Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Олеся покликала мене в цирк.
Не розумію, навіщо їй, людині, котра бачила пейзажі Греції, насолоджувалась архітектурою Риму й підкорювала атракціони Сполучених Штатів, здався той похмурий цирк, що прибув до нашого містечка. Певно, подруга ні дня не могла прожити без пригод. Навіть роботу підібрала таку, щоб частіше їздити у відрядження за кордон. Та зараз Олеся нудилася вдома. Для неї навіть поява цирку видалася грандіозною подією. А оскільки була субота, подруга потягла і мене, хоч я збиралася два дні виспатися. Робота в поліції забирала багато моральних сил. Проте я надто любила енергійну Олесю й погодилась.
Попри те, що було літо, день видався хмарним. І цирк, що розкинувся на пагорбі, нагадував химерного птаха, котрий припав до землі, вистежуючи здобич. Від сильного вітру тріпотіло біло-червоне шатро - брудне і вицвіле. Поодинокі містяни блукали повз маленькі намети, де непоказні люди продавали солодощі, показували нудні фокуси й розповідали недоречні жарти. Клоуни з гротескними мармизами, вбрані у яскраву одіж, жонглювали то кільцями, то ножами, кидаючи їх один в одного. Вкупі з вищиреними обличчями це виглядало моторошно, проте Олеся тішилася всім, що бачила.
Біля шатра кумедний низенький чоловічок у пурпуровому костюмі простягнув нам оголошення: «Намалюй обличчя людині без обличчя», - йшлося там. Олесі стало цікаво. І ми зайшли в шатро.
Тут було більше відвідувачів. У напівтемряві я не бачила їхніх облич. Чомусь здавалося, що всередині шатро більше, ніж зовні. Безмежний простір темряви, що розсіювалася лише в центрі, навіював тривогу і нервозність. Я роззирнулася. Здавалося, ніби звідусіль на мене хтось дивиться. Я пошкодувала, що не взяла пістолет. З ним я почувалася спокійніше. Та хто ж знав, що мене налякає темрява шатра?
Олеся взяла мене за руку. Це мене заспокоїло, поки вона не підійшла ближче до центру. Там стояв усміхнений ведучий в огидному помаранчевому костюмі. Його натягнута усмішка викликала роздратування. А біля нього…
Я ледь не зойкнула, коли втупилася в людину, що стояла поруч. У неї (чи нього, я не розібрала) не було обличчя. Замість очей, носа, рота - суцільна шкіра. Людина стояла непорушно, сховавши руки в кишені мішкуватих штанів. Чорне волосся в людини було коротко стрижене. Щоразу, як я дивилася на цю голову без обличчя, ірраціональний, нестерпний жах охоплював усе моє єство. Я так хотіла піти звідси і забути, що бачила. Хай би як циркачі не зробили таку маску, вона не викликала радості.
Та люди довкола не здавалися наляканими. Коли ведучий сказав, що кожен охочий може намалювати людині обличчя, відвідувачі почали один за одним малювати людині кумедні мармизи. Зізнаюсь чесно, навіть безневинний смайлик на продовгастій голові виглядав сюрреалістично і моторошно. Малювали олівцями, маркерами, кульковими ручками. А стирали обличчя диво-гумкою. І якби не важка атмосфера цього місця, трюк здався б цікавим.
Аж ось намалювати обличчя захотіла Олеся.
Я вмовляла її не робити цього. Сама не знаю, чому, та передчувала щось недобре. Проте хіба подругу зупиниш? Вона висмикнула свою руку з моєї й вибігла в центр, де ведучий стирав обличчя непорушній людині. Якби не ледь помітні рухи грудної клітки, можна було б подумати, що це не людина, а манекен. Олеся взяла яскраво-червоний маркер і намалювала людині усміхнене обличчя. Втім, воно вийшло таким же потворним, як і решта. Після цього я потягла подругу геть, бо не мала наміру довше залишатися в цьому непривітному місці.
Вночі мені наснився кошмар. Навпроти мене стояла Олеся на фоні кривавого заходу сонця. Її світле волосся було заплетене в косу, а обличчя дивно викривлялось, аж поки не перетворилося на мармизу, яку подруга намалювала людині без обличчя.
І я прокинулась.
Наступного дня цирк зник, ніби його й не було.
Я воліла б думати, що він мені наснився, якби з Олесею не стало коїтися щось дивне. Вона стала мало розмовляти, а її губи часто розтягувалися в широку недоречну посмішку. Це мені розповів її чоловік Віталік. Вітя - мій троюрідний брат, тож ми часто спілкувалися. Після цього я зайшла до Олесі. І не впізнала її, бо колись рум’яне обличчя стало хворобливо блідим. Вона рідко кліпала й дивилася в одну точку. Губи ніби жили своїм життям. Вони то стискалися в тонку лінію, то вигиналися в огидній мармизі, то розтягувалися в посмішці - такій огидній і страшній, що я попрохала Олесю припинити. Вона ніби не чула мене. А коли я зібралася йти, мовила:
- Я не контролю себе, Світлано.
Це були її останні слова. Наступного ранку Олеся зникла. Як і десяток мешканців міста, котрі теж останнім часом поводилися дивно. Їх шукали в прилеглих територіях, коло річки, в ліску, в парку, обійшли кожен будинок. Я ледь не збожеволіла, адже отримала від Олесі повідомлення: «Ніколи не малюй обличчя людині без обличчя, інакше вона забере…» Скільки разів я дзвонила їй, сподіваючись, що Олеся озветься, що вона жива. Надія не полишала мене, аж поки я не знайшла подругу мертвою. З охайно знятим скальпом. А замість нього - усміхнена мармиза, намальована на сірому папері яскраво-червоним маркером.
В такому ж стані були знайдені інші зниклі мешканці. До кінця літа вони з’являлись у несподіваних місцях, чим лякали людей. Я намагалася знайти той клятий цирк, та дарма. Не було ніякої інформації. Хіба що невелика замітка у газеті за 1964 рік. Там ішлося про цирк, котрий вперше мав приїхати до селища на Житомирщині. Крім клоунів, провидиці, акробатів і силачів, можна було побачити унікальну людину без обличчя і стати сміливцем, котрий подарує їй обличчя.