався осягнути почуте. А руки вже витирали сльози з миловидного блідого обличчя. Шкіра дівчини була холодною, проте я не зважала.

- Дякую, - одними губами прошепотіла я.

І тоді дівчина поцілувала мене. Холодні вуста торкалися моїх, руки обхопили моє обличчя. Я відчувала, як пружні груди притискаються до мене. Здається, я її обійняла. Посадила собі на коліна, намагаючись зігріти. Ми сиділи так дуже довго. Її звали Ярослава. Колись давно коханий Ярослави жорстоко зґвалтував дівчину. Не маючи сили жити з такою ганьбою, Ярослава втопилася і стала русалкою-хранителькою цього озера. Пізніше дівчина помстилася підлому хлопцю. І всім чоловікам. Перед світанком Ярослава зайшла назад у воду. Я постояла, дивлячись, як на горизонті здіймається сонце. Я була абсолютно спокійна, коли проходила повз машину, де лежала Марина з перегризеним горлом, і повз озеро, в якому плавали тіла хлопців. 

Зараз я не шкодувала, що вони померли. Тільки співчувала бідолашній Ярославі, яку було нікому врятувати.

Цей Новий рік мав стати незабутнім.

Ми зібралися нашою нерозлучною компанією: я, Ентоні, Керол, Том, Пітер, Енід і Стівен. Як же давно ми не бачилися! Після закінчення школи всі роз’їхалися хто куди. До останнього моменту я не знала, що Ентоні вирішить запросили нас у заздалегідь орендовану квартиру, щоб разом зустріти Новий рік. Він пояснив це бажанням зробити сюрприз. Коли він це розповів, я похвалила Тоні за ідею, бо сама до цього не додумалася б. Втім, його ініціатива здивувала ще й тому, що раніше Ентоні не відрізнявся товариським характером, будучи радше снобом і вискочкою.

За день до 31 грудня ми всі зібрались, аби прикрасити квартиру. Купили безліч гірлянд, щоб тільки вони освітлювали приміщення. Поставили невелику, проте ошатну ялинку. Том і Стівен закупили алкогольні напої та інші продукти. Це мала бути вечірка року.

Коли наступного вечора я збиралася до друзів, подзвонила Керол.

- Кетрін, ти як вчора виходила з квартири, нічого дивного не помітила? - голос у неї був схвильований. Зазвичай Керол ні про що не хвилюється. Вона багата і вродлива, а її батьки забезпечують доньку всім необхідним і оплачують її рахунки.

- Ні, нічого, - відповіла я, - та й квартиру замикав Стівен. Він ще мав принести шампанське. А що сталося.

- Ти маєш приїхати. Сама все побачиш, - мовила наостанок Керол.

Коли я прибула, Керол, Енід та Ентоні сиділи на дивані коло ялинки. Новорічний настрій геть не відчувався, всі були насуплені, а Енід палила, відчинивши вікно.

- Де решта? І що все-таки сталося? - запитала я.

- Вже в дорозі, проте до Стіва я не зміг додзвонитися, - озвався Ентоні. А у відповідь на друге питання простягнув фото. - Ось. Лежало біля дверей.

Побачивши обличчя Мішель, я впустила фото на підлогу. За мить підняла його й роздивилася. Вона була такою, якою ми запам’ятали її на новорічній вечірці п’ять років тому. Усміхнена, з пишним темним волоссям, в сукні смарагдового кольору. Очі сяють. Мішель посміхається і навіть не підозрює, що через кілька годин висітиме мертва у найближчому парку, а її знайдуть лише через тиждень, коли батьки зрозуміють, що з донькою щось сталося.

- Як воно тут опинилося? - я зблідла. - Це чийсь жарт? Зізнавайтеся.

- Кетрін, ніхто з нас не став би так жартувати, - боязко озвалась Енід, докуривши цигарку. - Ми всі поклялися не згадувати про той… інцидент.

- Тим паче, вона сама винна, - докинув Ентоні. Він явно боявся обвинувачень, бо в ту ніч трохи переборщив. Тому Мішель і повісилась.

А, можливо, ще й тому, що ми з Енід і Керол залякали її.

- Де, чорт забирай, Том, Пітер і Стів? - я починала дратуватись. Або ж ховала панічний страх за маскою роздратування. Тому й розірвала фото, щоб не бачили очей Мішель, які ніби дивилися з осудом. Я хотіла спитати хлопців, чи це не вони підкинули злощасне фото, хоч і розуміла, що ніхто з нас такого б не зробив.

Коли приїхали Том і Пітер, ми майже заспокоїлися, вирішивши, що якесь фото не варте хвилювань. Тож, діставши з холодильника випивку, почали святкувати.

Стівен досі не відповідав. І куди він міг зникнути?

Коли до Нового року лишилося десь сім хвилин, мій телефон задзвонив. Це був Стівен.

- Стіве, якого біса?.. - почала я.

- Пошукай Стівена у шафі, Кетрін, - пролунав незнайомий жіночий голос. - Гадаєте, що можете спокійно жити після всього, що зробили з Мішель? Я не дозволю вам цього забути.

- Хто ти?.. - питання задати я не встигла. Страх повернувся, а заодно промайнула думка: що ця божевільна зробила зі Стівеном?

- Щасливого Нового року в пеклі! - побажала незнайомка. Після її слів у слухавці пролунали гудки.

- Хто це був? - Керол помітила моє злякане обличчя. Я не могла нічого відповісти, лиш невпевнено піднялася й підійшла до великої шафи, де ми до вчорашнього дня зберігали ялинку і прикраси. Моя рука тремтіла, коли я торкнулася до дверцят.

- Господи, Кетрін, що сталося? - не витримала Енід. Вона підійшла і рвучко прочинила дверцята шафи.

Після цього ми обидві заверещали. Бо серед паперових гірлянд з виколотими очима і з зашморгом на шиї у шафі лежав Стівен.

Ентоні прожогом кинувся до нас і спинився, ніби налетів на невидиму стіну.

- Боже… - видушив він. Підійшли решта. Енід тремтячими руками дістали ще одну цигарку. - Треба… треба викликати поліцію, - врешті видихнув Ентоні. Побачивши, що ми всі заціпеніли, гаркнув: - Та викличте ви копів врешті-решт!

Здається, його почули Том і Пітер, які, певно, ще не осягнули всього, що відбувалося. У неприродній тиші я чула, як вони набирають поліцію.

- Зв’язку нема, - тихо видав Пітер. Мене пересмикнуло.

- Як нема зв’язку? Ми ж у центрі міста! - я знайшла свій телефон. Руки тремтіли, коли я намагалася подзвонити. Гудків не було. Але знову почувся жіночий голос — різкий і зверхній:

- Ви всі залишитеся у цій квартирі, допоки не помрете у таких же муках, як і моя сестра.

Тут я згадала, що у Мішель нібито була двоюрідна сестра. Ми ще насміхалися з неї, бо те дівчисько було чи то відьмою, чи то некромантесою. Здається, її звали Шерон. І на похороні Мішель я весь час відчувала її похмурий погляд на собі.

- Треба тікати звідси, - сказала я, розповівши друзям про Шерон, - не хочу тут лишатися.

Ми пішли до вхідних дверей, та помітили, що дверна ручка зникла. Скільки ми не стукали в надії, що нас хтось почує — все було марно. Сусіди, можливо, вже напились і сплять. Чи слухають музику на повній гучності. Тоді ми кинулися до вікон. Вони теж виявилися замкнені. Пітер спробував розбити скло, та йому це не вдалося. Ні щілинки, ні шпаринки, що допомогла би зв’язатись із зовнішнім світом, ми не знайшли.

- Це через Мішель? Це все відбувається через те, що ми з нею зробили? - тремтячим голосом запитала Керол.

- Облиш, вона сама це зробила, - гаркнув Том, - корчила із себе недоторкану, а насправді шукала, з ким би потрахатися. А після того, як ми з нею розважилися, Мішель стала корчити із себе жертву. В чому тут наша провина?

Це були його останні слова. Зненацька перед Томом виникла чорна постать — моторошна й безлика. Більш за все вона нагадувала тінь. Простягнувши викривлену кігтисту руку, істота вирвала хлопцю трахею.

Ми закричали, дивлячись, як Том зі здивованим виразом обличчя падає на підлогу. З горла фонтаном лилася кров, а тіло досі смикалося. Керол побігла до вікна і стала несамовито стукати у шибку.

- Рятуйте! - кричала вона. - Будь ласка, рятуйте нас! Допоможіть!

Керол була сама не своя. Наші вмовляння заспокоїтися вона ніби й не почула. Дівчина притислася до шибки й горланила, зриваючи голос. Аж тут скло зникло. За мить Керол із вереском випала з вікна.

Це сталося так несподівано, що ми не встигли зреагувати. А коли прийшло усвідомлення, Пітер підбіг до вікна і боязко простягнув руку.

- Шибка знову ціла, - тихо мовив він.

Ентоні безсило опустився на землю. Енід палила без упину. Я завмерла біля ялинки. Прийшло усвідомлення, що ця вечірка була підлаштована навмисне. Не Ентоні, а Шерон. Неважливо, як вона це зробила. Я відчувала, як щезає надія на щасливий кінець. Хотіла вибачитися перед Мішель, хоч і розуміла, що вже пізно. Нам нема пробачення. 

Ми з Керол і Енід споїли Мішель, а хлопці її зґвалтували. Коли вона стала погрожувати, що розповість поліції, ми залякали Мішель. Після опівночі дівчина зникла, а ми про неї забули. до моменту, коли її знайшли повішеною у парку.

Мішель померла через нас. І ми помремо теж.

Треба лиш молитися, щоб моя смерть була швидкою й безболісною.

***
Першого січня в одній з орендованих квартир поліцейські знайшли шість мертвих людей — дві жінки і чотири хлопці. Сусіди викликали поліцейських, бо відчули неприємний запах, а на стук ніхто не відчиняв. Тіла були жахливо понівечені, наче їх гризла і роздирала дика тварина. Проте молоді люди святкували на шостому поверсі, куди точно не могла забратися ніяка тварина. Трупи ідентифікували за документами, які знайшли у квартирі. Цінні речі не забрали, через що версію з пограбуванням відкинули. З цієї ж квартири вночі випала Керол Хант, яка, очевидно, святкувала Новий рік з рештою. У неї виявилися численні переломи, та жінка вижила. Її стан до ранку стабілізувався, проте о десятій годині Керол зненацька померла. Обставини її смерті і смерті шістьох людей лишаються невідомими.

Я живу в цьому будинку більше десяти років, хоч у перший день, коли його побачила, то злякалася. Незрозуміле відчуття небезпеки охопило мене. Річард, мій покійний чоловік, сказав, що боятися нема чого. Так, особняк старий і трохи похмурий через дерева, що розрослися довкола. Та загалом, це підходящий варіант для нас - людей, котрі вели усамітнений спосіб життя. Завдяки інтернету я могла працювати віддалено. Річард навіть провів телефонну лінію задля мого комфорту.

Він був дуже добрим, мій Річард.

Відтоді, як ми поселилися в особняку, я стала погано почуватися. Головний біль став моїм супутником, а слабкість і нудота доповнювали неприємну картину. На додачу я відчувала пильний погляд когось невидимого. Озиралася - нікого не було. Річард у такі моменти знаходився в іншому місці. Мене це все лякало, доводилося до істерики. Дивна хвороба немов намагалася вбити мене. Чоловік поривався викликати лікаря, та я знала, що лікар цьому не зарадить.

Бо дізналася, що в нашому особняку колись жив ковен відьом. Вони тут розважалися, влаштовували шабаші й оргії. Мешканцям приближніх сіл це не сподобалось. Одного дня вони зібралися разом з метою прогнати відьом. Проте в будинку нікого не було. Та забобонних селян налякала гнітюча тиша, що вуаллю оповила приміщення. Люди втекли, лишивши особняк старіти у глушині.

Я боялася, що відьми заберуть мою душу. Що вб’ють Річарда, бо подейкували, що ці жінки не любили чоловіків. Коханий заспокоював, що з нами нічого не станеться й готував свій фірмовий чай, що так припав мені до душі.

