Вугільний чоловік

«Мене звати Оксана. Якщо ви слухаєте цю розповідь, значить, мене вже нема. Мене забрали. Куди - сама не знаю, а ця істота навряд чи відповість. Сподіваюся, ви не оглядали хатину в лісі, а тільки забрали касету. Я навмисне лишила її при вході разом із запискою. Прошу вас, спаліть ту хатину. Я навмисне приїхала у безлюдне місце, щоб його більше ніхто не побачив і не повторив мою долю.

Бо він забирає того, хто першим його побачить.

Я не думала, що все так станеться. Подумаєш, намальований вугільний чоловік на стіні квартири моєї подруги. Я зайшла до Насті, бо вона не відповідала на дзвінки. Це здалося дивним, адже Настя завжди телефонує першою й охоче ділиться плітками. Навіть ображається, коли я натякаю, що пора закінчити розмову, тож зазвичай ми спілкуємося годинами. Але квартира була порожня. Всі речі були на місці, планшет, телефон та цінності не зникли. На стіні кухні я помітила намальованого вугіллям чоловіка — гротескну високу постать у капелюсі й костюмі, що стояла, повернута на три чверті, сховавши руки до кишень. Моторошна тінь ніби витріщалася на мене, хоча це, скоріше, мені здалося. Я подзвонила брату Насті, але він не бачив її вже місяць. Численні друзі Насті, знайомі й родичі теж не знали, де вона може бути. Весь час, поки я була у квартирі подруги, то відчувала неспокій і страх. Особливо на кухні біля намальованого чоловіка, котрий наче височів наді мною.

Довелося поїхати в поліцію й написати заяву про зникнення Насті. Я повернулася додому стомлена і стривожена через зникнення Насті. Не давало спокою те зображення чоловіка. Звідки воно взялося? Навіщо Настя його намалювала? А якщо не вона, тоді хто?

Ще більше мене здивувало те, що поліція намальованого чоловіка не виявила. Я навіть приїхала перевірити, бо добре пам’ятала постать - настільки чорну, що її чорнота гіпнотизувала і лякала водночас. Це була первозданна чорнота глибокого космосу - зловісна безмежна безодня, що ховала від очей незвіданих істот. Але постать, яка так мене налякала вчора, безслідно зникла. Я навіть подумала, що мені це здалося.

Якби не почала бачити намальованого вугіллям чоловіка всюди, де б не була.

Коли я побачила його вперше на стіні навпроти зупинки, то не звернула уваги. Подумала, що то стоїть якийсь чоловік, а світло ліхтаря відкидає тінь на стіну. Наступного дня я поверталася з роботи. На станції метро на стіні навпроти зауважила намальованого вугіллям чоловіка в капелюсі. Це була та сама постать з квартири Насті, тільки зараз він дістав праву руку з кишені й пальцем вказував на мене.

Стало важко дихати. Серце скажено вистукувало божевільний ритм, а в горлі пересохло. На якусь мить світ перестав для мене існувати, ставши розмитою плямою на задньому плані. І лише постать чоловіка на стіні лишилася чіткою й виразною. Я мимоволі позадкувала і втекла з метро, тремтячи всім тілом. Викликала таксі й поїхала додому. У вікно не дивилася, боячись побачити страшну постать на стінах будинків, повз які проїжджало авто.

Що б це не була за істота, вона переслідувала мене.

Згадалася Настя, з якою ми востаннє спілкувалися за тиждень до її зникнення. Подруга здавалася чимось знервована. То постійно озиралася, то дивилася лише у свою чашку. Була неуважна і майже мене не слухала. На питання, чи все з нею добре, відповіла, що стомилася. Але пішла доволі рано, хоч раніше ми засиджувались у кав’ярні допізна.

Вугільний чоловік переслідував Настю, і тепер вона зникла.

Наступні дні були ще гірші. Постать вже була на стінах багатоповерхівки, де я жила. І, схоже, чоловіка бачила тільки я. Ніхто більше не помічав чорну постать, котра наче перестрибувала зі стіни на стіну, переслідуючи мене. Змінювалась і поза чоловіка. Спочатку він вказував на мене. Потім простягав долоню - неприродно довгу й кігтисту. А невдовзі загрозливо підіймав обидві руки, ніби хотів накинутися на мене.

Чому його більше ніхто не бачить? Чому я? Невже через те, що я помітила його першою у порожній квартирі Насті? Я їздила до інших міст в надії, що вугільний чоловік мене загубить. Проте нещодавно він завмер на стіні біля мого ліжка в готелі, де я тимчасово зупинилась. Останнім часом я наче стала відчувати його присутність. Тому й прокинулася серед ночі. Помітивши постать із простягнутими довгими кривими руками, заверещала і повернулася додому. Та постать вже височіла коло дверей квартири.

Тоді я й зрозуміла, що порятунку немає.

Аби вберегти інших людей від цієї потвори і не дозволити їй забрати ще когось, я поїхала у лісову хатину, де ми з Настею часто гралися в дитинстві. Тут цей монстр і зникне, коли дерева та кущі зруйнують стіни.

Щоразу, заплющуючи очі, я бачила вугільного чоловіка, чий примарний силует ніби був намальований на внутрішній стороні повік.

