Тунель смерті

Піти на прогулянку в тунель кохання в листопаді — погана ідея. Я зрозумів це пізніше, та, проїжджаючи повз Клевань подумав, що сумно втрачати нагоду прогулятися тунелем. Мені подобався вигляд цього міста влітку і наприкінці вересня. Немов залізнична колія вела кудись у нові незвідані світи дитинства. Все цвіло, буяло, пахло травою, вологою, сонцем і свіжістю. Хоча був один мінус — всюдисущі комарі, котрі чекали у хащах, коли в тунель зайде мандрівник, зачарований красою місця.

Зараз тут не було натовпу туристів, як влітку, тож я припаркував авто й пішов у тунель.

Виглядав він моторошно. Ніяких яскравих барв. Усе довкруг сіро-коричневе, наче присипане попелом. Неприємно шарудить листя під ногами, що кольором нагадує іржу. Дерева якісь викривлені, неправильні й колючі, небо важке й темне. Крім моїх кроків, не чутно нічого. Лиш десь удалині хрипло каркає самотня ворона.

Я відчув легке занепокоєння, хоч і не розумів причини. Воно нахабно поселилося в серці, нагадуючи тупий біль від удару, що хоч і не заважає жити, та повсякчас турбує нав’язливою пульсацією. Що далі я йшов, то сильнішим ставало занепокоєння, плавно переростаючи у страх. Колія вела вперед, місцевість майже не змінювалася, та я помітив, що стало темніше. Певно, час повертатися, допоки зовсім не сутеніло. Полегшено зітхнувши, я повернув назад. Випадково глянувши вперед, я спинився. Мені здалося, чи дерева обабіч залізничної колії перемістилися ближче до неї? Відчуття страху стало майже нестерпним. Свідомість волала бігти, не озираючись, та на рейках довго не побіжиш. Тут і ходити складно. Як не дивитися під ноги, можна і впасти.

Я йшов настільки швидко, наскільки було можливо. Тепер густу тишу порушували не тільки звуки моїх кроків і напружене дихання, а й різкий тріск, ніби неподалік повсякчас ламалися гілки. Хоча чого б їм ламатися? Сильного вітру нема. Цей тріск змушував мене озиратися і йти все швидше. Спинившись на мить, щоб перепочити, я з жахом усвідомив, що дерева стоять впритул до колії, хоча коли я заходив у тунель, вони росли на невеликій відстані. Голе віття торкнулося моєї щоки, і я аж підскочив. Не давало спокою й те, що я досі не вийшов з тунелю, хоч мав би.

Дерева обступали колію щільною стіною. Лишалося йти вперед, бо протиснутися між гротескними потрісканими стовбурами вже не було можливості. Угорі гілки химерно спліталися, затуляючи небо й опускаючись все нижче, наче хотіли поховати мене тут. Доводилося нахилятися, бо найменший дотик до гілок викликав огиду. Тремтячою рукою я дістав телефон в надії комусь подзвонити. Зв’язку не було. Наручний годинник спинився, а тунель і досі не закінчився.

Страх змінився нападом паніки. Я побіг. Спотикаючись об рейки, мчав уперед, так сильно хотів вибратися звідси. В голові стукала думка: швидше, треба бігти швидше. Треба тікати й ніколи сюди не повертатися. Скоро вихід, вже скоро, вже…

Нога зачепилася за корінь дерева, що ніби навмисне виріс посеред колії. Мить — і я лечу вперед, наполовину здивований, наполовину шокований. Ще мить — і удар об металеві рейки, спалах болю, металевий присмак у роті. Нічого не розуміючи, лежу й стогну від болю. Знаю, що треба йти далі, та тіло не слухається. Я стомився. Де кінець у цього тунелю? Чому він мене не відпускає?

Відчуваю, як по тілу повзуть гілки й коріння. Наче нескінченні хробаки, обплітають мене й кудись тягнуть. Здушено кричу, чіпляюся за рейки, благаю відпустити. Мене ніхто не чує. Тепер я розумію, чому люди не ходять у тунель кохання пізньою осінню. Бо чарівне у вересні місце, у листопаді стає тунелем смерті. Скількох воно вже забрало? Чому ніхто не попередив?..

Бо ті, хто втрапив у пастку, не вижили.

Моє знесилене тіло притягнули до старезного стовбура. Відчуваю, як гілки здіймають мене у повітря, а стовбур з тріскотом розкривається, нагадуючи беззубу пащу хтонічної істоти. Останнє, що я бачу, - порохняві нутрощі стовбура, куди мене запхали інші дерева.