Не йди на вогні

Ми заблукали. Це було очевидно так само, як і те, що в глухомані, куди нас завіз Борис, відсутнє покриття. Тож ґуґл-карти відкрити не вдалося. А паперову ми не взяли, бо… Бо ми трійця довбодятлів. А найбільший довбодятел - це Борис, який вирішив зрізати шлях, щоб показати Олі, як він вміє вирішувати проблеми.
В результаті ми втрьох десь на північному сході Волинської області. Темрява за вікнами машини здавалася чимось матеріальним, рухливим і немов витріщалася на нас невидимими очима. Фари авто вихоплювали вузьку неасфальтовану стежку, що вела вздовж лісу, високу некошену траву, яка шурхотіла об наш транспорт, і поодинокі дерева, які росли близько до стежки. Решту світу поглинула темрява.

Борис також шкодував, що вибрав цей шлях, бо вже не говорив щось на кшталт: «Та ми вже майже приїхали» чи «Он скоро поворот, а там і найближче селище». Ні, він теж розумів, що ми у сраці, тож не хотів дратувати своїм псевдо-позитивом.

- Ми не можемо повернутися назад до розвилки, щоб поїхати іншою дорогою? - сонно спитала Оля, порушивши напружену тишу. Дарма вона думала, що до заходу сонця встигне скупатись у Світязі. 

- Ні, ми надто далеко заїхали, - заперечив я. - Треба було повернути, як побачили ліс. 

- Тільки не треба оцих осудливих поглядів. Я вже зрозумів, що моя ідея лайно, - озвався Борис, поглядаючи на дорогу. - Краще перевірте, чи є покриття.

- Нема, - миттю сказала Оля, яка не випускала з рук телефон. - Нам ще довго їхати? Може, почекати, поки хтось буде їхати і спитати шлях?

- В кого спитати? - роздратовано кинув Борис, витерши спітніле чоло рукавом футболки. - Ми біля лісу, навряд чи хтось нам зустрінеться вночі.

- Але цю стежку хтось протоптав, - зауважив я, намагаючись заспокоїти друга. В машині було спекотно й задушливо. Навіть відчинені вікна не допомагали. Найдивнішим було те, що біля цього лісу не водилися комарі. Не кричали нічні птахи. Не цвірчали цикади. Ця тиша діяла на нерви, хоч я не розумів, чому. Можливо, це було неправильно, адже навіть вночі в лісах не спали тварини і птахи. Щось неправильне було в цій місцині, і я відчайдушно бажав, аби ми швидше опинилися в цивілізації. - Значить, тут має бути хоч якесь поселення.

- Будемо на це сподіватися, - пробурмотів Борис.

Ми проїхали ще трохи, як десь вдалині помітили вогник. І ще один, потім ще… Чорт забирай, навіть якщо це було маленьке село, ми були б раді заночувати будь-де. Тож Борис зрадів і поїхав швидше. 

Краєм ока я зауважив ще одну розвилку, але скоро забув про неї, адже ми наближалися до поселення.

Їхати виявилося довше, ніж ми думали. Вогні немов віддалялися і рухались. Або це була моя уява - галюцинації стомленої поїздкою людини. Та ось ми під’їхали до невеликої річки і мусили спинитися, бо старий міст навряд чи витримав би машину. За ним вогні стали чіткіші. Тож ми вирішили лишити авто на березі. Підсвічуючи ліхтариками на телефонах, перейшли через міст і рушили до села.

Майже одразу Борис помітив хатини, що чорніли у непевному світлі спадаючого місяця - старі, похилі, з солом’яними дахами та обгороджені нерівними парканами з дошок. На багатьох парканах висіли й світилися старі гасові ліхтарі з закіптюженим склом. Їхнє світло ми й побачили здалеку. А ще - у селі панувала тиша. Не гавкали собаки, не шаруділи дрібні звірі, не було чутно рогатої худоби чи птаства. Саме тому наші кроки звучали надто гучно. Я відчув незбагненну тривогу. Перехотів далі йти.

- Щось мені це місце не до вподоби, - прошепотіла Оля, висловивши мої страхи. - Таке враження, що селище покинуте.

