Чорний пес

Я завинив у цьому світі. Знаю, просити прощення пізно, бо розплата вже близько. Я усвідомлю, що заслужив на все, хоча розум відчайдушно шукає надію на порятунок, якого всесвіт мені не подарує.

Біжу нічною вулицею, а випадкові перехожі здивовано витріщаються на мене. Вони не бачать того, що бачу я, коли випадково озираюсь. Це лише моє прокляття. Мені важко дихати, легені наче палають вогнем, а в роті нестерпно пересохло. Кожен подих здається останнім, а ноги підкошуються на рівному місці. Як довго я тікаю? Таке враження, ніби вічність. Ніч затягує мене у глуху непроглядну пітьму, де нема нічого, крім неосяжного жаху й божевілля. Але навіть у темряві, відрізаний від звичного світу потойбічною завісою, я знаю, що він мене переслідує – чорний пес із липкою від вологої землі кудлатою шерстю, що жмутами звисає з напіврозкладеного тіла. В роззявленій пащі й очницях порпаються личинки. Я наче чую, як вони огидно чвакають, коли вгризаються в гнилу плоть. Медальйон на шиї пса – дві старовинні монети – мелодійно подзенькує. І цей монотонний дзенькіт страшніший за будь-який звук, що я колись чув. Бо це означає одне – пес не відстає. Пес наздоганяє, пришвидшує крок, переслідує і в одну мить стрибне на спину, повалить на землю й прокусить шию, обдаючи нудотним смородом розкладеного м’яса.

Чи схаменувся б я, якби знав, який кінець на мене чекає? Нізащо. Люди люблять казати, що змінилися б, якби знали, що їхні дії приведуть до смерті. Я не вірю в цю хрінь, бо добре себе знаю. Я лишився б мудаком і відморозком до останнього подиху. Робив би те, за що мене ненавиділи й проклинали.

Люди насправді не змінюються.

Що я такого поганого накоїв? Убивав бездомних собак. Робив це просто так, задля розваги. Вбивство тварин приносило мені неабияке задоволення. Наче я змінював світ, очищав його. Я купував отруту й начиняв нею ковбасу, ставив капкани, іноді відстрілював. Двічі поліція через заяви боягузливих сусідів ледь не забрала в мене батьків пістолет (гадаю, татко на небесах не раз мене прокляв), та мені вдавалося домовитись. Втім, нещодавно мешканці мого містечка написали на мене колективну заяву за масове вбивство тварин. Тож я мав усі шанси опинитися за ґратами.

Кумедно, адже я навіть до суду не доживу.

Дідько, як же болять ноги!.. Хоч би не впасти посеред дороги, бо вже не зведусь. Уперед мене женуть страх і несамовите бажання вижити. Але куди тікати? Та тварюка дістане мене з-під землі.

Так, я застрелив цього пса, коли ввечері, будучи напідпитку, йшов додому.

Не помітив нашийника, схованого серед кудлатої шерсті. Подумав, що тварина бездомна, бо нічого бігати посеред дороги й лякати людей. Вистрелив, майже не задумуючись, і пішов далі. Не почув, як пес упав, зате до моїх вух долинуло моторошне скавуління.

І тут, наче з темряви, коло пса з’явилася стара. Слабке світло ліхтаря вихопило квітчасту хустку, темну пишну сукню і безліч прикрас. Бабця припала до пса. Ні, вона не плакала, лиш гладила його і щось тихо шепотіла. Тоді кинула мені вслід:

- Що ти наробив, потворо в людській подобі?.. - голос її нагадував скрегіт кігтів об метал. – Що тобі зробив мій пес?

Замість того, щоб вибачитись, я розлютився.

- Дивитися треба за своїм собацюрою, карга стара! Радій, що я й тебе не застрелив.

