Та, що забирає серця

У смерть батька важко було повірити. Ще зовсім не старий, енергійний, здоровий чоловік, котрий щовесни сам обробляв поле коло хати. Охоче допомагав сусідам. Неговіркий, проте доброзичливий. Коли ми з братами були малі, мама пішла від нас. Батько виховував мене і братів сам.

А зараз лежав мертвий у труні, котру повільно опускали у викопану могилу. Діагноз лікарів лаконічний — інфаркт.

Я не розумів, як так сталося. Батько був абсолютно здоровим.

Сашко і Максим, мої брати, виглядали розгубленими й самотніми. Вони переважно мовчали, опустивши очі. Та й я не мав що сказати. Батько був нашою опорою. Ми постійно приїздили до нього в село. Що тепер робити з хатою? Продати? А поле? Недоречні думки переслідували мене протягом усього похорону. Потім я відсторонено слухав підбадьорливі слова сусідів і всіх, хто знав батька. Жінки в хустках розпачливо хитали головами, чоловіки бурмотіли якісь слова й тиснули нам руки. Спів священика, наче глумлячись, переривали птахи дзвінким співом. А погода — така ясна, що аж дратує.

Стара, проте охайна батькова хата досі мала гарний вигляд. Ми з братами сидимо за столом. Без батька і його гучного сміху самотньо й порожньо. Він завжди дзвенів посудом і чашками, коли накривав на стіл. Міг з нами обмінятися жартівливими репліками. Я пропонував переїхати до мене, та батько категорично відмовлявся. Не хотів лишати місце, де прожив усе життя.

Ми випиваємо самогону, що його гнав батько. Закусуємо сякою-такою їжею. Мовчимо. Я дивлюсь на братів. Олександр вбраний у чорний костюм з охайно зачесаним темним волоссям і в окулярах. Максим у сорочці й темних джинсах. Волосся дуже коротко стрижене. Саша працює хірургом. Макс — таксист. Я ж закінчував навчання на юриста.

- Батько скаржився на серце? - прагматичний Саша почав розмову. Він завжди докопувався до правди, коли ситуація була незрозумілою чи несправедливою. В школі він би часто отримував прочухана за свою допитливість, якби не ми з Максом.

- Не пригадую, - озвався Максим, наливаючи ще самогону. Підозрюю, що мав намір напитися.

- А ти, Олексію? - брат звернувся до мене. Я був останнім з нас трьох, хто бачив батька живим, бо приїздив допомогти обробити поле.

- На серце не скаржився, проте погано спав, - згадав я. - Ніби казав, що сни погані сняться. Про що були сни — не ділився.

- Від нічних кошмарів не помирають, - зауважив Саша. - Крім того, ви бачили обличчя батька? Таку гримасу жаху я ніколи не бачив. Його ніби до смерті налякали.

Я пригадав, що аж відсахнувся, коли знайшов батька, настільки спотвореним від страху воно було. Макс, котрий не вірив у бога, і той перехрестився.

- Що могло так налякати батька? - спитав Максим.

- Не знаю. Але хочу ознайомитися з результатами лікарів, - відповів Олександр.

Макс лише махнув рукою. Я промовчав. Своїми діями Саша нічого б не змінив, та хай робить, що хоче. Ми з Максом мали поїхати до нотаріуса. Не знаю, чи лишив батько заповіт. Судитися з рідними братами не хотів. Найкращим рішенням було продати хату й поле, а гроші розділити на трьох.

За клопотами минув тиждень. На дев’ять днів від смерті батька ми знову зібралися втрьох. Максим був стурбованим. Я ніколи його таким не бачив.

- Максе, щось сталося? - спитав Сашко, поправивши окуляри. - Ти якийсь стривожений.

- Мені снився батько, - повідомив брат. - Сказав, що скоро я до нього приєднаюся.

Слова Макса мені не сподобалися. Не те, щоб я був забобонним, та в дитинстві наслухався всіляких небилиць про мерців від сусідок. Та Саша відмахнувся, мовляв, Макс просто сумує за батьком. От і сниться всіляке. Він ніколи не вірив у віщі сни і містику. Сам же повідомив дещо дивне.