Одного ранку, сидячи біля вікна у вітальнв, я байдуже спостерігала, як Річард ставить чашки з чаєм. Опісля він пішов на кухню взяти печиво. Враз навпроти мене виникла срібляста постать молодої дівчини у пишній сукні та з коротким світлим волоссям. Клянусь, я б закричала, якби змогла, та незбагненна сила зімкнула мої вуста. Нажахана, я мовчки дивилась, як дівчина поміняла наші з Річардом чашки. Потім вона посміхнулася мені, притулила палець до блідих губ і розтанула.

Не знаю, чому, та чоловіку я про це не сказала. Він би все одно не повірив. Можливо, покликав би психіатра. А я впевнена, що білява жінка мені не примарилася.

Я лиш не розуміла, навіщо незнайомка поміняла наші з чоловіком чашки.

А невідома гостя робила це знову і знову.

Я і не помітила, як добре самопочуття повернулося до мене. Сон став міцним і спокійним, а головний біль перестав турбувати. Я почувалася бадьорою, як ніколи.

Проте моя хвороба передалася Річарду. Він сохнув на очах. Зовсім скоро чоловік не міг навіть встати з ліжка. Стурбована його станом, я одразу ж поїхала у найближче селище до лікаря.

Та коли ми повернулися, Річард помер. Його обличчя жахливо перекосилося від страху, очі ледь не вилізли з орбіт, а тіло скорчилось у неймовірній позі. Я тоді ледь не втратила свідомість. Особливо коли побачила, як над Річардом схилилися сім прозорих фігур.

Лікар констатував смерть від зупинки серця.

Опісля мені наснився сон, де світловолоса жінка, що колись жила в цьому особняку, розповіла, як Річард збирався мене отруїти, підсипаючи у чай невеликі дози отрути, аби викликати недомагання. А пізніше він би підсипав значно більшу дозу, і я б померла від невідомої хвороби. Річарду давно потрібні були гроші, тому він збирався заволодіти спадком, який я отримала від дідуся. Але духи відьом вирішили втрутитися. Бо я заслужила на краще життя без такого ницого лицеміра, як мій чоловік.

Ці квіти почали з’являтися під моїми дверима в лютому. Зима ставала особливо нестерпною, дратуючи своєю білизною і раптовими поривами холодного вітру. Голі обмерзлі дерева, неприродна тиша ночами, ожеледиця і снігопади. І тут - нарциси.

Не знаю, хто і де їх вирощував. Навіщо поклав квітку біля дверей мого дому. Але ця людина не знала одного: я ненавиділа нарциси, не любила до них торкатися. Пелюстки квітки здавалися хворобливо жовтими. А ще - вона була отруйна. Я знала це, бо якось отруїлася нарцисом кілька років тому, хоч і не розумію, як це сталося.

Тому квітку я викинула.

Ми з сім’єю живемо в приватному будинку на тихій вулиці Житомира. Щоб покласти нарцис під двері, треба здолати кам’яний паркан або ворота. Втім, будь-яку перешкоду подолати можливо, якщо постаратися. Мене це не тішило. Думка про те, що якийсь незнайомець вліз на приватну територію, не була приємною. Розуміння, що навіть у себе вдома я не можу бути в безпеці, лякало. Я лиш сподівалася, що ці прояви нездорового романтизму пройдуть і людина знайде собі іншу справу.

Нарциси з’являлися щодня, жовто-зеленими плямами виділяючись на засніжених сходах. Їх знаходили і батьки, і я. Вони вважали це романтичним, дивуючись хоробрості невідомого гостя. Мене поява квітів змушувала озиратися, коли я ходила на роботу. Можливо, це була параноя, та мені стало здаватися, що за мною хтось стежить. Дедалі важче було зберігати спокій та зосередженість. Особливо коли нарциси я стала знаходити на робочому столі.

Єдине, що я хотіла, - щоб це скінчилося. Люди не бачили ніякої проблеми в тому, що хтось залазить на подвір’я мого дому чи приходить до мене на роботу. Якщо ця людина бажає познайомитися, хай так і зробить. Бо такі дії геть не романтичні.

Я витримала десять днів. Тоді взяла відпустку за свій рахунок і поїхала до сестри в Литву на невизначений час. До самого березня я була у Вільнюсі. І ніхто не надсилав огидних нарцисів. Я змогла заспокоїтись і подумати, що робитиму, якщо після повернення історія з нарцисами повториться, я вистежу того, хто це робить.

Але нічого робити не довелося.

Коли я повернулася, стурбовані батьки розповіли, що помер сусідський син Женя. Я пам’ятала його. Невисокий сором’язливий хлопець постійно допомагав, як мені була потрібна допомога. Ми ходили в одну школу і непогано ладнали, а потім розійшлися своїми шляхами. Кожен раз, коли йшла на роботу, віталася з ним. Стало його шкода. Я спитала, як це сталося. Батьки довго не хотіли відповідати, але все ж розповіли, що 14 лютого мати Жені знайшла його у ямі серед безлічі нарцисів. Він отруївся соком цих квітів.

Найгіршим було те, що яму Женя викопав для мене.

Поліція знайшла його щоденник, де Женя зізнався, що був закоханий у мене, але ніяк не насмілювався поговорити про свої почуття. Він став вирощувати нарциси, аби дарувати їх мені, а одного разу, прочитавши в інтернеті абсурдну статтю про те, що сік нарцисів начебто може приворожити людину, яку кохаєш, додав його мені в каву. 

Я так і заціпеніла, коли це почула, а десь ізсередини почала підійматися хвиля паніки. Я обхопила себе руками, щоб не показувати, як тремчу. А батько продовжував понурим голосом. Побачивши, що накоїв, Женя на якийсь час притих, а цього року вирішив діяти. Спочатку лишав нарциси на сходах мого дому. А 14 лютого планував викрасти мене, адже добре знав, яким шляхом я повертаюся додому. Женя мав намір тримати мене у тій ямі з нарцисами, допоки я не згодилася б вийти за нього заміж. Але мій від’їзд зруйнував його план, і хлопець, впавши у відчай, зачинився у ямі і з’їв кілька отруйних стеблин. Звісно, він звинувачував мене у своїй смерті, бо я не відповіла на його почуття. Тільки я себе винною не відчувала. Була наляканою і втомленою. Ненавиділа цього виродка всією душею. Хотіла плакати від того, що дізналася, а ще - замкнутися в будинку і ніколи більше не показуватися серед людей.

Я більше не живу в Житомирі. Переїхала в Литву. Працюю вдома й категорично відмовляюся відвідувати залюднені місця. Досі здається, ніби хтось за мною стежить. Іноді я гуляю з сестрою, хоч почуваюся так, ніби мене розглядає кожен перехожий. Це нестерпно і лячно. Перш ніж кудись іти, я постійно п’ю заспокійливі й ношу із собою перцевий балончик.

А ще я до нудоти ненавиджу квіти. Особливо нарциси.

- Саймоне, ну, Саймоне, - Джесіка нетерпляче гукала мене під вікном. - Дідько, ми хоч раз приїдемо вчасно?

- Іду, - я нарешті вклав волосся так, як хотів, тож поквапився до сестри. Вона виглядала чарівно у коричнево-золотистій сукні, яку придбала спеціально для вечірки, що її влаштувала Жасмін.

Незважаючи на нервозність Джесіки, ми прибули вчасно. Ще здалеку почули гучну музику і сміх. У двоповерховому будинку вже розважалися. У вікнах горіло тьмяне світло. А коло басейну я помітив кілька парочок, котрі вирішили усамітнитися. 

Двері відчинила одна з численних подруг Жасмін, чийого імені я не знав.

- Ти Ребекка, так? - всміхнулася Джесіка. Та привітно кивнула. У неї було миловидне обличчя, обрамлене короткими темними кучерями, і гострий ніс. Ребекка потисла нам руки. Її потиск виявився незвично міцним. - А де Жасмін? Вона мала нас зустріти.

- Жасмін щось забула вдома, - відповіла Ребекка, - сказала, що незабаром повернеться. Заходьте. А ви, певно, Джесіка і Саймон?

- Так, - я невпевнено озирався. Люди довкола розбилися на групи і пили, танцювали та розмовляли. У неясному світлі я не міг розгледіти облич, зате буквально відчув зацікавлені погляди. А втім, на мене ніби ніхто не дивився.

Джесіка кудись пішла. Ребекка, чарівно посміхаючись, відвела мене на кухню, де весела білявка пригощала гостей напоями. Рухалася Ребекка якось дивно. Вона трохи похитувалася й іноді кумедно розмахувала довгими худими руками. Я подумав, що вона перебрала, хоч моя знайома не здавалася п’яною.

Білявка вправно приготувала коктейль і простягнула мені. На мить мені здалося, що пальців у неї більше, ніж потрібно. Аж тут втрутилася Ребекка. Я списав побачене на витівки уяви. У миготливому освітленні чого тільки не побачиш.

Після коктейлю я розслабився. Познайомився з кількома хлопцями, котрі приїхали аж із Канади. Їх запросила Ребекка, з якою вони довгий час переписувалися в інтернеті. Я вирішив познайомити їх з Джесікою, та виявив, що її ніде нема. 

Ребекка повідомила, що Джесіка на другому поверсі розмовляє з Жасмін і скоро спуститься. А я чомусь відчув, як мене охоплює непереборна тривога. Опустивши голову, я чекав сестру, а сам напружено думав, що тут щось не так. Всі ці люди - хто вони? Як познайомилися з Жасмін? Від алкоголю і тривоги серце гупало в голові, а нудота підступила до горла. Роззирнувшись, я затримав погляд на людях, що танцювали у напівтемряві, кумедно погойдуючись. Ці неприродно довгі кінцівки лякали. Усмішки були надто широкими. Я тихцем оминув натовп людей і шмигнув нагору. В коридорі було темно, тож навряд чи мене хтось помітив. Я не гукав Джесіку, аби мене не почули внизу. Ходив від кімнати до кімнати, перевіряючи приміщення. Всюди панувала темрява. В черговій кімнаті я нічого не розгледів, зате почув якісь звуки. Ніби чавкання. В ніс ударила задушлива суміш запахів поту і чогось солодко-металевого. 

Я збирався піти, бо не хотів знати, що там. Та моя долоня автоматично натисла на вимикач.

Очі Джесіки незмигно дивилися на мене. Розкритий, ніби у здивуванні, рот, неприродно вигнута ліва рука. Сестра не рухалась.

Над обгризеним правим плечем схилилася Ребекка. Коли ввімкнулося світло, вона різко повернула до мене голову, хоч стояла спиною. Моторошна широка посмішка осяяла закривавлене обличчя. Ребекка простягнула до мене довгу руку з безліччю химерно викривлених пальців…

Не пам’ятаю, як я зачинив двері й спускався сходами. Лиш відчув, як на плече лягла чиясь рука і два десятки пальців стисли його до болю.

- Ось твій коктейль, Саймоне, - білявка всміхалася мені, оголивши численні зуби. На частку секунди я заціпенів. І зненацька відчув, як хтось вгризається мені в горло…

***

Замітка у «Тетл крайм»:

«Сьогодні о 12 годині у Нью-Сейлемі на Віллоу-стріт поліція виявила сім понівечених тіл. Обличчя нещасних настільки спотворені, що ніхто не зміг їх упізнати. Імовірно, жертв убили вночі, бо, за словами поліції, кров на підлозі була свіжа. Криваву картину виявила сусідка, котра чекала Жасмін К., мешканку злощасного будинку. Очевидці стверджують, що вчора в цьому будинку була вечірка, проте не можуть згадати, кого на неї запросили. Тож лишається здогадуватися, де решта гостей і чекати попередніх висновків експертів.»

Я мав зрозуміти, що щось не так, коли Сашко згадав про Олексу.

Ми вечеряли. Я допоміг Іванці приготувати бараболю зі шкварками. Син сидів за столом і читав «Тореадорів з Васюківки». Раптом Сашко наче щось згадав, повернувся до нас із дружиною й сказав:

- А я Олексу бачив. Учора. В старій школі.

- Льошу Матвійчука? - здивувалась Іванка, насипаючи пахучу каптоплю в тарілки. - Хіба він не зник рік тому?

