Вони

Не спиться. У кімнаті чомусь душно, хоч за вікном зима, а квартира опалюється поганенько. Ліниво гортаю стрічку новин у телефоні. Десь у сусідній кімнаті сплять батьки. Я чую, як сопе тато. Цокає годинник на стіні. Сусіди у квартирі зверху, схоже, влаштували танці, бо їхні кроки ні на мить не стихають. Старе ліжко скрипить, коли я повертаюся на лівий бік. Хочу відчинити вікно, та ліньки вставати. Не знайшовши в інтернеті нічого цікавого, кладу телефон на тумбочку. Позіхаю й заплющую очі. Треба спати. Завтра (чи вже сьогодні) на роботу. Дідько, знову прокидатимуся кожні півгодини, бо ставлю десяток будильників. Кожен раз вимикатиму їх, обіцяючи, що точно прокинусь. Спізнюся, не вип’ю кави, можливо, і не поснідаю. Дріматиму на роботі, чекаючи обідньої перерви, щоб піти з Вітою перекусити. Куди б із нею піти? За рогом у кафе ніби недорогі обіди подають. Може, після роботи самій щось приготувати? Мама буде просити піти до тітки й помиритися. Я принципово цього не роблю, бо тітка навмисне розмовляє російською. Останнє наше примирення закінчилося тим, що я назвала її кацапротою, а вона мене бандерівкою. Я не образилася. Треба, певно, про тітку у службу депортації заявити і за тиждень вона опиниться по той бік стіни, що її звели після перемоги.

Думки перескакують і плутаються. Я потроху починаю дрімати, та в якусь мить мозок подає сигнал: щось не так. Важко було зрозуміти, що саме, але зненацька я відчула сильний ірраціональний страх. Серце стислось, а дихати стало важко, наче хтось сів на груди. Важка тиша давила на барабанні перетинки. Я не чула ні сопіння батька, ні цокання годинника у вітальні, ні кроків сусідів зверху. Завмерла, боячись поворухнутися, а тіло вкрилося холодним потом від усвідомлення, що на мене хтось дивиться. І цей хтось був не один. Ліжко наче оточили і пильно розглядали мене, не зронивши ані звуку. Я не наважувалася розплющувати очі, інакше би збожеволіла від побаченого. Ледь відчутно дихала, слухаючи власний пульс, що без упину гупав у голові. Думки враз зникли, лишивши порожнечу і нестримний тваринний жах. 

Тиша ставала нестерпною. Я не знала, як довго зможу лежати так непорушно. Я не знала, що за істоти мене оточили. Чого їм треба? Що з батьками? Ще трохи - і я б закричала. Натомість онімілі губи самі почали вимовляти:

- Один, два, три, чотири…

Власний голос - тремтячий і писклявий - зненацька заспокоїв і додав крихту впевненості. Я лічила, бо в паралізованій переляком свідомості виник спогад. Прабабуся схиляється до маленької мене і рахує до десяти. На питання, чому вона так робить, прабабуся відповідає:

- Вони не чіпають тих, хто може їх порахувати.

Вона робила це завжди, хоч і не казала, хто ті таємничі вони. Лиш додала, щоб я робила так само, якщо вночі мені стане страшно.

А ще я ні в якому разі не повинна розплющувати очей.

- Десять.

Страх зник так само раптово, як і з’явився. Я полегшено видихнула й тремтячими руками витерла сльози з кутиків очей. Почула заспокійливе цокання годинника, батькове хропіння і голоси на сходовому майданчику. Певно, якісь гульвіси поверталися з вечірки. Я ввімкнула лампу, бо не могла споглядати темряву, яка тепер здавалася живою рухливою субстанцією, котра свідомо ховає від допитливих очей істот, що жили задовго до появи людей. Тепле світло осяяло маленьку кімнату. Я майже заспокоїлась і скосила погляд на шмат підлоги, не прикритої пухнастим килимом.

Задихнулася від нового нападу жаху й затулила долонями рота, бо панічний крик так і рвався назовні.

На пофарбованих дерев’яних дошках виднілися криві сліди довгих гострих пазурів.