Будинок

Я живу в цьому будинку більше десяти років, хоч у перший день, коли його побачила, то злякалася. Незрозуміле відчуття небезпеки охопило мене. Річард, мій покійний чоловік, сказав, що боятися нема чого. Так, особняк старий і трохи похмурий через дерева, що розрослися довкола. Та загалом, це підходящий варіант для нас - людей, котрі вели усамітнений спосіб життя. Завдяки інтернету я могла працювати віддалено. Річард навіть провів телефонну лінію задля мого комфорту.

Він був дуже добрим, мій Річард.

Відтоді, як ми поселилися в особняку, я стала погано почуватися. Головний біль став моїм супутником, а слабкість і нудота доповнювали неприємну картину. На додачу я відчувала пильний погляд когось невидимого. Озиралася - нікого не було. Річард у такі моменти знаходився в іншому місці. Мене це все лякало, доводилося до істерики. Дивна хвороба немов намагалася вбити мене. Чоловік поривався викликати лікаря, та я знала, що лікар цьому не зарадить.

Бо дізналася, що в нашому особняку колись жив ковен відьом. Вони тут розважалися, влаштовували шабаші й оргії. Мешканцям приближніх сіл це не сподобалось. Одного дня вони зібралися разом з метою прогнати відьом. Проте в будинку нікого не було. Та забобонних селян налякала гнітюча тиша, що вуаллю оповила приміщення. Люди втекли, лишивши особняк старіти у глушині.

Я боялася, що відьми заберуть мою душу. Що вб’ють Річарда, бо подейкували, що ці жінки не любили чоловіків. Коханий заспокоював, що з нами нічого не станеться й готував свій фірмовий чай, що так припав мені до душі.

Одного ранку, сидячи біля вікна у вітальнв, я байдуже спостерігала, як Річард ставить чашки з чаєм. Опісля він пішов на кухню взяти печиво. Враз навпроти мене виникла срібляста постать молодої дівчини у пишній сукні та з коротким світлим волоссям. Клянусь, я б закричала, якби змогла, та незбагненна сила зімкнула мої вуста. Нажахана, я мовчки дивилась, як дівчина поміняла наші з Річардом чашки. Потім вона посміхнулася мені, притулила палець до блідих губ і розтанула.

Не знаю, чому, та чоловіку я про це не сказала. Він би все одно не повірив. Можливо, покликав би психіатра. А я впевнена, що білява жінка мені не примарилася.

Я лиш не розуміла, навіщо незнайомка поміняла наші з чоловіком чашки.

А невідома гостя робила це знову і знову.

Я і не помітила, як добре самопочуття повернулося до мене. Сон став міцним і спокійним, а головний біль перестав турбувати. Я почувалася бадьорою, як ніколи.

Проте моя хвороба передалася Річарду. Він сохнув на очах. Зовсім скоро чоловік не міг навіть встати з ліжка. Стурбована його станом, я одразу ж поїхала у найближче селище до лікаря.

Та коли ми повернулися, Річард помер. Його обличчя жахливо перекосилося від страху, очі ледь не вилізли з орбіт, а тіло скорчилось у неймовірній позі. Я тоді ледь не втратила свідомість. Особливо коли побачила, як над Річардом схилилися сім прозорих фігур.

Лікар констатував смерть від зупинки серця.

Опісля мені наснився сон, де світловолоса жінка, що колись жила в цьому особняку, розповіла, як Річард збирався мене отруїти, підсипаючи у чай невеликі дози отрути, аби викликати недомагання. А пізніше він би підсипав значно більшу дозу, і я б померла від невідомої хвороби. Річарду давно потрібні були гроші, тому він збирався заволодіти спадком, який я отримала від дідуся. Але духи відьом вирішили втрутитися. Бо я заслужила на краще життя без такого ницого лицеміра, як мій чоловік.