Це була трагедія для батьків Олекси. Син ніби пішов до річки і втопився. Річку не раз прочісували, але тіла не знайшли. За кілька днів до трагедії Олекса зазирав до старої школи - неприємного місця, яке закрили через фізрука, котрий убив кількох дітей і прикопав на шкільних грядках. Незважаючи на те, що маніяк давно сидів у в’язниці, школа лишилася занедбаним моторошним місцем, де, за словами селян, відбувалася чортівня, а діти зникали й досі.

- Олекса повернувся, - вперто заперечив Сашко, насупивши руді брови. Його можна було зрозуміти, бо вони з Олексою постійно гралися разом і вважалися найкращими друзями. - Можна я завтра з ним піду погуляю? Ми будемо недалеко.

- Але в школу з Льошею не йди, - сказав я, - покличеш до нашого дому, згода?

- Дякую, тату, - зрадів малий, - обіцяю, що в школу не піду.

***

Наступного дня Сашко зник. Стривожена Іванка повідомила, що син пішов кликати Олексу погратись і не повернувся. Мене ніби холодною водою облили. Невчасно згадалися всі плітки про нечисть у тій школі, що їх досі переповідали люди. Про закопані кістяки на грядках. Про дивні постаті, що блукають територією закладу вдень і вночі. Про дивні смерті й зникнення, які там відбувалися. Я одразу звернувся в поліцію, а сам утішав дружину, обіцяючи, що Сашка знайдуть.

Сина знайшли через три дні у школі. Розірваного на три частини і розкиданого в різних класах. Доти я дізнався, що Олекса Миколайчук рік тому таки втопився.

Іванка ледь не збожеволіла, коли побачила зашите тіло Сашка в морзі. А я дивився на синюшно-бліде, колись усміхнене обличчя сина, і не стримував сліз.

Кілька місяців ми жили, наче в тумані, оплакуючи Сашка. Аж одного дня Іванка сіла коло мене і мрійливо всміхнулася. Правду кажучи, усмішка на змореному обличчі була моторошною й фальшивою.

- Я бачила Сашка, - повідомила дружина. Я смикнувся. - У школі. Я йшла повз із роботи, а він стояв навпроти вікна третього поверху й кликав мене. Толю, наш син живий!

- Припини, - вирвалось у мене, - ми самі його поховали, хіба ти забула? Іванко, Сашка вже нема, він…

- Але я бачила його, - м’яко промовила дружина, а натягнута посмішка не сходила з її губ. Це було гірше ніж якби вона стала кричати. Цей покірний голос краяв серце. - Він чекає мене. І тебе чекає. Підеш зі мною?

Як би я не хотів вірити, що мій син живий, та реальність була жорстокою. Сашка забрав хтось, хто прикидався Олексою. А зараз цей хтось прикидається моїм сином, щоб забрати Іванку.

Рішення у мене було одне: поїхати звідси. І якомога швидше.

Тож вранці я відвіз дружину в місто до матері. Іванка не заперечувала, хоч весь час згадувала, що має встигнути в школу до Сашка. Я ж зібрав наші речі і більше ніколи не повертався в те село.

Я ніколи більше не бачила Шону Маклі. Після тієї події — дивної, незрозумілої, гучної, містичної — Шона та її друзі зникли, хоч поліція оголосила її у розшук по всій Америці. Я розповіла про неї все, що знала, хоча, правду кажучи, виявилося, що я не знала Шону взагалі.

Шона Маклі була ірландкою, як і я. В неї було дрібне обличчя з виразними вилицями і великі карі очі. Іноді я думала, що Шона не кліпає, так пильно вона дивилася на мене. Коротко стрижене руде волосся вона іноді заплітала у два куці хвости. А ще на обличчі Шони часто з’являвся незрозумілий хитрий вираз обличчя, ніби вона щось задумала. Тоді вона нагадувала лепрекона, якого я колись бачила у книжці. Він так само широко посміхався і мружив очі, наче кіт, перш ніж когось надурити.

Її вмінню підбирати одяг заздрили всі. Саме тому Шона легко привернула увагу однокласників і дивовижним чином подружилася з дівчатами, котрі час від часу цькували мене за веснянки на обличчі. Мені не подобалася дружба Шони з цими вискочками, та я не стала ображатися за це. Шона вільна людина і може дружити з ким завгодно. Втім, іноді я її ревнувала до інших, боячись втратити, бо любила цю рудокосу дівчину.

Також я дивувалася прихильності Шони до мене. Вона постійно опинялася поруч, коли я втрапляла в халепи, і виручала мене ледь не з першого дня, коли з’явилась у школі.

- Я проходила повз, - всміхнулася вона, відгорнувши волосся зі щік. У Шони був високий м’який голос із придихом. Дівчина простягала сумку, яку в мене забрали однокласники, щоб пожартувати.

- Дякую, - я взяла сумку й зітхнула. Машинально пішла додому, бо вечоріло. Шона йшла поруч. Вона ніби пурхала у повітрі, настільки витонченою й ніжною здавалась у світлі ліхтарів, а волосся наче іскрилося містичним вогнем. - Тобі не варто це робити, Шоно.

- Чому? - великі очі незмигно дивилися на мене. Стало ніяково і чомусь моторошно, бо очі у темряві здались абсолютно чорними.

- Не хочу тебе обтяжувати. У тебе можуть бути проблеми через мене.

Шона дзвінко засміялася.

- Не хвилюйся, Елоїзо. Це мої клопоти. А з тобою мені затишно. І твоя мама готує смачний чай. Я такий пила колись в Ірландії.

- То ти напрошуєшся до мене на чай? - у присутності Шони настрій покращився. Ми йшли освітленою вулицею і насолоджувалися весняним вечором.

- Можливо, - Шона грайливо всміхнулась і змахнула долонею пасмо волосся з чола. Мені здалося, ніби пальців у неї більше, ніж має бути. - А ще я хочу запросити тебе на вечірку.

- Навіть не знаю, - я сумнівалася, чи буде весело, якщо однокласники теж припруться. Минулого року на вечірці мене спеціально облили, а потім вкрали одяг. Я б так і сиділа всю ніч у туалеті, якби хтось не залишив там старе пальто. Непомічена, я втекла з вечірки і більше ніколи не відвідувала подібних заходів. - Я б воліла сидіти вдома чи піти десь на галявину, як це робила в Ірландії. Біля селища, де я жила, було багато озер і рівнин, де можна гуляти до самої ночі. Вони простилаються під ногами до самого небокраю — хитке море зелені й спокою. Я часто бігала на пагорби гратися з феями…

- Ти бачила фей? - пожвавішала Шона.

- Та ні, - я похитала головою, - хоч мама постійно забороняла туди ходити. Казала, що феї заберуть мене у підземне королівство, де маленький народ приносить жертви своїй темній королеві. Хоча точно знаю, що чула там пісні й носила феям цукерки.

Шона розсміялася і сказала, що її дитинство було набагато нуднішим, бо вона народилась у місті і мало куди виходила, тому що часто хворіла.

- Розкажи ще про фей, - попросила вона, - і про своє селище.

Я любила такі розмови, бо ніхто більше не запитував про моє життя в Ірландії. Хоч тоді батьки не були такими заможними, як зараз, я любила свій дім — невеликий, дерев’яний, зі світлою кухнею, горищем, повним старих речей, і каміном, біля якого я гріла ноги взимку, коли прибігала вся у снігу, а мама читала казки. Я любила пагорби, котрі оточували селище, ніби сплячі велети-охоронці, порослі густим мохом і кущами; долини, вкриті йоркширським туманом, вересом і чортополохом, де завжди п’янко пахло травами і чимось квітково-солодким; маленькі струмочки, що вливалися в порослі водяною м’ятою озерця, де ніби оживали давні легенди; весняні вечори, наповнені ароматом трав; незвідані місця, які випадково відкривала, коли заходила надто далеко. Втім, я ніколи не губилася. Пам’ятаю, зі мною гралася дівчинка, котра завжди приводила мене додому. Я ділилася з нею цукерками і ягідним пирогом. Певно, вона так і лишилася жити серед пагорбів.

А я покинула рідні місця й оселилася в Америці.

Коли ми пили мамин чай, Шоні таки вдалось умовити мене прийти на вечірку. Їй завжди все вдавалося.

***

Я прийшла на вечірку вчасно. Усміхнена Шона була у відкритому жовтому топі з яскравим макіяжем. Вона сяяла. Я обійняла її, не помічаючи нікого довкола. Дівчина засміялася.

- Я рада, що ти прийшла, Елоїзо, - щиро сказала Шона, - проходь, познайомився з моїми друзями. Вони прибули з Ірландії на кілька днів.

У напівтемному будинку постаті здавалися розмитими. Їх нерівномірно освітлювали маленькі гірлянди, створюючи доволі інтимну атмосферу. Тримаючи мене за руку, Шона прийшла на кухню, де вручила мені кумедну чашку з пахучим напоєм. Не знаю, що це було, але насичений терпкий смак із легкою гірчинкою й медовими нотками припав мені до душі. Поки Шона знайомила мене з друзями, котрі здалися невловимо схожими одні на одних, я вирішила зробити фото. З собою я мала батьків полароїд. Робити фото на такий раритет було цікавіше, ніж на телефон. Шона охоче позувала і попросила котрусь із подруг сфотографувати її зі мною.

Тоді вона й поцілувала мене у щоку. І я вже ні про що не думала, крім її губ і тендітного тіла, що тулилося до мене.

Однокласники теж не забарилися прийти. Вони одразу порушили ту богемну атмосферу, яка панувала у домі. Я, як завжди, стала об’єктом насмішок, хоча Шона швидко прогнала цих довбнів. 

- Хочу, щоб вони ніколи мене не діставали, - зітхнула я, відчуваючи, як паморочиться голова. Приємне тепло заполонило все тіло. Перед очима все трохи хиталося й мерехтіло.

- Більше не будуть, - пообіцяла Шона, всміхнувшись. У неї було так багато зубів, що я здивувалася. І блискуча шкіра. І два десятки пальців на кожній руці. - Адже я тобі ще не віддячила, Елоїзо. Пий іще, люба. Цей напій допоможе нам відрізнити тебе від інших людей.

Я слухняно пила, не вдумуючись у її слова.

- За що ти маєш мені віддячити? - я дивилась на Шону. 

- За цукерки і ягідний пиріг. І за дружбу. Тебе мали принести в жертву темній королеві, та я попросила не робити цього. Ти завжди приносила нам смачні дари. А ми цього не забуваємо…

***

Я прокинулася одна в чужому домі, дивуючись неприродній тиші. Зникли всі - Шона, її ірландські друзі, мої однокласники. В повітрі хитав солодкий аромат вересу і любстка - зовсім не такий, що лишається після вечірки.

Я пішла додому, дивуючись, що не відчувала похмілля. Вдома подзвонила Шоні, та виявилося, що вона зникла.

Зникли й мої однокласники, через яких я втрапляла в неприємні ситуації. Поліція довго розпитувала мене про ту вечірку. Я розповіла все, що знала. Чи майже все. Про останню розмову з Шоною я промовчала. Вона тоді подякувала за пиріг і цукерки. І я згадала, що дівчинка з пагорбів теж була рудою.

Не показала я і знімків, зроблених полароїдом. Бо побачила на них Шону з друзями - людей з безліччю довжелезних пальців і зубів, чиї чорні очі моторошно блищали від спалаху фотоапарата. Всі з неприродними усмішками і в дивних позах, ніби їм було незручно у людських тілах. І всі такі схожі одне на одного…

***

Це здасться дивним, та я все одно хочу побачити Шону. І добре знаю, де її знайти. Тому і повертаюся в Ірландію, де вона чекає на мене, танцюючи у сяйві місяця між порослих чагарниками пагорбів, де буйно цвітуть верес і чортополох, а північні вітри нашіптують легенди, почуті від маленького люду, що живе десь під землею.

Шона чекає на мене. А я маю їй віддячити. Бо вона моя подруга.

Юля чекала.

В її кімнаті було спекотно, та дівчина не зважала. Від полум’яного сонця не рятували навіть важкі темні штори, які наче плавилися, коли Юля кидала на них швидкий погляд. Долоні пітніли, варто було їх куди-небудь покласти, футболка і шорти прилипли до тіла, а чай з льодом, зроблений ледь не хвилину тому, був теплий. Волосся на голові хотілося висмикнути разом зі скальпом. Убогий вентилятор мало рятував, розганяючи важке задушливе повітря.

