Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Те, що трапилося з Пітером, до сьогодні тривожить мене. Цей випадок не йде з голови, бо мій приятель помер доволі дивною смертю. І я ніколи не зрозумію, що з ним сталося насправді у тому колодязі.
Пітер був одним з працівників, які мали проводити труби, що затопили б одну з долин біля Аркхема для нового водосховища. Незважаючи на 21 століття, в цьому містечку досі збереглися чимало легенд і переказів про дивні випадки і страхітливих монстрів, що населяли довколишні безлюдні місця. Старожили, які лишилися, боялися згадувати руїни проклятого Інсмута, в якому ніби жили рештки відразливих рибоподібних почвар. Так само люди не любили згадувати гибле пустище на околицях Аркхема - п’ять акрів дочиста випаленої землі, на якій досі лежав огидно м’який сірий жирний попіл, а повітря було густим і задушливим. Коли я вперше побачив пустище, в душу закрався незрозумілий неспокій і тривога. Пітер тоді скривився й вилаявся, сказавши, що нізащо не питиме воду з аркхемського водосховища. Ми вдвох розглядали сіру землю, довкруг якої росли хирляві деревця і незвична рослинність, яка віддалено нагадувала знайомі нам рослини. Та навіть вони виглядали хворими й пожовклими. Панувала настільки мертва зловісна тиша, що наші кроки, здалося, чутно, на декілька миль.
Пітер першим помітив каміння і цеглу. Певно, тут колись стояв дім. Сталеві деталі, що виглядали з-під попелу, давно покрила іржа. Більше нічого від поселення не лишилось. З якимось незбагненним страхом я подумав: що ж могло спричинити таку пожежу, яка лишила від будинку невелику купу цегли?
Чорний отвір колодязя злякав мене найбільше. Хоч день був ясний, сонячні промені наче не проникали всередину. Більше того, випари з колодязя - смердючий запах застояної води і розкладеного м’яса - забарвлювали промені у такі химерні відтінки, яких я ніколи в своєму житті не бачив. Допитливий Пітер вирішив полізти всередину, незважаючи на мої відчайдушні вмовляння не робити цього.
- Колись тут стояв дім. Можливо, в колодязі сховані цінні речі, - сказав приятель. У нас була мотузка, яку він прив’язав до більш-менш товстого дерева - старого й химерно покрученого. Взявши ліхтарик, Пітер почав спускатися вниз. - Ну й сморід!
- Пітере, там нічого нема, - я сторожко озирався, бо виникло відчуття, ніби щось незриме і зловісне спостерігає за мною. - Вилазь звідти, у нас нема часу.
- Та припини, Роберте, я тільки гляну, що тут, - голос Пітера здавався спотвореним і дивно приглушеним. - Схоже, сюди втрапило чимало тварин. Скільки ж тут кісток…
Погане передчуття стало майже нестерпним. Важка неприродна тиша давила на барабанні перетинки. Я важко дихав, ніби пробіг кілька кілометрів, а серце гупало, ніби молот.
З колодязя почувся нелюдський крик Пітера. Я відсахнувся й заціпенів. Наступної миті тремтячими руками витягав приятеля нагору.
Не знаю, що він там побачив. Пітер збожеволів і відтоді не сказав ні слова. А за рік він помер. Але якою була його смерть!.. Приятель жахливо схуд, шкіра його набула неприємного сіруватого відтінку. Лікарі психіатричної лікарні, куди помістили Пітера, клялися, що бачили, як чоловік слабко світиться вночі. Через рік від нього почали відвалюватися шматки плоті. В палаті Пітера стояв жахливий сморід. Востаннє, коли я його навідував, то бачив, як приятель ледь рухається, таким він став слабким і немічним. Шматки смердючої сірої плоті відривалися від нього на очах. Пітер ніби й не помічав цього, бо погляд його був спрямований кудись у небо.
- Не ходи туди, Роберте… Воно живе у колодязі… - це були останні слова Пітера. Через кілька днів він помер, розвалившись, наче поточена водою статуя. Від нього лишився огидний труп, який швидко закопали, поки він не розклався. Я ж звільнився з роботи, аби більше ніколи не бачити пустища біля Аркхема, яке стало причиною моїх нічних жахіть.
А ще я панічно боюся колодязів.