Не знаю, як швидко те створіння знайде мене… Ні, воно й так знає, де я. Воно у моїй голові, в думках, усюди. Але сподіваюся, що ніхто більше не побачить цю постать. Схоже, вона переслідує тих, хто першим помітить її. В цю лісову хатину ніхто не заходив багато років. Вона от-от розвалиться і вугільний чоловік зникне разом з нею. Я могла б спалити її й себе заодно, проте я боюсь. Я не хочу помирати. Хоча, певно, смерть від вогню була би приємнішою, ніж те, що зі мною буде, коли мене забере та істота.

Якщо ж ви зайдете в ту хатину, заберіть касету і не йдіть далі. Мене там вже не буде. Я зникну. Залишиться постать чоловіка, намальована вугіллям - висока, гротескна, зловісна. Ви відчуєте її погляд, хоч у неї нема очей. А через тиждень вугільний чоловік забере і вас.”

***

- Оце так… - пробурмотів Артем, коли запис скінчився. Чіткий знервований голос Оксани, що лунав зі старого плеєра, повністю занурив хлопця в історію. Це було так правдоподібно… Приятель Артема завмер із широко розкритими очима. - Де ти знайшов цю касету?

- Та кажу ж, надибав на стару хатину в хащах, коли збирав хмиз, - озвався не менш шокований Володя. Руки його тремтіли, коли він ховав плеєр до кишені худі. - Зазирнув з цікавості всередину. Побачив касету із запискою: “Не йдіть далі! Спочатку послухайте!”

Обидва замовкли, прислухаючись до заспокійливих звуків лісу, які після почутого вселяли лиш незрозумілу тривогу. Шуміло листя, вдалині щебетали птахи, цвіркотіли поодинокі цикади. Ліс жив звичним життям. Теплі сонячні промені яскраво освітлювали галявину, де отаборилися Артем і Володимир, котрі вирішили сьогодні піти в похід.

- Володю, - стиха озвався Артем, порушуючи мовчанку. - Ти точно далі не заходив?

- Тьомо, ти що, повірив у цю байку? - скептично хмикнув Володимир. Похитавши головою, додав: - Так, я обнишпорив усі кімнати. Знайшов стару скриню, замкнену на замок. Але ніякого вугільного чоловіка там не було, клянуся. Я хочу повернутися туди й глянути, що у скрині.

- Здалася тобі та скриня, - Артему перевіряти хатину зовсім не хотілося. Він машинально понишпорив у кишенях, шукаючи телефон. Згадав, що випадково лишив мобільний вдома. Саме тому Артем і слухав музику з плеєра Володі. - Поїхали додому.

- Їдь собі додому, а я повернуся в хатину, - вперся Володя. - До міста якось доберуся. Таксі викличу чи пішки вийду до дороги.

Артем волів би зробити, як сказав друг, але не міг кинути Володимира серед лісу. Сам запропонував піти в похід, а тепер тікає? Володя потім кожному зустрічному розповість про те, як Тьома чкурнув геть серед білого дня, бо злякався моторошної байки, записаної на стару касету.

- Добре, ходімо, - врешті здався Артем, - але якщо у скрині нічого не знайдемо - одразу вертаємося назад і їдемо звідси.

Володя згодився і повів друга ледь помітною стежкою, що вела углиб хащів. Ліс ставав густішим, сонячні промені майже не проникали крізь крони, а вітер неприємно свистів угорі. Серед кущів ожини хлопці вгледіли похилену хатину, що наполовину осіла в землю. Вхідних дверей не було. Володя сміливо зайшов у чорний прохід і наче зник, поглинутий густою пітьмою.

- Володю, візьми ліхтарик, - Артем боязко тупцявся на порозі. Йому не подобалася затія друга. Навіщо він взагалі погодився йти? Ліпше б зачекав Володимира коло автівки. Той би знайшов шлях назад. - Володю, ти мене чуєш?

Десь у глибині хатини почулися кроки. Артем увімкнув ліхтарик і увійшов всередину. Слабке світло падало то на хиткий зогнилий стіл, що от-от мав розвалитися, то на відвалені дверцята шафок і розкидані іграшки. В сусідній кімнаті валявся іграшковий посуд. На підлозі розрослася трава, ховаючи рештки дерев’яної підлоги. Артем посвітив ліхтариком довкола. І завмер.

Навпроти на нерівній стіні височіла чорна постать чоловіка у костюмі й капелюсі. Сховавши руки до кишень, чоловік схилив голову й наче дивився на хлопця, котрий відчув, як холодний піт стікає по шиї. За мить Артем мчав лісом, забувши про Володимира. Він прибіг до машини, сів усередину й поїхав до міста. А вдома, знайшовши телефон, все ж подзвонив другу.

- І що це було, Володю? - знервовано спитав Артем, походжаючи квартирою. Незрозуміла тривога поселилася в душі, й Артем не знаходив собі місця.

- Ти про що? - пролунав здивований голос.

- Про хатину, чорт забирай! - не витримав Артем. - Відвів мене туди, сам зник. І збрехав, що там нема вугільного чоловіка!

Останні слова хлопець панічно викрикнув, бо страх заважав тримати себе в руках.

- Тьомо, я не розумію, про що ти, - відказав Володя. - Яка хатина? Який чоловік? Я весь день був удома. Намагався тобі подзвонити. Ми ніби в ліс збиралися…

Артем впустив телефон, з якого все ще лунав здивований голос Володі. Якщо друг був у місті, хто ж поїхав з Артемом до лісу?

І, як відповідь на німе питання, крізь вікно хлопець помітив намальовану вугіллям постать чоловіка в капелюсі на стіні сусіднього будинку.