Юля раз-у-раз клацала мишкою по іконці інтернет-браузера. Чомусь саме зараз, коли треба списатися з подругою, вирубили інтернет, хоча світло не вимикали. Якби ж Леся жила ближче… До її селища їде лиш один автобус, у якому в таку спеку Юля не витримала б і хвилини. Тож вони переписувалися в інтернеті.

Чому ж так спекотно? Ніби ж дощ мав бути. І перевірити ніяк. Інтернет відсутній.

Очікування ставало нестерпним. Юля ліниво роздивлялася кімнату, то переводила погляд на екран комп’ютера в надії, що вже можна написати Лесі.

Тут вона помітила ще дещо.

Годинник на моніторі показував 16:42. Як і півгодини тому. Спинилися всі годинники - на телефоні, ручний і настінний.

Юля стривожено роззирнулася. Стіни квартири - тісної й розжареної, наче духовка - тисли на неї. Дихати ставало важче через спеку та непояснений страх. Інтернет пропав, годинники спинилися. Що ще?..

Сторінка соцмережі, яку відкрила Юля, нарешті завантажилася. Дівчина полегшено зітхнула й витерла з лоба краплинки поту. Зайшла на сторінку переписки з Лесею. Написала: «Привіт. Як ти?»

Подруга хоч і була онлайн, та з відповіддю не квапилася.

«Лесю, ти тут?»

Ніякої реакції.

«Агов, я ж бачу, що ти онлайн. В мене інтернет тільки-но з’явився, а ти мене ігнориш.»

Три крапочки унизу означали, що Леся щось пише. Нарешті.

«Хто ти і як отримала доступ до сторінки Юлі?»

Дівчина насупилася.

«Що?» - не зрозуміла вона.

«Юля померла два тижні тому, тож припиняй ці жарти, ким би ти не була.»

Щось ніби обірвалося в душі дівчини. Як вона могла померти, коли вона жива, з плоті й крові? Дідько, вона ж удома, батьки скоро повернуться. Вона ж…

Юля схопилася з крісла і рвучко відгорнула важкі штори.

За вікном була чорнота, пустка і тиша.

- Я… Де ж я? Що зі мною сталося? - задихаючись, спитала Юля. Підбігла до комп’ютера. «Лесю, витягни мене звідси!!!» Довелося кілька разів редагувати повідомлення, бо руки трусились і натискали не ту клавішу. Леся не відповідала. Юля кинулася переглядати її сторінку і сторінки друзів. Усюди обличчя Юлі з чорною стрічкою. Як же так?..

Дівчина знесилено опустилась на підлогу. Згадала: вона померла біля свого комп’ютера рівно о 16:42. Коротке замикання, викликане несправністю в електромережі. Але де вона зараз? Можливо, в якійсь паралельній реальності? Чи душа Юлі переселилася по той бік екрану і тепер навіки замкнена у темних просторах інтернету, допоки хтось їй не допоможе?

Чорнота за вікнами, здавалося, от-от заповзе у кімнату. Похитуючись, Юля підвелась і зашторила вікна.

Інтернет знову не працював. Певно, в мережевому потойбіччі важко спіймати сигнал. Аби ж тільки вдалося переконати Лесю, щоб вона допомогла. Юля не знала, як саме подруга допоможе, але вдвох вони неодмінно щось придумають.

Дівчина трохи заспокоїлась. Сівши у крісло і відпивши огидно теплого чаю, Юля стала чекати.

Те, що трапилося з Пітером, до сьогодні тривожить мене. Цей випадок не йде з голови, бо мій приятель помер доволі дивною смертю. І я ніколи не зрозумію, що з ним сталося насправді у тому колодязі.

Пітер був одним з працівників, які мали проводити труби, що затопили б одну з долин біля Аркхема для нового водосховища. Незважаючи на 21 століття, в цьому містечку досі збереглися чимало легенд і переказів про дивні випадки і страхітливих монстрів, що населяли довколишні безлюдні місця. Старожили, які лишилися, боялися згадувати руїни проклятого Інсмута, в якому ніби жили рештки відразливих рибоподібних почвар. Так само люди не любили згадувати гибле пустище на околицях Аркхема - п’ять акрів дочиста випаленої землі, на якій досі лежав огидно м’який сірий жирний попіл, а повітря було густим і задушливим. Коли я вперше побачив пустище, в душу закрався незрозумілий неспокій і тривога. Пітер тоді скривився й вилаявся, сказавши, що нізащо не питиме воду з аркхемського водосховища. Ми вдвох розглядали сіру землю, довкруг якої росли хирляві деревця і незвична рослинність, яка віддалено нагадувала знайомі нам рослини. Та навіть вони виглядали хворими й пожовклими. Панувала настільки мертва зловісна тиша, що наші кроки, здалося, чутно, на декілька миль. 

Пітер першим помітив каміння і цеглу. Певно, тут колись стояв дім. Сталеві деталі, що виглядали з-під попелу, давно покрила іржа. Більше нічого від поселення не лишилось. З якимось незбагненним страхом я подумав: що ж могло спричинити таку пожежу, яка лишила від будинку невелику купу цегли?

Чорний отвір колодязя злякав мене найбільше. Хоч день був ясний, сонячні промені наче не проникали всередину. Більше того, випари з колодязя - смердючий запах застояної води і розкладеного м’яса - забарвлювали промені у такі химерні відтінки, яких я ніколи в своєму житті не бачив. Допитливий Пітер вирішив полізти всередину, незважаючи на мої відчайдушні вмовляння не робити цього.

- Колись тут стояв дім. Можливо, в колодязі сховані цінні речі, - сказав приятель. У нас була мотузка, яку він прив’язав до більш-менш товстого дерева - старого й химерно покрученого. Взявши ліхтарик, Пітер почав спускатися вниз. - Ну й сморід! 

- Пітере, там нічого нема, - я сторожко озирався, бо виникло відчуття, ніби щось незриме і зловісне спостерігає за мною. - Вилазь звідти, у нас нема часу.

- Та припини, Роберте, я тільки гляну, що тут, - голос Пітера здавався спотвореним і дивно приглушеним. - Схоже, сюди втрапило чимало тварин. Скільки ж тут кісток…

Погане передчуття стало майже нестерпним. Важка неприродна тиша давила на барабанні перетинки. Я важко дихав, ніби пробіг кілька кілометрів, а серце гупало, ніби молот.

З колодязя почувся нелюдський крик Пітера. Я відсахнувся й заціпенів. Наступної миті тремтячими руками витягав приятеля нагору. 

Не знаю, що він там побачив. Пітер збожеволів і відтоді не сказав ні слова. А за рік він помер. Але якою була його смерть!.. Приятель жахливо схуд, шкіра його набула неприємного сіруватого відтінку. Лікарі психіатричної лікарні, куди помістили Пітера, клялися, що бачили, як чоловік слабко світиться вночі. Через рік від нього почали відвалюватися шматки плоті. В палаті Пітера стояв жахливий сморід. Востаннє, коли я його навідував, то бачив, як приятель ледь рухається, таким він став слабким і немічним. Шматки смердючої сірої плоті відривалися від нього на очах. Пітер ніби й не помічав цього, бо погляд його був спрямований кудись у небо.

- Не ходи туди, Роберте… Воно живе у колодязі… - це були останні слова Пітера. Через кілька днів він помер, розвалившись, наче поточена водою статуя. Від нього лишився огидний труп, який швидко закопали, поки він не розклався. Я ж звільнився з роботи, аби більше ніколи не бачити пустища біля Аркхема, яке стало причиною моїх нічних жахіть.

А ще я панічно боюся колодязів.

Коли я був малим, то часто хворів. Мама казала, що багато часу я проводив у лікарні з підозрою на анемію. Але як мене вилікували, вона не розповідала. Останні результати мого обстеження в лікарні показали, що я абсолютно здоровий. Коли мама померла, я гадав, що таємниця мого одужання так і залишиться в таємниці. Втім, все розповіла Аліна, двоюрідна сестра, яка тоді часто приїздила до нас. Вона була допитливою, тож чула майже всі розмови батьків. А ще Аліна також бачила її.

Зі слів сестри, все почалося влітку. Я зненацька почав худнути й бліднути, мало їв і погано спав. Лікарі виявили в мене нестачу кров’яних тілець, хоч передумов для цього не було. Аліна чула, як мої батьки обдзвонюють лікарів і збирають гроші на лікування. Вона сама тоді була пригнічена і наглядала за мною. Коли одного разу ввечері сестра хотіла зачинити вікно, що його відчиняли для провітрювання кімнати, я сказав, що не треба, бо дівчинка з лісу не зможе прийти попити.

- Яка ще дівчинка? - Аліна хоч і була дитиною, та розуміла, що дівчата у лісі без дорослих не живуть.

- Маленька, - відказав я, - вона приходить ночами і п’є мою кров. Дівчинка хоче пити, бо в неї нема мами. Вона прийшла місяць тому і я впустив її. Хочеш, я вас познайомлю?

Аліна знайомитися не захотіла. Проте помітила парні ранки на моїй шиї — маленькі й округлі. Звісно, дівчина розповіла про все моїм батькам, хоч їй і не повірили. А я образився на Аліну, оскільки дівчинка просила нікому про неї не розказувати.

Добре, що сестра виявилася такою впертою й наполегливою. Інакше я б, напевно, не вижив.

Аліна вирішила зробити фото дівчинки, щоб довести дорослим правдивість власних слів. Вона взяла цифровий фотоапарат і коли я спав, зачаїлась у шафі. Нічник коло мого ліжка горів блідим світлом, тож Аліна добре мене бачила.

Після півночі, коли сестрі набридло сидіти у своєму сховку, вікно раптом широко розчинилося. На фоні нічної темряви білів силует дівчинки у білій сукні. Аліна заціпеніла, коли побачила, як дівчинка сміливо підходить до мене і схиляється. Її очі світилися червонуватим сяйвом, а рухи були досить незграбними. Коли мала відсторонилась, Аліна побачила, що її губи червоні від моєї крові.

Тоді вона й зробила фото.

Дівчинка кинула розлючений погляд на шафу. Аліна ледь не скрикнула, коли червоні очі вп’ялись у неї й машинально зробила ще один знімок. Спалах камери злякав незнайомку й вона хутко вистрибнула через вікно.

Аліна всю ніч провела у шафі, боячись навіть визирнути. Темрява її досі лякає, тож сестра завжди спить з увімкненим світлом. А на ранок дівчинка пішла до моїх батьків і віддала фотоапарат, сказавши, що зробила фото дівчинки. Скепсис батьків одразу зник, коли вони побачили ті фотографії. Аліні їх, звісно, не показали, хоч вона дуже просила. Мене одразу помістили в лікарню, а мама звернулася до прабабці Одарки, яка ще була жива на той час. Казали, що бабця була відьмою і могла вилікувати будь-яку хворобу. Аліна підслухала, як бабця, сказала батькам, що дівчинка — це моя сестра, яка померла в утробі матері. Виявляється, що після мене мама була вагітна вдруге, та на початку літа у неї стався викидень. Душа дівчинки, певно, не захотіла покидати цей світ, тож стала упирем, який випивав з мене життя. Добре, що Аліна тоді мало розуміла зі сказаного, бо її слова змусили мене похолонути. Сестра погано розуміла, що саме робила бабця Одарка. Лиш бачила, як старенька ховала пучки зілля в кутках моєї кімнати і промовляла дивні слова. Та відколи мене виписали з лікарні дівчинка більше ніколи не з’являлася.

Високий келих повільно наповнювався вином. Рідина рубінового кольору мала приємний ягідний аромат і терпкий присмак. Підперши однією рукою щоку, Маргарита підняла келих і стукнула об гладеньку поверхню дзеркала. У ньому відображалося кругле обличчя - вродливе, ніжного бронзового кольору, з гострим підборіддям і м’якими лініями. Професійний макіяж підкреслював екзотичну зовнішність дівчини. Навіть розмазана по щоках туш не псувала образу Маргарити. Великі сірі очі були червоні від сліз.