Серце батька було відірване і розчавлене. Воно перетворилося на криваве місиво, ніби його з усієї сили стискали у руках. Патологоанатом, котрий оглядав тіло, не міг зрозуміти, як це сталося. Тож списав усе на інфаркт.

- Ніколи подібного не бачив, - зітхнув брат. - Я не був на розтині, тож нічого не можу підтвердити чи заперечити.

- Давайте просто облишимо це, - сказав я. - Батько помер. Хай тепер спочиває в мирі.

Раптом у вікно вдарився ніби великий ворон. Ми не встигли розгледіти, бо все відбулося миттєво. Лише щось велике й чорне намагалося розбити шибку. Брати здригнулися й завмерли, вдивляючись у вікно. Але птах зник.

Мені чомусь стало тривожно, та причину своєї тривоги я не міг пояснити. Дивні події змушували думати про містику чи щось таке. Я останнім виходив з хати, бо прибрав у кімнатах. Брати квапилися на роботу.

На вулиці коло батькового поля я помітив згорблену постать. Наче якась стара. Я її погукав, та жінка ніби не почула й пішла далі.

Через кілька днів помер Максим. Причина та ж сама — інфаркт. А насправді — вирване й розчавлене серце. Сашко цього разу був присутній на розтині і все бачив. Тепер і він не виглядав таким всезнайком.

- Максу снився батько. І от він помер, - озвався я. Ми вдвох сиділи у квартирі брата. Максим був середнім з нас, Саша молодшим, я — найстаршим.

- Ти хоч його дружині не кажи, - невдоволено мовив Саша. Він нервово барабанив пальцями по столу і крутив у руці виделку. Брат був наляканий, хоч намагався не показувати страху.

- Не скажу, - я зітхнув. - Чому батько забрав Макса?

- Він не міг так зробити, - заперечив Саша. - Він же любив нас. Не те, що мама…

Вперше згадали маму. Вона нас ні разу не навідала. Уявлення не маю, де вона. Батько знищив усю інформацію про неї. Від сусідів я чув, що мама пішла, бо батько був ревнивим і постійно її бив, та я не вірив у це. Він ніколи не піднімав на нас руку.

- Батько ж не збирається забрати нас усіх? - зненацька спитав Саша. Я нічого не відповів.

Коли ми виходили з багатоповерхівки, де жив Макс, то помітили згорблену постать. Якась стара проводжала нас пильним поглядом. Начебто та сама, яку я бачив біля батькової хати.

Саша відчув це і повернувся. З виразу його обличчя я зрозумів, що стару він упізнав.

- Ти знаєш, хто це? - запитав я. Брат неохоче кивнув.

- Ти теж знаєш, - Саша був нажаханий, а голос його тремтів. - Це баба Горопина. Василина — її онука.

Василина… Ми ніколи не згадували про те, що сталося, коли ми були підлітками. Надто соромно. Надто жахливо і нестерпно. Проте баба Горопина ніколи не забувала. Саме тому ми перестали ходити до неї на пироги з маком. Коли Василина була жива, ми вчотирьох завжди гостювали в неї.

“Проклинаю вас! Проклинаю! Хай Василина забере ваші серця!” - кричала вбита горем Горопина. Вона якимось чином дізналася, що сталося. Прийшла до нашого батька, щоб він змусив нас розповісти правду. Батько прогнав її й пригрозив убити, якщо стара ще раз прийде. Горопина пішла, наостанок викрикнувши ці страшні слова.

Подейкували, вона була відьмою й ставилася до людей так, як люди ставилися до неї. За добро платила добром, за зло нещадно карала.

- Що вона тут робить? - пополотнівши, я пішов на вулицю, де стояла стара. Та її вже не було.

Олександр мовчки пішов геть. У нього був привід боятися, адже це вони з Максимом зґвалтували Василину.

