Со Чанбін

— Приходьте до храму, — мляво усміхаючись, троє дітей роздають листівки перехожим.

взагалі, хьонджин не знає, чи то його робота, але він старанно обводить крейдою силует розмазаного на асфальті тіла і фотографує провсяк.

Завалися!» — Хан зіскочив з місця, грюкаючи по столу. 

Синмін був готовий до того, що кар‘єра айдола може повністю звести нанівець його приватне життя, включаючи романтичні стосунки. Особливо стосунки. Не те щоб ця сфера у Синміна колись пашіла насиченістю, проте він, як і всі люди, потребував ніжності, прийняття та елементарної тактильності.

Їхній світ влаштований трохи по іншому ніж людський….

— Я нікуди не піду, ясно тобі? Чому ти ховаєшся від мене, невже я не вартий твоєї довіри?

— Ні, справа не в цьому… — прозвучало на межі чутності.

Для кожного близкість особлива по-своєму, але чи може людина, відчувши вуста протилежної, не бажати насолоджуватись ними ще раз? Що станеться, якщо це відбудеться? А що, якщо перейти межу? Проте це ніщо, коли це невзаємно.

 Мінхо точно не знав що може лежати ось так, подібно до глиняної ляльки в руках умілого скульптора, який штрих за штрихом викреслює нові грані фігури і його скульптором був Хан який викреслював нові грані його розуму і свідомості.

Він намагається розстібнути ремінь, але Чанбін перехоплює його за зап’ястя та нахиляється, щоб прошепотіти:
- Пригальмуй.

А ви колись забували труси в кабінеті гастроентеролога? Ні? А ось Фелікс забув.