25. Другий рік: Після уроків

П’ятниця, 6-те вересня, 1972 рік.

---

Як тільки-но перший лід тріснув, Ремуса просто завалили питаннями. Того ж вечора четверо хлопців після вечері всілися на ліжко Ремуса.

— Коли це сталося?

— А Дамблдор знає?!

— Ти коли-небудь, ну знаєш, нападав на когось?

— Як це?

— Куди ти йдеш, коли це відбувається?!

   Ремус кусав нижню губу. Він ніколи раніше не розмовляв про це, ні з ким, якщо тільки не враховувати розмову з мадам Помфрі минулоріч. Жоден маґл із якими він зростав, йому би не повірив і, якщо все, що він читав відображало дійсність, у чарівному світі його теж стали б уникати.

— Емм… — він спробував вирішити з чого почати. — Мені було п’ять, коли це сталося. Я особливо нічого не пам’ятаю. Так, Дамблдор знає. Не думаю, що коли-небудь нападав на когось. Напевне, я би знав, якби щось подібне відбувалося.

— Тобто, коли ти перетворюєшся, то пам’ятаєш ті відчуття? — з інтересом запитав Сіріус. — Як у вовка?

— Гмм, ні, не особливо, — Ремус посилено спробував згадати. — Мені здається, я пам’ятаю деякі відчуття, але не думаю, що мій мозок продовжує бути людським, коли я перетворююсь. Це більше схоже на нічне жахіття.

— Я завжди думав, що перевертні набагато… — Пітер уважно на нього подивився. — Не знаю, страшніше?

Ремус повів плечима.

— То що сталось із твоїм батьком? — раптом запитав Сіріус. — Його вбив вовкулака, який тебе вкусив?

   Ремус сіпнувся. Не через батька, а тому що не звик так часто чути слово на букву «б». Сам він ніколи його не промовляв.

— Ні, — відповів він. — Мій батько, він.. ем… Він наклав на себе руки. Після того, як мене вкусили, тож, мабуть, це було через мене. Моя мама… ну, вона маґла, мені здається, їй було нелегко, тому вона і віддала мене в дитячий будинок.

   Після цього послідувала незручна тиша.

— Ти колись зустрічав… — почав було Сіріус, але Джеймс грізно на нього поглянув.

— Досить, Блеку, залиш його в спокої.

   В решті решт, вони розділились, щоб зайнятись домашкою, а Джеймс, поки не стемніло відправився на пробіжку довкола замку. Набір у команду по квідичу наближався, тому Поттер з кожним днем ставав усе більш одержимий своєю спортивною формою та витривалістю. Він спробував умовити Сіріуса і Пітера піти з ним, але ті відбились.

— Бісів експлуататор, — пробурмотів Пітер, коли Джеймс пішов. — Я ж казав йому, що навіть не збираюсь в команду.

— А я, мабуть, спробую, — недбало кинув Сіріус. — Їм все одно потрібен загонич.

   Деякий час по тому вони відкинули домашку заради особливо аґресивної гри у вибухові карти під звуки вінілу — The Beatles, тому що Пітер благав їх зробити перерву від Бові.

   Після, коли вони вже загасили світло, Ремус сидів на своєму ліжку і читав книгу, яку йому позичив Сіріус. Це була маґлівська фантастика у м’якій обгортці. Він ще в будинку бачив декілька схожих фільмів, але не знав чи існують і книжки такі. Лишень сюжет став захоплюючим він почув скрип підлоги, який попереджав, що Сіріус збирається навідати Джеймса. Він почув шелест балдахіна і приглушений шепіт за неприроднім потоком дивних звуків, які означали, що хтось наклав чари заглушки.

   Ремус, проігнорувавши це, влаштувався зручніше під ковдрою і сконцентрувався на книзі. Мабуть, пройшло хвилин двадцять до того, як чари глушіння були зняті – наче він був глухим на одне вухо і раптом знову нормально чув. Він знову почув шелест занавісок, коли Сіріус устав з ліжка і потопав назад.

   Однак на цей раз його кроки наблизились і на великий подив Ремуса, його власні фіранки привідкрились. Бліде обличчя Сіріуса подивилось на нього.

— Привітик, — прошепотів він.

— Привіт… — відповів Ремус. — Що таке?

— Побачив світло від палички, — кивнув Сіріус. — Можна увійти?

— Емм, добре.

   Сіріус посміхнувся і легко заслизнув на ліжко, сідаючи навпроти Ремуса, який вже згріб коліна до грудей і відклав книжку.

— Соноро Квейсіс, — прошепотів Сіріус накладаючи чари, щоб не заважати іншим. — Як тобі книжка? — він розглянув том на подушці Ремуса.

— Хороша, — особливо не занурюючись відповів Ремус. — Що таке? — повторив він.

— Я щойно говорив із Джеймсом, — сказав він, влаштовуючись зручніше і схрещуючи ноги. — Він думає, що я засмутив тебе питанням про батька.

— Ов, — Ремус здивовано нахилив голову. — Ні, все добре. Я не засмутився. Я звик до цього.