- До біса, - хрипко кинула дівчина й залпом осушила келих. Налила ще і знову стукнула об дзеркало. - Хай він іде до біса! - вже заволала Маргарита, придушивши бажання кинути келих у дзеркало. Її переповнювали відчай і безвихідь. - Що я зробила не так? Що?!

Це ж яким шматком лайна треба бути, щоб кинути дівчину саме 14 лютого? Про це краще спитати у Богдана.

І хоча стосунки з ним було важко назвати здоровими, Маргарита його любила. Сприймала критику хлопця як належне і намагалася догодити йому. Відростила волосся, стала носити взуття на підборах і сукні, аби бути більш жіночною, постійно шукала рецепти страв, щоб дивувати Богдана, пішла з секції вільної боротьби. Та йому постійно щось не подобалося. Особливо останні два місяці. Хлопець міг почати сварку на рівному місці, але винною була Маргарита. Гонитва за неіснуючим ідеалом, невдоволення коханого, бажання йому сподобатися, постійний стрес - все це морально виснажувало дівчину, перетворюючи на стомлену знервовану особу, яка дедалі частіше сиділа вдома, де недовго була собою, знімаючи ненависну маску слухняної ляльки.

Але попри це, вона все одно любила Богдана.

- Що мені тепер робити? Як мені жити? - спитала захмеліла Маргарита у відображення, витираючи непрохані сльози. Вино невпинно закінчувалося. Доведеться шукати віскі.

- Наче ти до нього не жила, - зневажливо пирхнула інша Маргарита, та, що була у дзеркалі. На відміну від цієї Маргарити, вона виглядала невдоволеною й сердитою. - Глянь, на що ти стала схожа. Ти бліда тінь самої себе. Це огидно.

- Яка різниця? - діалог з дзеркалом Маргарита сприйняла на диво спокійно, вирішивши, що це гра її уяви. - Я хочу, щоб Богдан повернувся до мене.

- Він не повернеться, і ти це знаєш, - Маргарита у дзеркалі безтурботно витирала туш і поправляла макіяж. - Твій Богдан - бридкий брехун, боягуз і аб’юзер. Забудь його. Він тебе не вартий.

- Я люблю його, - вперто не здавалася Маргарита, - я хочу, щоб він був зі мною.

Маргарита у дзеркалі відрізала остогидле волосся, і Маргарита усвідомила, що робить те ж саме.

- Тоді лишається один вихід, - очі дзеркальної Маргарити зловісно зблиснули, коли вона наносила улюблену яскраву помаду, яку не схвалив би Богдан. - Зроби так, щоб він ніколи ні з ким не зміг зустрічатися.

***

Богдан ішов на вечірку, присвячену дню Святого Валентина. У барі “Максим” можна зустріти таких краль, від яких голова обертом. Марго була тимчасовим захопленням. Надто скромна, надто нудна, надто… заучка. Кому треба дівчина, яка вчиться на історика, читає детективи і ходить у секцію боротьби? Незважаючи на те, що Марго змінилася, вона все одно лишалася занудою, яка не вміє пити і не любить розваги. Це добре, що Богдан розлучився з нею. Правду кажучи, він просто написав їй повідомлення, а коли Марго почала щось писати, заблокував. Хай знайде собі такого ж заучку і вчить із ним історичні дати чи що вони там вишукують у старих книгах.

У густих сутінках хлопець помітив постать, що йшла назустріч. Богдан пройшов би повз, якби не почув знайомий голос:

- Богдане, я знала, що ти підеш на вечірку, - Маргарита у мішкуватому вбранні з нерівно обрізаним волоссям спинилася навпроти. - Маєш хвилину?

- Марго, я тобі все написав у повідомленні, тож не починай, - спохмурнів Богдан, - що це ти на себе надягла? Що це за огидний одяг? Ти постриглася? На кого ти схожа?..

Дівчина відвела руку і з усієї сили вліпила Богдану ляпаса. Довгі нігті подряпали щоку, і з неї потекла кров. Хлопець глухо скрикнув, заточився і впав. До болю від подряпин додався пульсуючий біль у потилиці.

- Марго, що ти?.. - Богдан захрипів, коли отримав удар у ніс. Тоді — у сонячне сплетіння і в шию. Богдан задихався від болю, кров із носа заливала обличчя. Дівчина знала, куди бити і не забула уроків із секції боротьби. Тоді вона схилилася над Богданом. Хлопець відчув різкий аромат її парфумів.

- Мене звати Маргарита, коханий, - дівчина посміхнулася, коли злизувала кров з обличчя Богдана. Хлопець задихався від страху і розпачу. Через удар у шию він не міг крикнути і щось стиха хрипів. - Не хвилюйся, Богдане, скоро ми підемо додому. Я приготую твій улюблений десерт. Ти ж не відмовишся від десерту?

- М-марго… - видихнув Богдан. Наступної миті закашлявся, бо дівчина увігнала в його шию ніж. Кров фонтаном бризнула на обличчя Магарити, коли вона різким рухом дістала зброю і перерізала хлопцю горлянку.

- Запам’ятай, коханий, я — Маргарита, - повторила дівчина і ніжно поцілувала розкриті губи Богдана.

***

Широко всміхаючись, Маргарита дістала з духовки тістечка. Виклала їх на тарілки і занесла у вітальню. На столі вже стояли свічки, келихи з вином і ваза з конваліями. Навпроти, широко розкривши невидячі очі, сидів Богдан. Маргарита тихцем принесла його до себе, вимила і перевдягла.

- Десерт готовий, любий, - весело промовила дівчина. Мимохіть глянула у дзеркало, де їй схвально посміхалася інша Маргарита. - Ти ще такого не куштував. Я знайшла чудовий рецепт.

Хлопець не сперечався. Він більше не кричав на неї, не критикував, не забороняв носити зручний одяг. Богдан нарешті став ідеальним хлопцем.

Маргарита поклала на тарілку Богдана тістечко. Тоді поцілувала його у щоку й сіла за стіл. Випила вина і повільно смакувала десерт. Нарешті Маргарита була щаслива.

Не спиться. У кімнаті чомусь душно, хоч за вікном зима, а квартира опалюється поганенько. Ліниво гортаю стрічку новин у телефоні. Десь у сусідній кімнаті сплять батьки. Я чую, як сопе тато. Цокає годинник на стіні. Сусіди у квартирі зверху, схоже, влаштували танці, бо їхні кроки ні на мить не стихають. Старе ліжко скрипить, коли я повертаюся на лівий бік. Хочу відчинити вікно, та ліньки вставати. Не знайшовши в інтернеті нічого цікавого, кладу телефон на тумбочку. Позіхаю й заплющую очі. Треба спати. Завтра (чи вже сьогодні) на роботу. Дідько, знову прокидатимуся кожні півгодини, бо ставлю десяток будильників. Кожен раз вимикатиму їх, обіцяючи, що точно прокинусь. Спізнюся, не вип’ю кави, можливо, і не поснідаю. Дріматиму на роботі, чекаючи обідньої перерви, щоб піти з Вітою перекусити. Куди б із нею піти? За рогом у кафе ніби недорогі обіди подають. Може, після роботи самій щось приготувати? Мама буде просити піти до тітки й помиритися. Я принципово цього не роблю, бо тітка навмисне розмовляє російською. Останнє наше примирення закінчилося тим, що я назвала її кацапротою, а вона мене бандерівкою. Я не образилася. Треба, певно, про тітку у службу депортації заявити і за тиждень вона опиниться по той бік стіни, що її звели після перемоги.

Думки перескакують і плутаються. Я потроху починаю дрімати, та в якусь мить мозок подає сигнал: щось не так. Важко було зрозуміти, що саме, але зненацька я відчула сильний ірраціональний страх. Серце стислось, а дихати стало важко, наче хтось сів на груди. Важка тиша давила на барабанні перетинки. Я не чула ні сопіння батька, ні цокання годинника у вітальні, ні кроків сусідів зверху. Завмерла, боячись поворухнутися, а тіло вкрилося холодним потом від усвідомлення, що на мене хтось дивиться. І цей хтось був не один. Ліжко наче оточили і пильно розглядали мене, не зронивши ані звуку. Я не наважувалася розплющувати очі, інакше би збожеволіла від побаченого. Ледь відчутно дихала, слухаючи власний пульс, що без упину гупав у голові. Думки враз зникли, лишивши порожнечу і нестримний тваринний жах. 

Тиша ставала нестерпною. Я не знала, як довго зможу лежати так непорушно. Я не знала, що за істоти мене оточили. Чого їм треба? Що з батьками? Ще трохи - і я б закричала. Натомість онімілі губи самі почали вимовляти:

- Один, два, три, чотири…

Власний голос - тремтячий і писклявий - зненацька заспокоїв і додав крихту впевненості. Я лічила, бо в паралізованій переляком свідомості виник спогад. Прабабуся схиляється до маленької мене і рахує до десяти. На питання, чому вона так робить, прабабуся відповідає:

- Вони не чіпають тих, хто може їх порахувати.

Вона робила це завжди, хоч і не казала, хто ті таємничі вони. Лиш додала, щоб я робила так само, якщо вночі мені стане страшно.

А ще я ні в якому разі не повинна розплющувати очей.

- Десять.

Страх зник так само раптово, як і з’явився. Я полегшено видихнула й тремтячими руками витерла сльози з кутиків очей. Почула заспокійливе цокання годинника, батькове хропіння і голоси на сходовому майданчику. Певно, якісь гульвіси поверталися з вечірки. Я ввімкнула лампу, бо не могла споглядати темряву, яка тепер здавалася живою рухливою субстанцією, котра свідомо ховає від допитливих очей істот, що жили задовго до появи людей. Тепле світло осяяло маленьку кімнату. Я майже заспокоїлась і скосила погляд на шмат підлоги, не прикритої пухнастим килимом.

Задихнулася від нового нападу жаху й затулила долонями рота, бо панічний крик так і рвався назовні.

На пофарбованих дерев’яних дошках виднілися криві сліди довгих гострих пазурів.

Гроза застала мене далеко в лісі.

Я покинув гриби, які з таким захватом збирав, і побіг до автівки. В сутінках, певно, повернув не туди і заблукав. Кишеньковий ліхтар давав мало світла, у хащах швидко темніло. Хто ж знав, що я так захоплюся? Крони дерев погано захищали від зливи, бо листя майже поопадало, лишивши голе колюче віття. Куртка намокла і ставала дедалі важчою. Хотілося кинути кошик з грибами, та я вперто його стискав. Не бажав повертатися додому з порожніми руками. Холод доймав дедалі більше. Куди йти, я не мав уявлення. Зв’язок був поганий, і прокласти маршрут за допомогою навігатора не було можливості.

Коли я втратив надію, то зненацька вгледів хатину. Стара, поросла мохом і похилена, вона ховалася за колючими кущами. Схоже, це покинута хатина лісника. Не маючи вибору, я зайшов усередину. Ліхтар осяяв запилене приміщення з потрісканою піччю, поїдені комахами стіл та лавку біля стіни. Димчаста павутина звисала зі стелі й кутків, нагадуючи попелястий балдахін. На стінах зліва і справа висіли безліч портретів незнайомих людей. І всі вони наче дивилися на мене похмурими, жадібними, а то й лютими поглядами. Придивлятися до портретів я не став, боячись побачити щось більш моторошне, аніж непривітний погляд. Якби не злива, я б нізащо не лишився в цій хатині, проте в мене не лишалося вибору. В хатині було холодно, зате дощ не доймав. Намагаючись не дивитися на картини і не думати, чому їх ніхто не забрав, я про всяк випадок замкнув двері на іржавий засув і сяк-так примостився біля печі. Я гадав, що не засну, але надто втомився, блукаючи хащами. Тож під звуки дощу я заснув. Останньою промайнула думка: чому в хатині немає вікон?

Мене розбудили яскраві промені сонця. Я примружився, протираючи очі. За ніч одяг майже висох, тож не змерзну, поки буду повертатися. Спав я міцно, незважаючи на тверду підлогу під собою. Дощу не було чутно. Я розплющив очі. Здивовано роззирнувся. А тоді відчув, як по шкірі пройшов мороз, а в роті пересохло. Забувши кошик з грибами, я поквапився покинути хатину. Ніколи більше я в цей ліс не повертався.

