Покинута школа

Я мав зрозуміти, що щось не так, коли Сашко згадав про Олексу.

Ми вечеряли. Я допоміг Іванці приготувати бараболю зі шкварками. Син сидів за столом і читав «Тореадорів з Васюківки». Раптом Сашко наче щось згадав, повернувся до нас із дружиною й сказав:

- А я Олексу бачив. Учора. В старій школі.

- Льошу Матвійчука? - здивувалась Іванка, насипаючи пахучу каптоплю в тарілки. - Хіба він не зник рік тому?

Це була трагедія для батьків Олекси. Син ніби пішов до річки і втопився. Річку не раз прочісували, але тіла не знайшли. За кілька днів до трагедії Олекса зазирав до старої школи - неприємного місця, яке закрили через фізрука, котрий убив кількох дітей і прикопав на шкільних грядках. Незважаючи на те, що маніяк давно сидів у в’язниці, школа лишилася занедбаним моторошним місцем, де, за словами селян, відбувалася чортівня, а діти зникали й досі.

- Олекса повернувся, - вперто заперечив Сашко, насупивши руді брови. Його можна було зрозуміти, бо вони з Олексою постійно гралися разом і вважалися найкращими друзями. - Можна я завтра з ним піду погуляю? Ми будемо недалеко.

- Але в школу з Льошею не йди, - сказав я, - покличеш до нашого дому, згода?

- Дякую, тату, - зрадів малий, - обіцяю, що в школу не піду.

***

Наступного дня Сашко зник. Стривожена Іванка повідомила, що син пішов кликати Олексу погратись і не повернувся. Мене ніби холодною водою облили. Невчасно згадалися всі плітки про нечисть у тій школі, що їх досі переповідали люди. Про закопані кістяки на грядках. Про дивні постаті, що блукають територією закладу вдень і вночі. Про дивні смерті й зникнення, які там відбувалися. Я одразу звернувся в поліцію, а сам утішав дружину, обіцяючи, що Сашка знайдуть.

Сина знайшли через три дні у школі. Розірваного на три частини і розкиданого в різних класах. Доти я дізнався, що Олекса Миколайчук рік тому таки втопився.

Іванка ледь не збожеволіла, коли побачила зашите тіло Сашка в морзі. А я дивився на синюшно-бліде, колись усміхнене обличчя сина, і не стримував сліз.

Кілька місяців ми жили, наче в тумані, оплакуючи Сашка. Аж одного дня Іванка сіла коло мене і мрійливо всміхнулася. Правду кажучи, усмішка на змореному обличчі була моторошною й фальшивою.

- Я бачила Сашка, - повідомила дружина. Я смикнувся. - У школі. Я йшла повз із роботи, а він стояв навпроти вікна третього поверху й кликав мене. Толю, наш син живий!

- Припини, - вирвалось у мене, - ми самі його поховали, хіба ти забула? Іванко, Сашка вже нема, він…

- Але я бачила його, - м’яко промовила дружина, а натягнута посмішка не сходила з її губ. Це було гірше ніж якби вона стала кричати. Цей покірний голос краяв серце. - Він чекає мене. І тебе чекає. Підеш зі мною?

Як би я не хотів вірити, що мій син живий, та реальність була жорстокою. Сашка забрав хтось, хто прикидався Олексою. А зараз цей хтось прикидається моїм сином, щоб забрати Іванку.

Рішення у мене було одне: поїхати звідси. І якомога швидше.

Тож вранці я відвіз дружину в місто до матері. Іванка не заперечувала, хоч весь час згадувала, що має встигнути в школу до Сашка. Я ж зібрав наші речі і більше ніколи не повертався в те село.