Їй було всього тринадцять. Брати тоді випили й почали чіплятися до Василини. Дівчина хотіла втекти, та брати не дозволили. Затягнули її в наш хлів, де батько зберігав сіно. Мене попросили постояти на варті, щоб їх ніхто не спіймав на гарячому. Я довго чув крики Василини. А потім дівчина вискочила з хліва. В розірваній сукенці бігла, не помічаючи дороги, аж поки не втрапила під машину, що тоді проїжджала біля села. Горопина довго писала заяви у поліцію. Батько нам сказав усе заперечувати. Захищав нас до останнього, підкупив судмедексперта, котрий робив розтин тіла. Той написав у висновку, що рани Василина отримала від удару авто. У в’язницю замість Саші й Максима сів невинний чоловік.

- Ти ж не думаєш, що це… вона? - я наздогнав брата. Ім’я Василини намагався не вимовляти.

- Відчепися, - роздратовано кинув Сашка, швидко крокуючи до своєї машини. Він наче тікав від минулого. - Ти ж бо нічого тоді не робив.

Не робив, та відчуття в мене досі було таке, що я так само винен, як Макс із Сашком.

Мій брат поїхав, а я лишився біля будинку Максима, не підозрюючи, що бачу Сашу востаннє.

Вночі мені наснився сон. Василина, така ж вродлива, як і колись, тягне за собою тіла батька і Максима. І звідки стільки сил у тендітному тілі? Я спостерігав, як дівчина спинилася, голіруч зламала грудні клітки у трупів і вирвала серця. В ту ж мить батько і Максим заволали від болю. Я здригнувся й відступив, боячись, що Василина мене помітить. Та далеко піти не зміг, ніби мене щось тримало й змушувало дивитись, як Василина їсть серця. Обличчя її було скривавлене, кров текла по блідих руках, скрапувала на вишиту сукенку. Дівчина покінчила з трапезою, витерла руки об одяг на трупах і потягнула їх до заздалегідь викопаних могил.

Раптом я помітив, що могил було чотири. Як тільки я усвідомив страшну істину, Василина рвучко повернула до мене голову й хижо вищирила гострі зуби.

- А ти як думав, Олексію? - пролунав її спотворений голос. - Ти також винен. Ви всі четверо винні. І всі помрете.

Я прокинувся в холодному поту. Мене трусило від страху, було важко дихати, в роті пересохло, а в свідомості закарбувалося вишкірене скривавлене обличчя Василини. Ввімкнув світло, бо у темряві ввижалися люті очі. На годиннику майже третя ночі. Сон більше не йшов, тож я вирішив подзвонити Саші. Він не відповідав. Оскільки молодший брат жив сам, я поїхав до нього. Довго стукав у двері, довго кликав, аж розбудив сусідів. Довелося ламати двері. Та я вже знав, що побачу.

Саша був мертвий.

*****

Відтоді, як поховали молодшого брата, минуло п’ять днів. Я майже не сплю. Закинув навчання й живу в хаті батька. Хотів знайти маму і вибачитися за те, що все життя її ненавидів, та не знайшов її контактів. Василина тепер приходить навіть вдень. Тоді біль стискає моє серце. Я падаю, відчуваючи, як помираю, та Василина сміється і зникає. І так щодня. Я прошу її вбити мене, та дівчина ніби не чує. Вона не збирається вбивати мене швидко. Буде гратися, допоки не набридне, а тоді вирве моє серце, лишаючи вмирати на самоті. 

Я ходив до баби Горопини, аби попросити пробачення, проте дізнався, що вона померла рік тому.

Тож мені не допоможе ніхто. Я боюсь, бо знаю, що моя смерть буде повільною й болючою. Василина забере мене до батька й братів. Ми всі четверо винні. Я — бо не спинив братів і не повідомив у поліцію. Сашка з Максом — бо зґвалтували Василину. Батько — бо покривав нас. Баба Горопина вирішила сама добитися правосуддя, викликавши онуку з того світу, аби та помстилася своїм кривдникам.

Мушу зауважити, Василина добре впоралася.