Всередині хатини не виявилося ні одного портрета. Це були вікна. І я не хочу навіть уявляти, що зі мною сталося б, якби я не замкнув двері.

Сиджу за столиком сама. В руці - келих джин-тоніку, напій приємно гірчить у роті, кубики льоду мелодійно стукають об скляні стінки. Довкола гамір, сміх, розмови, поверх яких накладаються неритмічні баси музики. Кольорове світло спалахує й гасне, освітлюючи відвідувачів клубу. Жінки у чудовому вбранні, стильні, з прекрасним макіяжем і вкладеним волоссям. Богині. Їхні супутники нагадують волоцюг, вбраних у перше, що трапилося під руку, неголених, просмерділих потом і цигарковим димом. Кривлячись, роблю ковток холодного напою, особливо приємного в задушливому приміщенні. Уважно спостерігаю за парами, що танцюють та іноді цілуються, а ще - за самотніми дівчатами. За ними треба наглядати. Вони - легка здобич для волоцюг, котрі називають себе справжніми чоловіками. Отими, яких показують в рекламах - огидних перекачаних бороданів, для котрих жінка - лише прислуга. Звісно, такі чоловіки можуть виглядати по-іншому, та рівень інтелекту в них приблизно однаковий.

Джин-тонік закінчується. Ігнорую хтиві масні погляди, легкими жестами віднаджую потенційних залицяльників. Вони нецікаві, а їхній флірт огидний і вульгарний. Одні й ті ж фрази. Криві посмішки. Ніякого зацікавлення мною як особистістю, лише бажання потрахатися.

Врешті помічаю трійцю - двох хлопців і дівчину. Вони нагадують найкращих друзів, бо почуваються вільно одне з одним і невимушено сміються. У дівчини чарівливе овальне обличчя, обрамлене хвилястим світлим волоссям, і миле ластовиння на носі. Вона заправляє пасмо волосся за вухо. В мочці блищить масивна золота зірка. Прикраси у дівчини скрізь - персні на пальцях, пірсинг у носі, тонкий ланцюжок на шиї, браслети на руках. Це її єдиний недолік, бо в усьому іншому незнайомка прекрасна. Я б сама з такою познайомилася, та не маю чоловічого нахабства чіплятися до жінок.

Супутники білявки - невиразні, схожі на підлітків-переростків. Один у чорних штанях і на кілька розмірів більшій футболці. На голові шапка, яка робить і так дрібне обличчя ще більш непомітним. Інший хоч і вбраний більш- менш охайно, та довге волосся абияк зачесане і не вимите.

Хлопці замовляють пиво, дівчина - каву. Схоже, вони вмовляють її взяти алкоголь, та дівчина непохитна. Помічаю, як суворо вона дивиться на приятелів і напружуюсь, коли ті переглядаються. До останнього сподіваюся, що хлопці нічого не замислили. Можливо, це вже параноя? Я так часто підозрюю чоловіків у злих намірах, що бачу те, чого нема.

А втім, всі мої жертви виявлялися тими ще покидьками, як би не виглядали і ким би не були.

За якийсь час дівчина підводиться і йде в туалет. Супутники проводжають її поглядами. Тоді знову перезираються. Музика наче стала гучнішою, а запах цигарок - різкішим. З наростаючим відчуттям огиди я споглядала, як хлопці дістали з кишень якийсь порошок і всипали у каву своїй подрузі.

Лише тисячолітнє терпіння не дозволило мені вбити їх на місці.

Неквапом підводжуся і йду в туалет, оминаючи людей і столики. Заходжу в тісне приміщення, де вже смердить сечею й блювотою. Білявка чепуриться коло дзеркала. Підходжу до неї. Зблизька вона ще гарніша. Очі трохи примружені й лукаві. Буквально відчуваю її думки - радість, що друзі згодилися повеселитися з нею, бо сама вона не любила ходити туди, де багато людей.

- Твої друзі щойно підсипали тобі щось у каву, - я нахабно перериваю її думки.

Незнайомка дивиться на мене з нерозумінням. Наші відображення повернуті у профіль. Я вища за неї, похмура й серйозна.

- Я… ми знайомі? -питає вона. До чого тут це. - Може, ви щось наплутали? Може…

- Тікай звідси, дівчино, - терпляче кажу їй, - і більше ніколи не ходи гуляти з такими особами.

- Ні, це якась помилка, - вона хитає головою, хоча зерна сумніву вже посіяні у свідомості. - Я дванадцять років знайома з Сергієм і Ромою, думаєте, я б не помітила нічого?

Мені це набридло. Клацаю пальцями перед її обличчям. Дівчина завмирає.

- Зараз ти підеш додому. Зробиш це непомітно, щоб твої друзі ні про що не здогадалися, - неголосно кажу їй. - На ранок ти мене забудеш.

Незнайомка кивнула і побрела геть з туалету. Я зачекала кілька хвилин і теж вийшла. Білявки у клубі не було. Що ж, я недарма кілька років вивчала затуманення свідомості. Звісно, дівчину можна було вмовити, та я не мала на це часу.

Повертаюся за свій столик. Ті двоє - Сергій і Роман - явно занепокоєні зникненням подруги. Виглядають розчарованими і злими водночас. А поглядами шукають чергову жертву. Розумію, що такі особи не спиняться. Можливо, стануть серійними ґвалтівниками, ламатимуть життя жінкам і уникатимуть як покарання, так і осуду суспільства.

Роблю вигляд, що п’яна, підходжу до їхнього столика й падаю на вільний стілець. По-дурному хихочу і кажу:

- Сумуєте, хлопчики? Не відмовитеся від товариства? Мені стало так самотньо…

Вони спочатку мовчать, знизують плечима. Той, що в шапці, представляється Сергієм і пропонує каву, яку не випила їхня подруга.

- А міцнішого нічого нема? - підморгую йому й залпом випиваю каву. Ці покидьки явно не знають, що на відьом не діють ні алкоголь, ані наркотики. Ото буде несподіванка. - Я Христина.

Роман - той, в брудно-сірій шапці - таки замовляє мені джин-тонік.

- Все за наш рахунок, Христинко, - всміхається він, а в мене аж руки трясуться від люті.

Треба якомога швидше опинитися подалі звідси й завершити справу.

Сергій задає рандомні питання - не з цікавості, а щоб дочекатися моменту, коли гидота в каві почне діяти. Я відповідаю в’яло й сонно, удаючи, що от-от вирублюся. Допиваю коктейль і кладу голову на стіл. Заплющую очі й прислухаюся до розмови. У вухах неприємно барабанить музика - різка й нав’язлива. Крізь какофонію звуків чую голос Романа:

- Ну що, вона готова.

- Як вона вчасно підійшла, - хмикає Сергій, - не така вродлива, як Лілія, але на раз згодиться. На неї без алкоголю ніхто й не поведеться.

Хлопці виводять мене до свого авто. Кладуть на заднє сидіння. У тиші я чую, як Сергій квапить друга, бо вже не може терпіти. Тому Роман їде надто швидко, та, на жаль, не втрапляє в аварію. Через якийсь час спиняє авто. Сергій нетерпляче відчиняє двері до пасажирського сидіння. Навалюється на мене, наче якась свиня. Грубо мацає груди. Мене завжди нудить від цього. Різко розплющую очі й хапаю покидька за руку.

- Ти що?.. - питання змінюється криком, коли я стискаю кінцівку з усієї сили. З насолодою чую хрускіт кісток і відриваю долоню.

Сергій волає, викотившись із авто. Роман завмер і злякано дивиться, як я з кров’ю Сергія на обличчі й одязі, виходжу з салону.

- Що ви хотіли зробити зі своєю подругою, тварюки? - питаю у них. Сергій волає, тож я промовляю заклинання і його скручує у клубок кісток, шкіри й плоті. На всі боки бризкає кров. Я вдоволено всміхаюся, дивлячись на заціпенілого Романа. - Може, відповіси, зайчику?

Він теж кричить і тікає. Як передбачувано. Ліниво змахую рукою. Він завмирає. Я підходжу до нього. Роман не може рухатись і говорити. Лиш розширені від страху очі стежать за мною. А я кажу:

- Знаєш, якби ви мали хоч крихту емпатії, якою зазвичай природа наділяє людей, я б вас відпустила. Ваша подруга Лілія довіряла вам. До останнього не вірила, що друзі можуть виявитися шматками лайна. З нею все гаразд. А вас треба покарати. Можливо, побачивши ваші тіла, інші ґвалтівники замисляться, перш ніж коїти злочин. Ні, любий, - я, сміючись, погладила холодну щоку. Роман щось мичав крізь закритий рот. - Я не можу тебе відпустити, я ж казала. Якби не я, Лілія прокинулася б посеред дороги у брудному одязі з болем внизу живота. А ви, тупі створіння, показали б їй відео, як ґвалтуєте непритомне тіло, так? Лілія б порвала з вами всі зв’язки… Чи ви б шантажували її? Дівчина б не витримала й покінчила життя самогубством. Ви цього добивалися?! - я вже кричала. - Срані покидьки, допоки існують такі, як ви, суспільство буде гнилим і жорстоким. Та я готова це виправити.

Мені було гидко торкатися до хлопця, тож з допомогою магії я скрутила цьому шию. Бездиханне тіло впало до моїх ніг.

Лиш тепер я відчула похмуре задоволення. В світі на двох моральних виродків стало менше.

Голови хлопців я взяла з собою. Треба чимось погодувати фамільяра. Він обожнює людський мозок. А на тілах хлопців ритуальним ножем вирізала одне-єдине слово в якості нагадування, що ці двоє - не люди і сумувати за ними не варто.

«Ґвалтівники».

Піти на прогулянку в тунель кохання в листопаді — погана ідея. Я зрозумів це пізніше, та, проїжджаючи повз Клевань подумав, що сумно втрачати нагоду прогулятися тунелем. Мені подобався вигляд цього міста влітку і наприкінці вересня. Немов залізнична колія вела кудись у нові незвідані світи дитинства. Все цвіло, буяло, пахло травою, вологою, сонцем і свіжістю. Хоча був один мінус — всюдисущі комарі, котрі чекали у хащах, коли в тунель зайде мандрівник, зачарований красою місця.

Зараз тут не було натовпу туристів, як влітку, тож я припаркував авто й пішов у тунель.

Виглядав він моторошно. Ніяких яскравих барв. Усе довкруг сіро-коричневе, наче присипане попелом. Неприємно шарудить листя під ногами, що кольором нагадує іржу. Дерева якісь викривлені, неправильні й колючі, небо важке й темне. Крім моїх кроків, не чутно нічого. Лиш десь удалині хрипло каркає самотня ворона.

Я відчув легке занепокоєння, хоч і не розумів причини. Воно нахабно поселилося в серці, нагадуючи тупий біль від удару, що хоч і не заважає жити, та повсякчас турбує нав’язливою пульсацією. Що далі я йшов, то сильнішим ставало занепокоєння, плавно переростаючи у страх. Колія вела вперед, місцевість майже не змінювалася, та я помітив, що стало темніше. Певно, час повертатися, допоки зовсім не сутеніло. Полегшено зітхнувши, я повернув назад. Випадково глянувши вперед, я спинився. Мені здалося, чи дерева обабіч залізничної колії перемістилися ближче до неї? Відчуття страху стало майже нестерпним. Свідомість волала бігти, не озираючись, та на рейках довго не побіжиш. Тут і ходити складно. Як не дивитися під ноги, можна і впасти.

Я йшов настільки швидко, наскільки було можливо. Тепер густу тишу порушували не тільки звуки моїх кроків і напружене дихання, а й різкий тріск, ніби неподалік повсякчас ламалися гілки. Хоча чого б їм ламатися? Сильного вітру нема. Цей тріск змушував мене озиратися і йти все швидше. Спинившись на мить, щоб перепочити, я з жахом усвідомив, що дерева стоять впритул до колії, хоча коли я заходив у тунель, вони росли на невеликій відстані. Голе віття торкнулося моєї щоки, і я аж підскочив. Не давало спокою й те, що я досі не вийшов з тунелю, хоч мав би.