Зненацька вона випросталася, глипнула на мене чорними очима і промовила низьким скрипучим голосом, від якого я зненацька протверезів і похолов від раптового приступу жаху:

- Я проклинаю тебе. Хай же мій пес переслідує тебе все твоє нікчемне життя, і в ніч нового місяця забере твою прогнилу душу. Ти помреш на самоті, охоплений страхом. І ніхто не стане тебе оплакувати, ніхто не прийде провести тебе в останній шлях. Хай же буде так!

Я слухав, заціпенівши, бо ноги мої наче вросли у землю. І поворухнутися не міг. А коли стара замовкла, я раптом упав. Коли ж непевно звівся й глянув туди, де стояла стара, вона зникла. Пес теж пропав. Стривожений, я поквапився додому, переконуючи себе, що то була якась мара, яку мені навіяла затуманена алкоголем свідомість.

Я забув і про стару, і про вбитого собаку. Та ненадовго.

Днів через три мені наснився сон. Я нерухомо лежав у ліжку. Важка непроглядна пітьма тисла на груди. Чи це не пітьма? Чиє ж тоді нудотно-гидке дихання я відчував на обличчі? Що це за звір, чорний, як сама темрява, схилився наді мною? Тоді я знову відчув непідробну суміш безсилля й власної жалюгідності, страху й божевілля, що отруювали свідомість і змушували думки плутатись у намаганні знайти раціональне пояснення всьому, що відбувалося. Час ніби завмер. У мертвій тиші я чув лиш власне шалене серцебиття і важке дихання звіра.

Я прокинувся. І стривожено усвідомив, що це був не сон. Собацюра приходив у мою спальню. Бо на простирадлах лишилися сліди великих собачих лап. 

Та ці сліди бачив тільки я. Поліцейські, яких я викликав, аби поскаржитися на сусідського пса, нічого не помітили.

Це повторювалося щоночі. Пес сидів у мене на грудях і дихав. Іноді гавкав, і від хрипкого гавкоту у моїх жилах холола кров. Снодійне і наркотики не допомагали. Я все одно його бачив у всіх снах, що все більше нагадували одноманітний кошмар, який повільно просочувався у реальність. Я шукав стару, вирішивши хоч якось загладити провину, та вона наче крізь землю провалилася. Сусіди допомагати мені не хотіли. Ба більше, вони зловтішалися, що я став знервованим та наляканим, і не кривдив тварин.

Пес почав з’являтися навіть удень. Ходив за мною тінню, що з кожною хвилиною ставала чіткішою. Я цього не витримав. Зачинився у своєму домі. Пес настирливо дерся під дверима й моторошно завивав уночі. І це чув тільки я. Втрачаючи глузд від страху, намагався покінчити з життям. Пробував застрелитися, повіситися, вжив добру дозу наркотиків, порізав вени… І щоразу бачив стару в квітчастій хустці, котра зловтішно всміхалася жовтими зубами: «Ні», - казала вона, - » ти помреш від зубів мого пса. Легкої смерті не дочекаєшся».

І нарешті однієї темної ночі пес розбудив мене, стрибнувши на ліжко. Обдав смердючим диханням моє обличчя і вишкірив непропорційно довгі зуби. Певно, я закричав, як навіжений, коли тварина вчепилася в мою руку. Не пам’ятаю, як його відштовхнув, адже в паніці думав лиш, як утекти. Рука від укусу боліла й кровоточила, та я не мав часу, щоб обробити рану. Вибіг на вулицю в піжамі й босоніж, волаючи про допомогу. Я бачив, що з деяких вікон визирали сусіди, та на допомогу мені ніхто не прийшов. Поодинокі перехожі не бачили того, що гналося за мною - великого чорного пса, котрий невтомно біг слідом; пекельну істоту, що чекала, коли сили полишать мене, коли я знесилено впаду на холодний асфальт, щоби вгризтися зубами в шию й неспішно ласувати теплою плоттю, поки я повільно помиратиму під зловісне виття цієї потойбічної, безжальної істоти.