— Я так само сказав Джеймсу.

— Гаразд.

   Після цього Сіріус не пішов, а продовжив дивитись на Ремуса. Через що він почувався незручно, на ньому була лише легка майка в якій він спав, вона відкривала йому безліч червоних і срібних подряпин розкреслюючих його оголені руки і плечі. Сіріус відверто розглядав їх.

— Як ти отримав ці шрами? — тихо запитав він. Ремус нахмурився і натягнув ковдру до самісінького підборіддя.

— А ти свої як?! — згрубив він і миттєво пошкодував про це. Сіріус підняв погляд від його шкіри відхилившись назад, очі його були повні подиву і образи.

— Я… від моїх батьків. Прокляття Ласеро, вони нас так виховують, — сказав він механічно.

— Пробач, — Ремус опустив ковдру. Він зітхнув і випрямив руки, щоб Сіріус міг краще роздивитися. — Я сам це з собою роблю, коли я… коли змінююсь, бачиш? — він опустив одну лямку своєї майки і повернувся, щоб показати чотири довгі білі подряпини від кігтів.

— Вау, — видихнув Сіріус. Він став на коліна, запалив свою паличку і нахилився ближче розглядаючи. — Чому ти це робиш?

— Не знаю, це і не зовсім я. Мадам Помфрі гадає, це від злості. Оскільки мені природньо нападати на людей, але нападати більше немає на кого.

— Куди вони тебе відводять?

— В один старий дім… Макґонагол і мадам Помфрі відводять мене, під Войовничою Вербою є прохід.

— Макґонагол що, спостерігає за тобою?!

— Ні! Це надто небезпечно. Я думаю, щоб зачинити мене.

— Звучить жахливо.

Ремус знизав плечима.

— Та ні. Не так погано, як у Святому Едді. Там у мене була кімната зі срібними дверима. Коли я тільки потрапив туди… Наглядачка думає, що я був занадто маленьким, щоб пам’ятати, але я пригадую – вони зачиняли мене у клітці.

Сіріус різко підняв голову.

— Це мерзенно!

— Не знаю, — Ремуса здивувала його реакція. — Це для того, щоб убезпечити інших. Та і я був розміром із цуцика.

— Вовченяти, — послужливо сказав Сіріус.

— Мм?

— Дитина вовка – це вовченя. А собаки – цуценя.

— Ов.

— То куди тебе вкусили? — Сіріус знову змінив стурбованість інтересом.

— О, емм, сюди, — Ремус похлопав себе по лівому боку, прямо над стегном. Сіріус в очікуванні подивився на нього. Ремус знову вдихнув. — Ти хочеш подивитись?

   Сіріус із ентузіазмом кивнув і нахилився вперед, коли Ремус трохи підняв майку. Він уже майже не помічав слід він укусу, хоча він досі виділявся. Це був величезний шрам, що позначав величезну щелепу. Можна було порахувати кожен зуб, якщо захотіти, всі глибокі ямочки, які прорізали м’яку шкіру Ремуса. Сіріус наблизився настільки, що Ремусові довелося відхилитись назад, аби не зіткнутись з ним головами.

— О, вау… — видихнув Сіріус сконцентровано досліджуючи, наче щойно відкопав величну археологічну знахідку. Довге волосся, а потім і дихання Сіріуса торкнулись його шкіри. Він хутко відштовхнув його.

— Господи, Блеку, ти такий дивний.

   Той лише подивився на нього з цією своєю посмішкою Сіріуса Блека.

***

П’ятниця, 13-те жовтня, 1972 рік.

---

— То що ми тут узагалі робимо? — забавляючись прошепотів Джеймс.

— І навіщо ми притягли цю дивну мантію? — голос Сіріуса був трохи заглушений тканиною. — До відбою ще декілька годин. 

— Мені жарко, — пожалівся Пітер.

— Та замовкніть ви всі, — наказав Ремус. — Я намагаюсь сконцентруватися.

— Сконцентруватися на чо… ай!

Ремус пнув Сіріуса по нозі.

— Я сказав замовкни. 

— Козел, — пробурмотів Сіріус, але після цього затих.

   Ремус принюхався. Тут точно пахло шоколадом. Протягом усього коридору був лише слабкий натяк на аромат, але потім, коли повертаєш за вугол, він стає глибшим і солодшим, чим ближче підходиш до статуї посередині. Цей запах зводив Ремуса з розуму вже ось кілька тижнів – з тих пір, як він помітив його тут минулого року. Це було якось пов’язано зі статуєю – відьмою з горбом на спині та пов’язкою на окові. Вигляд вона мала жахливий і Ремус надіявся, що скульптор просто був виключно недобрий до неї, а бідна жінка насправді не була такою моторошною.

— Ти привів нас сюди, щоб познайомити зі своєю новою дівчиною, Люпине? — запитав Джеймс, коли Ремус продовжив дивитись на однооку відьму.

— Чому ти весь час намагаєшся щось унюхати? — застогнав Сіріус. — Я не хочу знаходитись до тебе так близько, якщо ти простиг.

— Ви хіба не чуєте цей запах?