Дерева обступали колію щільною стіною. Лишалося йти вперед, бо протиснутися між гротескними потрісканими стовбурами вже не було можливості. Угорі гілки химерно спліталися, затуляючи небо й опускаючись все нижче, наче хотіли поховати мене тут. Доводилося нахилятися, бо найменший дотик до гілок викликав огиду. Тремтячою рукою я дістав телефон в надії комусь подзвонити. Зв’язку не було. Наручний годинник спинився, а тунель і досі не закінчився.

Страх змінився нападом паніки. Я побіг. Спотикаючись об рейки, мчав уперед, так сильно хотів вибратися звідси. В голові стукала думка: швидше, треба бігти швидше. Треба тікати й ніколи сюди не повертатися. Скоро вихід, вже скоро, вже…

Нога зачепилася за корінь дерева, що ніби навмисне виріс посеред колії. Мить — і я лечу вперед, наполовину здивований, наполовину шокований. Ще мить — і удар об металеві рейки, спалах болю, металевий присмак у роті. Нічого не розуміючи, лежу й стогну від болю. Знаю, що треба йти далі, та тіло не слухається. Я стомився. Де кінець у цього тунелю? Чому він мене не відпускає?

Відчуваю, як по тілу повзуть гілки й коріння. Наче нескінченні хробаки, обплітають мене й кудись тягнуть. Здушено кричу, чіпляюся за рейки, благаю відпустити. Мене ніхто не чує. Тепер я розумію, чому люди не ходять у тунель кохання пізньою осінню. Бо чарівне у вересні місце, у листопаді стає тунелем смерті. Скількох воно вже забрало? Чому ніхто не попередив?..

Бо ті, хто втрапив у пастку, не вижили.

Моє знесилене тіло притягнули до старезного стовбура. Відчуваю, як гілки здіймають мене у повітря, а стовбур з тріскотом розкривається, нагадуючи беззубу пащу хтонічної істоти. Останнє, що я бачу, - порохняві нутрощі стовбура, куди мене запхали інші дерева.

«Мене звати Оксана. Якщо ви слухаєте цю розповідь, значить, мене вже нема. Мене забрали. Куди - сама не знаю, а ця істота навряд чи відповість. Сподіваюся, ви не оглядали хатину в лісі, а тільки забрали касету. Я навмисне лишила її при вході разом із запискою. Прошу вас, спаліть ту хатину. Я навмисне приїхала у безлюдне місце, щоб його більше ніхто не побачив і не повторив мою долю.

Бо він забирає того, хто першим його побачить.

Я не думала, що все так станеться. Подумаєш, намальований вугільний чоловік на стіні квартири моєї подруги. Я зайшла до Насті, бо вона не відповідала на дзвінки. Це здалося дивним, адже Настя завжди телефонує першою й охоче ділиться плітками. Навіть ображається, коли я натякаю, що пора закінчити розмову, тож зазвичай ми спілкуємося годинами. Але квартира була порожня. Всі речі були на місці, планшет, телефон та цінності не зникли. На стіні кухні я помітила намальованого вугіллям чоловіка — гротескну високу постать у капелюсі й костюмі, що стояла, повернута на три чверті, сховавши руки до кишень. Моторошна тінь ніби витріщалася на мене, хоча це, скоріше, мені здалося. Я подзвонила брату Насті, але він не бачив її вже місяць. Численні друзі Насті, знайомі й родичі теж не знали, де вона може бути. Весь час, поки я була у квартирі подруги, то відчувала неспокій і страх. Особливо на кухні біля намальованого чоловіка, котрий наче височів наді мною.

Довелося поїхати в поліцію й написати заяву про зникнення Насті. Я повернулася додому стомлена і стривожена через зникнення Насті. Не давало спокою те зображення чоловіка. Звідки воно взялося? Навіщо Настя його намалювала? А якщо не вона, тоді хто?

Ще більше мене здивувало те, що поліція намальованого чоловіка не виявила. Я навіть приїхала перевірити, бо добре пам’ятала постать - настільки чорну, що її чорнота гіпнотизувала і лякала водночас. Це була первозданна чорнота глибокого космосу - зловісна безмежна безодня, що ховала від очей незвіданих істот. Але постать, яка так мене налякала вчора, безслідно зникла. Я навіть подумала, що мені це здалося.

Якби не почала бачити намальованого вугіллям чоловіка всюди, де б не була.

Коли я побачила його вперше на стіні навпроти зупинки, то не звернула уваги. Подумала, що то стоїть якийсь чоловік, а світло ліхтаря відкидає тінь на стіну. Наступного дня я поверталася з роботи. На станції метро на стіні навпроти зауважила намальованого вугіллям чоловіка в капелюсі. Це була та сама постать з квартири Насті, тільки зараз він дістав праву руку з кишені й пальцем вказував на мене.

Стало важко дихати. Серце скажено вистукувало божевільний ритм, а в горлі пересохло. На якусь мить світ перестав для мене існувати, ставши розмитою плямою на задньому плані. І лише постать чоловіка на стіні лишилася чіткою й виразною. Я мимоволі позадкувала і втекла з метро, тремтячи всім тілом. Викликала таксі й поїхала додому. У вікно не дивилася, боячись побачити страшну постать на стінах будинків, повз які проїжджало авто.

Що б це не була за істота, вона переслідувала мене.

Згадалася Настя, з якою ми востаннє спілкувалися за тиждень до її зникнення. Подруга здавалася чимось знервована. То постійно озиралася, то дивилася лише у свою чашку. Була неуважна і майже мене не слухала. На питання, чи все з нею добре, відповіла, що стомилася. Але пішла доволі рано, хоч раніше ми засиджувались у кав’ярні допізна.

Вугільний чоловік переслідував Настю, і тепер вона зникла.

Наступні дні були ще гірші. Постать вже була на стінах багатоповерхівки, де я жила. І, схоже, чоловіка бачила тільки я. Ніхто більше не помічав чорну постать, котра наче перестрибувала зі стіни на стіну, переслідуючи мене. Змінювалась і поза чоловіка. Спочатку він вказував на мене. Потім простягав долоню - неприродно довгу й кігтисту. А невдовзі загрозливо підіймав обидві руки, ніби хотів накинутися на мене.

Чому його більше ніхто не бачить? Чому я? Невже через те, що я помітила його першою у порожній квартирі Насті? Я їздила до інших міст в надії, що вугільний чоловік мене загубить. Проте нещодавно він завмер на стіні біля мого ліжка в готелі, де я тимчасово зупинилась. Останнім часом я наче стала відчувати його присутність. Тому й прокинулася серед ночі. Помітивши постать із простягнутими довгими кривими руками, заверещала і повернулася додому. Та постать вже височіла коло дверей квартири.

Тоді я й зрозуміла, що порятунку немає.

Аби вберегти інших людей від цієї потвори і не дозволити їй забрати ще когось, я поїхала у лісову хатину, де ми з Настею часто гралися в дитинстві. Тут цей монстр і зникне, коли дерева та кущі зруйнують стіни.

Щоразу, заплющуючи очі, я бачила вугільного чоловіка, чий примарний силует ніби був намальований на внутрішній стороні повік.

Не знаю, як швидко те створіння знайде мене… Ні, воно й так знає, де я. Воно у моїй голові, в думках, усюди. Але сподіваюся, що ніхто більше не побачить цю постать. Схоже, вона переслідує тих, хто першим помітить її. В цю лісову хатину ніхто не заходив багато років. Вона от-от розвалиться і вугільний чоловік зникне разом з нею. Я могла б спалити її й себе заодно, проте я боюсь. Я не хочу помирати. Хоча, певно, смерть від вогню була би приємнішою, ніж те, що зі мною буде, коли мене забере та істота.

Якщо ж ви зайдете в ту хатину, заберіть касету і не йдіть далі. Мене там вже не буде. Я зникну. Залишиться постать чоловіка, намальована вугіллям - висока, гротескна, зловісна. Ви відчуєте її погляд, хоч у неї нема очей. А через тиждень вугільний чоловік забере і вас.”

***

- Оце так… - пробурмотів Артем, коли запис скінчився. Чіткий знервований голос Оксани, що лунав зі старого плеєра, повністю занурив хлопця в історію. Це було так правдоподібно… Приятель Артема завмер із широко розкритими очима. - Де ти знайшов цю касету?

- Та кажу ж, надибав на стару хатину в хащах, коли збирав хмиз, - озвався не менш шокований Володя. Руки його тремтіли, коли він ховав плеєр до кишені худі. - Зазирнув з цікавості всередину. Побачив касету із запискою: “Не йдіть далі! Спочатку послухайте!”

Обидва замовкли, прислухаючись до заспокійливих звуків лісу, які після почутого вселяли лиш незрозумілу тривогу. Шуміло листя, вдалині щебетали птахи, цвіркотіли поодинокі цикади. Ліс жив звичним життям. Теплі сонячні промені яскраво освітлювали галявину, де отаборилися Артем і Володимир, котрі вирішили сьогодні піти в похід.

- Володю, - стиха озвався Артем, порушуючи мовчанку. - Ти точно далі не заходив?

- Тьомо, ти що, повірив у цю байку? - скептично хмикнув Володимир. Похитавши головою, додав: - Так, я обнишпорив усі кімнати. Знайшов стару скриню, замкнену на замок. Але ніякого вугільного чоловіка там не було, клянуся. Я хочу повернутися туди й глянути, що у скрині.

- Здалася тобі та скриня, - Артему перевіряти хатину зовсім не хотілося. Він машинально понишпорив у кишенях, шукаючи телефон. Згадав, що випадково лишив мобільний вдома. Саме тому Артем і слухав музику з плеєра Володі. - Поїхали додому.

- Їдь собі додому, а я повернуся в хатину, - вперся Володя. - До міста якось доберуся. Таксі викличу чи пішки вийду до дороги.

Артем волів би зробити, як сказав друг, але не міг кинути Володимира серед лісу. Сам запропонував піти в похід, а тепер тікає? Володя потім кожному зустрічному розповість про те, як Тьома чкурнув геть серед білого дня, бо злякався моторошної байки, записаної на стару касету.

- Добре, ходімо, - врешті здався Артем, - але якщо у скрині нічого не знайдемо - одразу вертаємося назад і їдемо звідси.

Володя згодився і повів друга ледь помітною стежкою, що вела углиб хащів. Ліс ставав густішим, сонячні промені майже не проникали крізь крони, а вітер неприємно свистів угорі. Серед кущів ожини хлопці вгледіли похилену хатину, що наполовину осіла в землю. Вхідних дверей не було. Володя сміливо зайшов у чорний прохід і наче зник, поглинутий густою пітьмою.

- Володю, візьми ліхтарик, - Артем боязко тупцявся на порозі. Йому не подобалася затія друга. Навіщо він взагалі погодився йти? Ліпше б зачекав Володимира коло автівки. Той би знайшов шлях назад. - Володю, ти мене чуєш?

Десь у глибині хатини почулися кроки. Артем увімкнув ліхтарик і увійшов всередину. Слабке світло падало то на хиткий зогнилий стіл, що от-от мав розвалитися, то на відвалені дверцята шафок і розкидані іграшки. В сусідній кімнаті валявся іграшковий посуд. На підлозі розрослася трава, ховаючи рештки дерев’яної підлоги. Артем посвітив ліхтариком довкола. І завмер.

Навпроти на нерівній стіні височіла чорна постать чоловіка у костюмі й капелюсі. Сховавши руки до кишень, чоловік схилив голову й наче дивився на хлопця, котрий відчув, як холодний піт стікає по шиї. За мить Артем мчав лісом, забувши про Володимира. Він прибіг до машини, сів усередину й поїхав до міста. А вдома, знайшовши телефон, все ж подзвонив другу.

- І що це було, Володю? - знервовано спитав Артем, походжаючи квартирою. Незрозуміла тривога поселилася в душі, й Артем не знаходив собі місця.

- Ти про що? - пролунав здивований голос.

- Про хатину, чорт забирай! - не витримав Артем. - Відвів мене туди, сам зник. І збрехав, що там нема вугільного чоловіка!

Останні слова хлопець панічно викрикнув, бо страх заважав тримати себе в руках.