- Може, люди сплять? - припустив Борис, але також сповільнив крок. Тоді зробив найдурніше, що можна вдіяти в такій ситуації - погукав: - Агов! Є тут хтось?

- Ти що робиш? - я аж здригнувся від голосу друга. - Тут може бути небезпечно, а ти…

- Чорт, нам треба десь переночувати, - Борис навмисне шумів і пішов уперед. Це був його спосіб заперечувати реальність - вдавати з себе хороброго мачо. - Зайдемо в якийсь будинок і залишимося до ранку.

- Я не хочу тут лишатися, - Оля обхопила себе руками, бо літні ночі в лісі були прохолодні. Вона не відходила від мене і стривожено дивилася на Бориса, котрий вдавано бадьоро крокував між будинками. Його постать слабко освітлювали ліхтарі на воротах. - Борисе, давай повернемося. Поспимо в машині, чуєш?

Борис зазирав за паркан чергового дому, шукаючи, як відчинити іржаві ворота. Посмикав ручку. Почувся натужний скрип - різкий і неприємний. 

Краєм ока я помітив рух у дворі одного з будинків. Глянув туди, та нікого не помітив. Проте з’явилося відчуття, ніби за нами стежать. Невидимі, недобрі погляди когось такого, кого я б волів нізащо не зустрічати. Оля машинально вчепилася мені в руку. Певно, теж відчула, що ми не самі. 

- Борисе, ходімо звідси… - тихенько, сказала вона, боячись порушувати тишу. Той не почув, лиш продовжував вовтузитися з воротами.

А тоді його схопила рука - неприродно довга, чорна і слизька. А, може, то мені здалось, адже світло ліхтаря на воротах було тьмяним, а я стояв далеко. За мить Борису відірвали його руку.

Крик друга я пам’ятатиму до кінця своїх днів - розпачливий, сповнений болю й страху. Крики Бориса злилися з нашими. Оля заволала ще голосніше, я кинувся на допомогу, та мене теж ледь не схопила рука, що раптово висунулася з-під землі. Я відступив, бо руки почали з’являтися звідусіль - з-за парканів, з-за чахлих дерев і кущів. Вони хаотично рухались, ніби шукали, за що вхопитися. Кінцівки невідомих істот виявилися зогнилими, майже без плоті, без деяких пальців і жахливо смерділи падаллю. Руки схопили Бориса і почали тягнути в різні боки. Оля щось кричала, а я не знав, як підступитися до друга. Я не хотів його кидати, не хотів. Проте цих рук ставало все більше. За ними з-під землі стали висуватися тонкі щупальця, що обвили шию Бориса. 

Тоді я й зрозумів, що вже нічим йому не допоможу. Потягнув за собою Олю, котра впиралась і волала, що треба забрати Бориса. Лишатись тут було небезпечно, кінцівки продовжували з’являтись і наближалися до нас. Я тягнув подругу майже силою, молячись, щоб встигнути. Боже, що це за село, звідки воно взялося? Чиї це кінцівки? Що тут сталося? Я намагався відволіктися, щоб забути крик Бориса, що досі лунав у моїй голові.

Раптом Оля скрикнула. Її ногу схопила кігтиста рука - крива і понівечена. Я сам закричав і наступив на кінцівку, розчавивши її. Не став затримуватись і, тягнучи Олю, побіг далі. Перед тим, як ми звернули до мосту, була ще одна розвилка. Треба їхати туди. Як добре, що Борис лишив ключі у машині…

Через міст я перейшов один. Стискаючи відірвану руку Олі у своїй.

Не пам’ятаю, як я біг до авто. Як поїхав, натискаючи на педаль газу. Як дістався до нормального поселення, як викликав поліцію. Як безрезультатно шукали Олю і Бориса в лісах Волині. Як я довго не міг оговтатися від пережитого…

Я не знаю, що то було за селище. І не хочу знати. Я живу в Києві, в одній з тих огидних сірих багатоповерхівок. Мене влаштовує район, де мінімум дерев, а вночі вулиці яскраво освітлені ліхтарями. Я працюю у своїй квартирі й рідко виходжу на прогулянку, бо досі панічно боюся, що опинюсь у тому селі, де панує зловісна тиша, а світло гасових ліхтарів заманює подорожніх туди, звідки немає виходу.