— Який запах?

— Шоколаду… Точно шоколаду.

— Шоколаду? Де? — раптом принюхався Пітер.

— Я нічого не відчуваю — сказав Сіріус.

— Я теж, — підтвердив Джеймс.

— Він йде від статуї, — продовжив Ремус, незважаючи на своїх друзів. Він простягнув руку і обережно торкнувся холодного каменю крізь тканину мантії.

— Що? Думаєш, горб цієї старої набитий шоколадом і цукерками? — сказав Сіріус нудьгуюче і роздратовано. Інколи Ремус через це трохи хвилювався. Ці двоє затягували їх із Пітером на всеможливі «місії», але якщо керував не він чи Джеймс, то Сіріус починав дратуватись.

— Ні, — відповів Ремус. — Думаю, це один із таємних проходів із тієї твоєї книжки.

— Правда?! — тепер Сіріус був весь дуже уважним. — Ти дійсно чуєш шоколад? Це якась особлива штука, яку ти можеш робити?

— Ага.

— Це не прохід на кухню, — зі знанням справи підказав Пітер. — Вона на першому поверсі, один гафлпафець мені сказав.

— Як нам його відчинити?

— Пароль? — запропонував Джеймс. — Як до спільної вітальні.

— Скеллівеґ! — радісно закричав Пітер на відьму. Нічого не відбулось.

— Я не мав на увазі, що це має бути такий самий пароль, Пітере, — сказав Джеймс. Він казав це по-доброму, але Ремус і Сіріус вже ледь стримували сміх.

— Що на рахунок Алохомори? — відновивши дихання запропонував Сіріус. Ремус спробував, але нічого не вийшло.

— Це все одно для замків, — сказав Джеймс. — Хіба немає якого-небудь для прихованих проходів?

— О, так! — із наснагою викрикнув Сіріус. — Так, є, емм… Дісендіум! — він торкнувся паличкою горба відьми.

   Тієї ж миті горб одчинився, відкриваючи дірку, доволі велику, щоб усі могли пролізти туди по одному. Запах шоколаду посилився, але тепер Ремус відчував також свіжу землю, свіже повітря та інших людей.

   Вони не стали втрачати час і нирнули всередину. Горб закрився у них за спинами.

— Люмос! — одночасно сказали вони і скинули мантію. Джеймс склав її та сунув під руку й одразу взяв на себе кермо правління.

— Ну що, — сказав він простягаючи вперед паличку і освітлюючи їм прохід — Ходімо!

   Вони всі послідували за ним. Ремус не заперечував – він свою частину виконав.

   Дорога була довгою, вниз прольотом кам’яних сходів і через земляний вологий прохід. Але запах усе посилювався і, коли вони нарешті дійшли до кінця, то виявили ще одні сходи, які вели до дерев’яного люку в стелі. Вони переглянулися і мовчки дійшли згоди, що Джеймс іде першим. Вони дивились, як він піднімається, відкриває люк і витягує голову назовню. Ремус відчув, як усі зачаїли подих дивлячись, як тіло Джеймса зникає у невідомості.

— Повірити не можу! — засміявся той над їхніми головами. — Ви зобов’язані це побачити! — він підтягнувся нагору і зник із виду. Сіріус слідом за ним, не бажаючи пропустити веселощі. Ремус поліз наступним, але Пітер не спішив покидати безпеку тунелю.

— Де ми? — запитав Сіріус оглядаючись у невеликій темній кімнаті. Вони були в оточенні акуратно складених коробок і ящиків. До цього часу запах цукерок став майже нестерпним.

— Мені здається, ми у Гоґсміді! — торжественно сказав Джеймс. — Це склад «Солодкого Королівства».

— Кондитерської? — запитав Ремус, хоча його питання до цього часу стало абсолютно зайвим. Сіріус розкрив найближчу коробку, в якій на перший погляд було принаймні п’ятсот упаковок із шоколадними жабками.

   Ремус багато чув про Гоґсмід від інших хлопців – вони всі ходили туди на родинні свята, це було одне з небагатьох поселень в Британії, де жили виключно чарівники. Старшим учням було дозволено відвідувати його у спеціальні вихідні, вони часто повертались у школу з паперовими пакетами заповненими солодощами із «Солодкого Королівства». Стоячи на складі цієї миті, Ремус не міг уявити кращого завершення їхньої місії.

   Вони все ж витягли Пітера з проходу і провели щонайменше годину, досліджуючи магазин і захоплюючись своєю геніальністю. Вони спробували всього потроху, Ремус давав їм вказівки, оскільки єдиний мав якісь крадійський досвід. Джеймс думав, що Ремус не помітив, як він дістав із кишені мішечок сиклів і галеонів, і залишив його на прилавку, коли вони йшли.

   Мародери поверталися до спільної вітальні Грифіндору з повними кишенями і великими усмішками. Староста зняв із них бали за пропуск відбою, але їм було байдуже. Через декілька годин, коли вони вже вклалися у свої ліжка придурюючись, що у них не болять животи, почувся голос Сіріуса:

— Ми просто зобов’язані додати це на Мапу.