- Тьомо, я не розумію, про що ти, - відказав Володя. - Яка хатина? Який чоловік? Я весь день був удома. Намагався тобі подзвонити. Ми ніби в ліс збиралися…

Артем впустив телефон, з якого все ще лунав здивований голос Володі. Якщо друг був у місті, хто ж поїхав з Артемом до лісу?

І, як відповідь на німе питання, крізь вікно хлопець помітив намальовану вугіллям постать чоловіка в капелюсі на стіні сусіднього будинку.

У смерть батька важко було повірити. Ще зовсім не старий, енергійний, здоровий чоловік, котрий щовесни сам обробляв поле коло хати. Охоче допомагав сусідам. Неговіркий, проте доброзичливий. Коли ми з братами були малі, мама пішла від нас. Батько виховував мене і братів сам.

А зараз лежав мертвий у труні, котру повільно опускали у викопану могилу. Діагноз лікарів лаконічний — інфаркт.

Я не розумів, як так сталося. Батько був абсолютно здоровим.

Сашко і Максим, мої брати, виглядали розгубленими й самотніми. Вони переважно мовчали, опустивши очі. Та й я не мав що сказати. Батько був нашою опорою. Ми постійно приїздили до нього в село. Що тепер робити з хатою? Продати? А поле? Недоречні думки переслідували мене протягом усього похорону. Потім я відсторонено слухав підбадьорливі слова сусідів і всіх, хто знав батька. Жінки в хустках розпачливо хитали головами, чоловіки бурмотіли якісь слова й тиснули нам руки. Спів священика, наче глумлячись, переривали птахи дзвінким співом. А погода — така ясна, що аж дратує.

Стара, проте охайна батькова хата досі мала гарний вигляд. Ми з братами сидимо за столом. Без батька і його гучного сміху самотньо й порожньо. Він завжди дзвенів посудом і чашками, коли накривав на стіл. Міг з нами обмінятися жартівливими репліками. Я пропонував переїхати до мене, та батько категорично відмовлявся. Не хотів лишати місце, де прожив усе життя.

Ми випиваємо самогону, що його гнав батько. Закусуємо сякою-такою їжею. Мовчимо. Я дивлюсь на братів. Олександр вбраний у чорний костюм з охайно зачесаним темним волоссям і в окулярах. Максим у сорочці й темних джинсах. Волосся дуже коротко стрижене. Саша працює хірургом. Макс — таксист. Я ж закінчував навчання на юриста.

- Батько скаржився на серце? - прагматичний Саша почав розмову. Він завжди докопувався до правди, коли ситуація була незрозумілою чи несправедливою. В школі він би часто отримував прочухана за свою допитливість, якби не ми з Максом.

- Не пригадую, - озвався Максим, наливаючи ще самогону. Підозрюю, що мав намір напитися.

- А ти, Олексію? - брат звернувся до мене. Я був останнім з нас трьох, хто бачив батька живим, бо приїздив допомогти обробити поле.

- На серце не скаржився, проте погано спав, - згадав я. - Ніби казав, що сни погані сняться. Про що були сни — не ділився.

- Від нічних кошмарів не помирають, - зауважив Саша. - Крім того, ви бачили обличчя батька? Таку гримасу жаху я ніколи не бачив. Його ніби до смерті налякали.

Я пригадав, що аж відсахнувся, коли знайшов батька, настільки спотвореним від страху воно було. Макс, котрий не вірив у бога, і той перехрестився.

- Що могло так налякати батька? - спитав Максим.

- Не знаю. Але хочу ознайомитися з результатами лікарів, - відповів Олександр.

Макс лише махнув рукою. Я промовчав. Своїми діями Саша нічого б не змінив, та хай робить, що хоче. Ми з Максом мали поїхати до нотаріуса. Не знаю, чи лишив батько заповіт. Судитися з рідними братами не хотів. Найкращим рішенням було продати хату й поле, а гроші розділити на трьох.

За клопотами минув тиждень. На дев’ять днів від смерті батька ми знову зібралися втрьох. Максим був стурбованим. Я ніколи його таким не бачив.

- Максе, щось сталося? - спитав Сашко, поправивши окуляри. - Ти якийсь стривожений.

- Мені снився батько, - повідомив брат. - Сказав, що скоро я до нього приєднаюся.

Слова Макса мені не сподобалися. Не те, щоб я був забобонним, та в дитинстві наслухався всіляких небилиць про мерців від сусідок. Та Саша відмахнувся, мовляв, Макс просто сумує за батьком. От і сниться всіляке. Він ніколи не вірив у віщі сни і містику. Сам же повідомив дещо дивне.

Серце батька було відірване і розчавлене. Воно перетворилося на криваве місиво, ніби його з усієї сили стискали у руках. Патологоанатом, котрий оглядав тіло, не міг зрозуміти, як це сталося. Тож списав усе на інфаркт.

- Ніколи подібного не бачив, - зітхнув брат. - Я не був на розтині, тож нічого не можу підтвердити чи заперечити.

- Давайте просто облишимо це, - сказав я. - Батько помер. Хай тепер спочиває в мирі.

Раптом у вікно вдарився ніби великий ворон. Ми не встигли розгледіти, бо все відбулося миттєво. Лише щось велике й чорне намагалося розбити шибку. Брати здригнулися й завмерли, вдивляючись у вікно. Але птах зник.

Мені чомусь стало тривожно, та причину своєї тривоги я не міг пояснити. Дивні події змушували думати про містику чи щось таке. Я останнім виходив з хати, бо прибрав у кімнатах. Брати квапилися на роботу.

На вулиці коло батькового поля я помітив згорблену постать. Наче якась стара. Я її погукав, та жінка ніби не почула й пішла далі.

Через кілька днів помер Максим. Причина та ж сама — інфаркт. А насправді — вирване й розчавлене серце. Сашко цього разу був присутній на розтині і все бачив. Тепер і він не виглядав таким всезнайком.

- Максу снився батько. І от він помер, - озвався я. Ми вдвох сиділи у квартирі брата. Максим був середнім з нас, Саша молодшим, я — найстаршим.

- Ти хоч його дружині не кажи, - невдоволено мовив Саша. Він нервово барабанив пальцями по столу і крутив у руці виделку. Брат був наляканий, хоч намагався не показувати страху.

- Не скажу, - я зітхнув. - Чому батько забрав Макса?

- Він не міг так зробити, - заперечив Саша. - Він же любив нас. Не те, що мама…

Вперше згадали маму. Вона нас ні разу не навідала. Уявлення не маю, де вона. Батько знищив усю інформацію про неї. Від сусідів я чув, що мама пішла, бо батько був ревнивим і постійно її бив, та я не вірив у це. Він ніколи не піднімав на нас руку.

- Батько ж не збирається забрати нас усіх? - зненацька спитав Саша. Я нічого не відповів.

Коли ми виходили з багатоповерхівки, де жив Макс, то помітили згорблену постать. Якась стара проводжала нас пильним поглядом. Начебто та сама, яку я бачив біля батькової хати.

Саша відчув це і повернувся. З виразу його обличчя я зрозумів, що стару він упізнав.

- Ти знаєш, хто це? - запитав я. Брат неохоче кивнув.

- Ти теж знаєш, - Саша був нажаханий, а голос його тремтів. - Це баба Горопина. Василина — її онука.

Василина… Ми ніколи не згадували про те, що сталося, коли ми були підлітками. Надто соромно. Надто жахливо і нестерпно. Проте баба Горопина ніколи не забувала. Саме тому ми перестали ходити до неї на пироги з маком. Коли Василина була жива, ми вчотирьох завжди гостювали в неї.

“Проклинаю вас! Проклинаю! Хай Василина забере ваші серця!” - кричала вбита горем Горопина. Вона якимось чином дізналася, що сталося. Прийшла до нашого батька, щоб він змусив нас розповісти правду. Батько прогнав її й пригрозив убити, якщо стара ще раз прийде. Горопина пішла, наостанок викрикнувши ці страшні слова.

Подейкували, вона була відьмою й ставилася до людей так, як люди ставилися до неї. За добро платила добром, за зло нещадно карала.

- Що вона тут робить? - пополотнівши, я пішов на вулицю, де стояла стара. Та її вже не було.

Олександр мовчки пішов геть. У нього був привід боятися, адже це вони з Максимом зґвалтували Василину.

Їй було всього тринадцять. Брати тоді випили й почали чіплятися до Василини. Дівчина хотіла втекти, та брати не дозволили. Затягнули її в наш хлів, де батько зберігав сіно. Мене попросили постояти на варті, щоб їх ніхто не спіймав на гарячому. Я довго чув крики Василини. А потім дівчина вискочила з хліва. В розірваній сукенці бігла, не помічаючи дороги, аж поки не втрапила під машину, що тоді проїжджала біля села. Горопина довго писала заяви у поліцію. Батько нам сказав усе заперечувати. Захищав нас до останнього, підкупив судмедексперта, котрий робив розтин тіла. Той написав у висновку, що рани Василина отримала від удару авто. У в’язницю замість Саші й Максима сів невинний чоловік.

- Ти ж не думаєш, що це… вона? - я наздогнав брата. Ім’я Василини намагався не вимовляти.

- Відчепися, - роздратовано кинув Сашка, швидко крокуючи до своєї машини. Він наче тікав від минулого. - Ти ж бо нічого тоді не робив.

Не робив, та відчуття в мене досі було таке, що я так само винен, як Макс із Сашком.

Мій брат поїхав, а я лишився біля будинку Максима, не підозрюючи, що бачу Сашу востаннє.

Вночі мені наснився сон. Василина, така ж вродлива, як і колись, тягне за собою тіла батька і Максима. І звідки стільки сил у тендітному тілі? Я спостерігав, як дівчина спинилася, голіруч зламала грудні клітки у трупів і вирвала серця. В ту ж мить батько і Максим заволали від болю. Я здригнувся й відступив, боячись, що Василина мене помітить. Та далеко піти не зміг, ніби мене щось тримало й змушувало дивитись, як Василина їсть серця. Обличчя її було скривавлене, кров текла по блідих руках, скрапувала на вишиту сукенку. Дівчина покінчила з трапезою, витерла руки об одяг на трупах і потягнула їх до заздалегідь викопаних могил.

Раптом я помітив, що могил було чотири. Як тільки я усвідомив страшну істину, Василина рвучко повернула до мене голову й хижо вишщирила гострі зуби.

- А ти як думав, Олексію? - пролунав її спотворений голос. - Ти також винен. Ви всі четверо винні. І всі помрете.

Я прокинувся в холодному поту. Мене трусило від страху, було важко дихати, в роті пересохло, а в свідомості закарбувалося вишкірене скривавлене обличчя Василини. Ввімкнув світло, бо у темряві ввижалися люті очі. На годиннику майже третя ночі. Сон більше не йшов, тож я вирішив подзвонити Саші. Він не відповідав. Оскільки молодший брат жив сам, я поїхав до нього. Довго стукав у двері, довго кликав, аж розбудив сусідів. Довелося ламати двері. Та я вже знав, що побачу.

Саша був мертвий.

*****

Відтоді, як поховали молодшого брата, минуло п’ять днів. Я майже не сплю. Закинув навчання й живу в хаті батька. Хотів знайти маму і вибачитися за те, що все життя її ненавидів, та не знайшов її контактів. Василина тепер приходить навіть вдень. Тоді біль стискає моє серце. Я падаю, відчуваючи, як помираю, та Василина сміється і зникає. І так щодня. Я прошу її вбити мене, та дівчина ніби не чує. Вона не збирається вбивати мене швидко. Буде гратися, допоки не набридне, а тоді вирве моє серце, лишаючи вмирати на самоті. 

Я ходив до баби Горопини, аби попросити пробачення, проте дізнався, що вона померла рік тому.

Тож мені не допоможе ніхто. Я боюсь, бо знаю, що моя смерть буде повільною й болючою. Василина забере мене до батька й братів. Ми всі четверо винні. Я — бо не спинив братів і не повідомив у поліцію. Сашка з Максом — бо зґвалтували Василину. Батько — бо покривав нас. Баба Горопина вирішила сама добитися правосуддя, викликавши онуку з того світу, аби та помстилася своїм кривдникам.

Мушу зауважити, Василина добре впоралася.